Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 112
- Предыдущая
- 112/150
- Следующая
Та ось їй спало на думку сказати — і навіть подати про це писану пам'ятку, — що королю Наваррському слід би щонайпізніш о восьмій годині ранку щодня бути вже вдягненому й слухати, як його духівник промовляє молитву. А потім він повинен іти до свого кабінету й там вислухувати по черзі всіх, кому доручав якусь справу. І не треба більше ніяких галасливих таємних рад, де регочуться, розповідають усякі байки та заводять сварки. Морней хотів, щоб з усіх своїх радників Анрі залишив при собі тільки доброчесних; але хто б тоді зостався в раді, крім нього самого? Далі — Анрі, мовляв, повинен показувати особистий приклад своєму домові, і не тільки домові, а й усьому королівству Наваррському, і не тільки королівству, а й усьому християнському світові. Морней не міг стерпіти у володареві, якого обрав собі, нічого вартого осуду. Кожен мав знаходити в ньому те, чого сам найбільше жадає, але ніколи не зустрічає: державці — братерство, суди — справедливість, народ — турботу про те, щоб полегшити його тягар. Державцеві треба пам'ятати, що йому слід з'являтися перед людьми з гідністю, ба навіть із блиском; а насамперед він нікому не повинен давати приводу для наклепів. Він не може задовольнятися навіть тим, що власне його сумління чисте. А далі вже пішла мова про зовсім делікатні речі. Цей член таємної ради, що занадто поважно сприймав свій титул, заговорив про моральність владарів.
— Даруйте вашому вірному слузі ще одне слово, величносте. Оті відомі всім любовні пригоди, що ви їм віддаєте стільки часу, тепер уже недоречні. Тепер для вас, ваша величносте, настала пора злюбитися з усім християнським світом, а особливо з Францією.
«Достоту Катрін!» — подумав Анрі. «Краще я нагадаю тобі, що треба любити бога, а не жінок», — такі були її слова. А тепер ось і другий гугенот причепився до нього з тим самим. Ні, голос Чесноти вже не був приємний. Правду кажучи, цього разу вона з'явилась передчасно й зажадала від молодого державця добропристойності, яка поки що не личила б йому й не відповідала б станові його здичавілого королівства. Але й взагалі це завжди було вразливе місце Анрі— майже єдине його вразливе місце. Коли він уже став визнаним спадкоємцем французького трону, вперта чеснота пана де Морнея знов випхалася з цими самими повчаннями, і знов вони виявилися недоречні, і відповіддю на них були гнів і глузи. І врешті вона замовкла зовсім. Життя пішло далі, вже не чуючи осторог, бо Чеснота зневірилась, і під старість великий король спустився нижче, ніж би годилося йому, через пристрасті, що ними він іще підтримував у собі ілюзію молодості. Отак воно буде, Анрі. Молодість і кохання стануть колись помилками твого ще й доти невситимого серця, і тоді мовчатиме навіть твій Морней. Будь радий, що нині він говорить!
Але Анрі, замість радіти, помстився. На своїй таємній раді, яка, до речі, лишилася без змін, король у присутності посла Морнея заявив, що католикам він завдячує більше, ніж гугенотам. Якщо ці другі й служать йому, то або з корисливості, або ж із ревності у вірі. А католики не мають зі служби ніякої вигоди, та ще й шкодять своїй релігії в ім'я його величі. Це порівняння було таке несправедливе, що й самі дворяни-католики сприйняли його невдоволено. Але Анрі забув навіть про особисту повагу й делікатність: при своєму послі почав зображувати крука. Адже протестантів дражнять круками, бо вони ходять у чорному, весь час крячуть свої псалми і нібито страшенно зажерливі на здобич. Коли король припустився цієї відвертої образи — правда, він зробив те в кутку, не перед очима в цілого гурту, — всі вдали, ніби нічого не помічають, і якраз придворні-католики заглушили його крячання гучною розмовою. А сам Анрі незабаром потихеньку вислизнув з кімнати.
Надворі він заплакав — із сорому й злості на себе, що так повівся з чеснотою, втіленою в гугеноті Морнеї. Хоч він почав ставитись до дипломата холодно й більше не приймав його наодинці, а тим паче в парку «Гаренна» о шостій годині ранку, бо сам уставав аж о десятій, одначе не міг не думати про Філіппа Морнея, навіть коли не бачив його, й не міг не порівнювати його з іншими придворними — здебільшого невигідно для тих інших. Він твердив собі: «Зовсім не такий друг д'Обіньє, що квапив мене тікати з Лувру. І зовсім не такий друг дю Барта — він урятував мені життя в тому шинку. А що вже казати про д'Ельбефа — він оберігав мене на кожному кроці, і як прикро мені його бракує тепер! Але ж хто вони такі? Вояки, відвага для них річ самозрозуміла, ніхто нею не величається, і до чесноти вона не торкається навіть краєчком. Та візьмімо будь-кого з моїх тутешніх наближених, найкращих у раді: що від них лишиться, як порівняти їх із Морнеєм?» У всіх були якісь вади, часом навіть гидкі, проте Анрі тим легше було вибачити їх. Дружба й королівський титул мають силу багато що затерти. Але жоден з них не був наділений знанням — високим і глибоким знанням великого гугенота. А незнання затерти не можна.
Агріппа, давній друг, безцеремонпо користався щедрістю свого короля: податковій палаті в По його ім'я було відоме краще за будь-чиє. Одного разу він заговорив з іншим дворянином про короля — умисне досить голосно, щоб почув і Анрі. Але той дворянин не розчув, і Анрі сам повторив йому:
— Він каже, що я скнара і що нема на світі невдячнішої людини.
А іншим разом до короля привели замореного голодного пса — колись Анрі його любив, а потім забув про нього. На нашийнику у пса було видряпано Агріппин сонет, що починався так:
А в кінці була мораль:
Прочитавши ці рядки, Анрі аж на виду змінився. Усвідомлення вчиненої несправедливості охоплювало його дуже швидко й гостро, хоч потім він і забував про все. Йому легше було знайти виправдання для чужої провини, ніж для своєї. Бідному Агріппі він ставив на карб його заслуги, а не запальну натуру поета. Молодий Роні любив гроші ще багато дужче: він не витрачав їх, а складав. На той час помер його батько, і він успадкував баронський титул і маєтки на півночі, на кордоні Нормандії. Коли Анрі не вистачило грошей па платню солдатам, барон Роні продав один із своїх лісів, але зважився на це лише для того, щоб переможні походи короля Наваррського подесятерили ту позичку. Він побудував собі дім у Нераку, за Старим мостом, бо для прибуткових справ потрібні вигоди. І король побоювався докоряти йому навіть за тяжкі помилки: тоді Роні спалахував. Він, мовляв, не васал йому й не підданий, казав він Анрі у вічі, і може й піти від нього — що насправді було йому й не в голові, хоч би через самий дім. Анрі гостро відповідав, що не тримає його й може знайти кращих слуг, — і так само не думав того насправді. Бо Роні, попри всі свої вади, таки лишався одним з найкращих — навіть тоді, коли на якийсь час від'їхав у Фландрію до багатої тітки, перед якою він, сподіваючись на спадщину, прикидався католиком.
З двох відданиць він обрав не вродливішу, а багатшу й одружився з нею. Коли на півночі почалася чума, барон поїхав туди забрати молоду дружину зі свого замку. Вона сиділа в зачиненій кареті серед лісу й не хотіла впустити до карети чоловіка, щоб він, бува, не заразився. Але до барона не бралося ніщо. Чуму й усі інші перешкоди він поборював з завжди однаковим гордим завзяттям. Коли небезпека миналась, він скидав панцер і сідав за рахунки. Зі своїм королем він брав участь у всіх боях. А коли королівство було зібране докупи, Анрі мав уже готового знаменитого міністра фінансів.
Тепер обидва вони ще молоді, на самому початку свого шляху, разом завойовують непокірливі містечка, важать життям задля якогось там прапора й багнистого рову — та щасливець Роні ніколи не лишається при збитках. Коли врешті починається грабунок, — хто кладе в кишеню зразу чотири тисячі екю за те, що врятував їхнього власника, недужого старигана, від жорстоких вояків? Анрі добре знав молодика. Той любив славу й честь — але чи не так само любив гроші. А ось Морнея Анрі якось почав утішати, що колись обидва вони будуть багаті. Він говорив так навмисне, щоб увести його в спокусу. Але Морней відповів просто:
- Предыдущая
- 112/150
- Следующая
