Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 113

• Предыдущая
• 113/150
• Следующая

— Я вже тим багатий, що служу.

З умисною різкістю Анрі відказав:

— Мені до ваших жертв байдуже, пане де Морнею. Я думаю про свої власні.

— Всі жертви ми приносимо не людям, а богові.

Відповідь була сповнена смирення, і все ж звучала докором. Анрі почервонів.

Невдовзі після того на їхній невеличкий загін напали, вихопившись із переліска, рейтари маршала Бірона. Їх було більше, і королю Наваррському та його супутникам не лишилось нічого іншого, як повернути коней і втікати; а ззаду лящали постріли. Коли вони спинилися, всі побачили, що королю кулею відірвало підошву від чобота. Король простяг зовсім неушкоджену ногу, щоб хто-небудь натяг на неї свій чобіт. Зробив це Морней. Анрі не бачив його обличчя, бо посол стояв нахилившись, але з шиї в нього цівочкою текла кров.

— Морнею! Вас поранило.

— Пусте, подряпина — як згадати про ту небезпеку, що від неї врятувалися ви. Я прошу у вас нагороди, ваша величносте. Більш ніколи не наражайте свого життя так легковажно!

Анрі злякався. Ось яке було перше Морнеєве прохання про нагороду! Нарешті посол підвів обличчя; воно було залите кров'ю й уже поблідло.

— Ми були однакової думки про лихі наміри маршала Бірона, ваша величносте, — додав Морней.

І більше ні слова; проте Анрі почув і недоказане: «Тоді, коли ви ще приймали мене довірчо, наодинці, в парку «Гаренна». Серце в нього закалатало, і він тихо сказав:

— Завтра, на тому самому місці, в ту саму годину,

Ту ніч Філіпп Морней спав мало; а сумління його не спало зовсім. Він уже давно боровся з собою: чи відкривати те, що йому відоме. Тепер настала слушна нагода, і обов'язок був просто-таки безперечний! Розум йому часом тьмарила гарячка від рани, і він бачив себе самого перед королем, чув свій голос — говорив він швидше, ніж звичайно, і багато невідпорніше. Король ні від чого не відмагався, навіть коли він згадав лихі чутки про мельникову дружину — то була історія не надто почесна, а до того ж небезпечна. Король схилив чоло на знак каяття, тоді знову підвів голову, бо так бажав Морней у гарячковому сні. Він не хотів засоромити короля. Ще менше хотілося Морнеєві затьмарювати йому спогад про найріднішу людину. На жаль, доводилося це зробити, бо конче треба було скоріше звести короля з похилої стежки пристрастей, якою він котився вниз. Треба йому показати, куди ті пристрасті заводять, а це могла зробити лише одна людина: той, хто володів гнітючою таємницею.

«Господи! Звільни мене від цієї повинності!» — благав Морней у гарячці, і це благання в його нічим не стримуваній уяві зразу справджувалося. Йому вже не треба було казати того, що так його мучило, бо король сам усе знав. Сталося незбагненне: документи-обвинувачення були не у Морнея, а в короля. Він видобув їх, дав Морнеєві прочитати й запевнив, що розкриття цієї таємниці врятувало його, зупинило на краю прірви. Він бачить тепер, сказав король, що навіть життя, присвячене богові, може бути заплямоване нездержливістю статі, так що ті нечисленні люди, які знають таємницю, згадують небіжчицю тільки з жахом і скрухою. Чи багато важить тоді те, що весь народ шанує свою покійну королеву як благочестиву й цнотливу жінку? Я, говорив король, у гарячковому сновидді пораненого Морнея, сприйму це як осторогу й виправлюсь. Я вибачаю всім, хто піддавався своїй людській природі. Я сам робив так аж надто часто. Але віднині цьому настане кінець: таке моє королівське слово.

Вислухавши ту обіцянку короля, Морней заснув спокійніше — одначе прокинувся, коли настала пора йти до парку. Голова його була зовсім ясна, проте спочатку йому здавалось, ніби обидва документи разом з їхньою таємницею справді в короля, а не в нього. Він мусив навіть розкрити свою теку — вони лежали там. Ніщо не змінилось, король нічого не знав, а на Морнея і досі тиснув тяжкий обов'язок.

Він прийшов до парку пізніше за короля — такого не було ще ні разу. Анрі вже нетерпляче ходив по алеї туди й сюди. Тільки-но побачивши посла, він узяв його під руку, підвів до лави, стурбовано подивився на перев'язану голову й спитав, як рана. Куля зірвала клаптик шкіри з волосся, ото й усього, пояснив Морней. Ушкодження таке нікчемне, що не варте королівської уваги.

— Якщо вашій величності завгодно, поговорімо про справи.

— О, ви ніколи не терпите зволікання, — сказав Анрі, однак ще трохи повагався, перше ніж почати мову про свої грошові клопоти. У Морнеї він відчув щось незвичайне, схоже на страх. Мабуть, погано спав, вирішив Анрі й заговорив про селян, яким конче треба було зменшити податки. Але чим надолужити нестачу? Нібито жартома, — але насправді, в глибині серця, цілком поважно — він вигукнув:

— Якби я міг робити так, як покійна королева, моя мати! Вона карала себе штрафом за найменшу похибку. Сто ліврів сплачувала вона в рахункову палату щоразу, коли забуде помолитись. А мої штрафи склали б, напевне, більшу суму, ніж ті, що платила моя люба матуся!

Тоді Морней подолав свій страх. То був страх людський, і надія на бога відтіснила його. Він підвівся. Анрі зацікавлено втупився в нього.

— Покійна королева, — сказав Морней ясно й спокійно, як завжди, — була дуже сувора до себе в усьому, проте за одним винятком. Її величність потай жила в незаконному шлюбі з графом Гуайоном, що потім загинув у Варфоломіївську ніч. Королева наблизила його до себе без благословення церкви, та й згодом їй не вділено такого благословення, бо вона не хотіла прилюдно визнати своєї хиби. Їй тоді було сорок три роки, а король, ваш батько, вже дев'ять років як не жив на світі. Від пана де Гуайона в неї народився син.

Анрі схопився:

— Син? Що це за байки?

— У книгах вашої рахункової палати, величносте, записані не байки. Там зазначено сімдесят п'ять ліврів, виплачених за утримання дитини на ім'я Франсуа Гуайон, яку королева віддала на виховання двадцять третього травня тисяча п'ятсот сімдесят другого року!

— Тоді вона поїхала до Парижа… хотіла мене одружити… й померла. — Анрі затинався, на очах у нього виступили сльози. Поки в мозку була ця думка, покійна мати наче ще виросла від такого нагромадження фатальних подій — негаданих, незбагненних у першу мить. Її синові аж у голові паморочилось. Та думка пролетіла — і синівська гордість нараз обернулась у приниження.

— Неправда! — гукнув він, і голос його зірвався. — Вигадка! Наклеп на жінку, що вже не може нічого заперечити.

Замість відповіді Морней простяг йому два папери.

— Що це таке? — відразу крикнув Анрі.— Хто посмів скласти ще й письмове звинувачення? — Тоді побачив підписи, між них — підпис женевця де Беза; прочитав кілька речень — і врешті скорився сильнішій за нього правді. Визначні члени консисторії ім'ям реформованої церкви засвідчували, що цей шлюб незаконний. Обидві сторони при двох чи трьох свідках заприсяглись у вірності одне одному: як то кажуть, шлюб на віру, а насправді — шлюб, що суперечить вірі. Добрі звичаї зневажено, шлюбну спілку укладено без відома й схвалення церкви; навіть більше — на настійні побажання й поради церкви не зважено. І пастори ім'ям господнім бажали, щоб до офіційного узаконення шлюбу подружжя не зустрічалось чи принаймні зустрічалось зовсім зрідка й не більш як на два-три дні; але навіть цим вони даватимуть поганий приклад і накликатимуть на себе гнів господній. Якщо ж вони не скоряться, то заслужать, щоб їх негайно відлучили від святого причастя.

Так і було написано. Королеві Жанні погрожували найтяжчою карою тієї релігії, якій вона пожертвувала все: спокій, щастя, всі свої сили і навіть життя. А за що? «Коли зло отак бере гору, від чого хай нас бог боронить, доводиться й церкві вдаватись до крайнощів. Такого прикрого порушення звичаю церква господня не може стерпіти». Далі підписи — всі, безперечно, справжні. Щоб у цьому пересвідчитися, досить було послати запит. Але синові покараної Жанни анітрохи не хотілось виявляти пасторам отаку честь. Ними керували чисто мирські міркування, а не воля господа бога — таке було його враження з самого початку, при цьому переконанні він лишився й назавжди. Ті духовні особи вдавалися до слів «доброзвичайність», «поганий приклад», «офіційне узаконення» — а всі ці слова не мають у собі нічого духовного. Ні, вони тільки стверджують привілей членів людського суспільства стежити, підглядати одне за одним, засуджувати чи виправдовувати одне одного — загалом кажучи, надавати деспотичній громаді владу над нашою особистістю. «Вже й кохати не можна без нагляду, — обурено подумав син покараної Жанни. — Єдина втіха, що й умерти ми можемо тільки під великий галас і перед стовпищем цікавих!» Одначе навіть бровою не повів: він-бо навчився приховувати свої почуття, навчився ще в Луврі, а в цю мить йому здавалося, наче він знову там. Його вже не обвівало повітря волі, відколи він дізнався, що його любу матусю в її власній країні так покарано за те, що вона кохала. І він різким рухом простяг папери Морнеєві.

• Предыдущая
• 113/150
• Следующая