Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 123
- Предыдущая
- 123/150
- Следующая
Марго знала про всі зневажливі слова, що ними король Франції в тиші свого кабінету називав зятя, Анрі Наварру; а як новин не приходило, вона щось вигадувала. Вона ненавиділа свого коронованого брата, бо зазнавала від нього тільки кривди, а тому хотіла наструнчити проти нього й Анрі. Та їй і самій дошкуляли ті образи, які сипались на її владаря. Герцог Гіз глузував з нього, і навіть її улюблений брат д'Алансон притакував Гізові, та ще й при Шарлотті де Сов, її колишній приятельці. Марго ніби навіч бачила в'їдливу усмішку тієї сирени й нізащо не хотіла повторити образливих слів власними устами, а надто у вічі своєму владареві.
Але серед її фрейлін була одна зовсім молоденька, майже дитина, щиро їй віддана — Франсуаза, з дому Монморансі-Фосе. Її прозивали Фосеза, тобто Фосівна. Анрі звертався до неї: «донечко», — і на догоду йому Марго теж почала звати дівчину донечкою, хоча й знала, що почуття Анрі до Фосези не зовсім батьківські. Юна панночка, що обожнювала свою владарку, розповідала їй усе як не про його залицяння, то принаймні про свій опір. І ось це соромливе дівчатко Марго посилала до нього з усіма найприкрішими новинами: почуті з напівдитячих уст, вони мали зачіпати його ще дужче. Мовляв, у Луврі сміються з нього через те, що він і досі ще не зумів заволодіти дружининим посагом — зокрема кількома містами в своїй власній провінції. Бірон не впускав його до тих міст.
— Любий мій пане, — казало соромливе дівча, впавши перед Анрі на коліна й благально зводячи до нього руки. — Візьміть же нарешті посаг королеви Наваррської! Прошу вас, покарайте того капосного маршала!
Він і сам мав такі наміри, тільки остерігався розкривати їх перед жінками. Навіть коли його військо було все зібране докупи й стояло напоготові, він не прохопився про це й словом, дарма що останню ніч перед походом провів у спальні своєї королеви. А вранці від'їхав із трояндою в зубах — немов на якісь веселі грища або на турнір. Якщо похід скінчиться поразкою, хай принаймні за це не відповідатиме Марго, хай воно не окошиться на ній. І всі його дворяни були в такому гарному настрої, як він. Знову буяв травень, увесь загін був закоханий, і самий похід, у який вони вирушали, називали «походом закоханих». Д'Обіньє і навіть тверезий Роні цілком поважно казали, що місто Каор треба взяти хоч би з самого лицарського обов'язку перед дамами. Анрі не відкривався нікому, крім того єдиного, хто сам міг розгадати його думки, — тобто Морнея. Головне — на всіх шляхах життя прагнути того самого, серед загального хитання лишатися вірним внутрішньому законові. Але цього не набудеш власною волею: воно само приходить з далечі й сягає не менш далеко. Дивлячись на таку людину, бог дивиться на цілі сторіччя. Тим-то Анрі такий непохитний — і такий непроникний, бо ніщо не здається людям незбагненнішим, таємничішим у іншій людині, ніж глибока внутрішня твердість.
День був спекотний, і, коли вдалині показалося місто, яке мали взяти приступом, усе військо напилося з джерела в горіховому гайку. Потім узялися до діла, а воно було нелегке. Місто Каор з трьох боків обтікали води річки Лот, і залога теж обороняла його переважно там, бо з четвертого боку до міста страшно було й підступитися: стільки там набудовано перешкод, що їх треба подолати, ще поки проб'єшся до брами. Правда, ту браму вже потай оглянули два офіцери короля Наваррського, що знались на підриванні. Щоб зруйнувати якусь перешкоду, до неї приставляли дулом невеликі чавунні мортирки, набиті порохом, і підпалювали гніт.
Надвечір небо затягли густі грозові хмари, і об одинадцятій годині військо під захистом темряви зійшло на міцний міст, що його ніхто не охороняв. Попереду йшли обидва капітани-підривачі зі своїми фугасами. Вони підірвали на мосту всі загорожі, а в місті й не почули вибухів, бо саме гуркотів грім. За ними — трохи віддалік, щоб не попасти під уламки, які розкидає вибух, — ішло півсотні аркебузирів, далі Роклор із сорока дворянами і шістдесятьма гвардійцями, а позаду король Наваррський вів головні сили: дві сотні дворян і дванадцять сотень стрільців.
Зовсім висадити браму не пощастило, бо це діло було ще нове. Передні солдати пролізли в дірку, вирвану фугасом, і розширили її сокирами, але від грюкоту попрокидались городяни й прикликали залогу. Все місто схопилось за зброю, вдарили на сполох, і на голови тим, хто проліз крізь браму, посипалась цегла, каміння, смолоскипи, поліняччя. Задзвеніла, забряжчала, затріщала, ламаючись, зброя. Люди гукали: «Бий! Бий їх!» — але здушеними, захеканими голосами. У тісноті супротивники зітнулися на смерть. Чверть години тривав той бій врукопаш, і нападникам уже загрожувала поразка, та наспів Тюренн, привів п'ятдесят дворян і три сотні стрільців, і з їхньою допомогою король Наваррський пробився в саме місто.
Але там застрягли. Оборонці засіли у великому міцному будинку й не підпускали нападників близько. А тим часом розвиднилось, і нападникам теж довелось укріплюватися в будинках. Грабувати городян король Наваррський своєму війську заборонив, погрозивши, що за це розстрілюватимуть, — і справді, кількох розстріляли. Минув день, минула ще одна ніч; солдати були голодні, спати мусили стоячи, а поряд на підвіконнях крамниць лежала напоготові зброя й обладунки. Знову настав ранок, і почалась нова тяжка робота: проламуватися крізь садиби, щоб підійти кроків на десять до самої городянської твердині. Більше за той день вони не встигли — споночіло знову. Третій день виявився найстрашнішим — до захисників міста йшло підкріплення, і його треба було перехопити за містом і знищити. Ще день, щоб підготувати штурм твердині,— а коли вона під ляскіт пострілів, у хмарах порохового диму нарешті впала, в місті ще довелося брати одну по одній чотирнадцять барикад.
Отак узяли приступом Каор — то було надзвичайно важке діло. Його без ніякого глузду, без ніякої користі ще утруднили вперті городяни, що відбивалися з самої тільки затятості: їм не хотілося, щоб король Наваррський став сильніший. Та якраз через це його перемога дала йому більше слави, ніж була варта насправді. Там він переміг не лише захисників міста, а й маршала Бірона та решту своїх ворогів — дарма що ті не забарилися з відплатою. Коли Анрі напав на самого маршала, у нього не вистачило сили, і він мусив утікати до Нерака. Під свист куль прослизнув він крізь військо, що хотіло його схопити, і прямо верхи злетів широкими парадними сходами до свого замку.
Ноги в Анрі були збиті до крові. У Нераку Марго, полежавши з ним у ліжку яких чверть години, мусила перемінити простирала: в такому стані було його тіло. Але дух не відчував ніяких прикрощів, він був легкий і швидкий, як завжди. Тому Анрі повів своє військо — чи нехай там розбійницьку ватагу, як його називають, — із власних володінь на північ, де протестанти вітали його в новій славі й тільки дожидали, щоб повстати. Про це дізнався паризький двір — і Бірона поквапно відкликали.
Задумане начебто вийшло. Відразу д'Алансон — тепер він звався д'Анжу — почав набиватися в приятелі удачливому зятеві: примчав до нього на південь, уклав з ним мир і дружню спілку. Непримиренним лишився Конде, кузен, колись щирий друг. Та звісно, коли ти все життя лишаєшся на другому місці, хоч ніколи не ухилявся від обов'язку, боровся не гірше від суперника й навіть весь час був вірний своїй партії, тоді як суперникова релігійна ревність викликає небезпідставні сумніви, — таке важко стерпіти. Це справді велике вміння — не відчувати, навіть не знати заздрості; для цього треба дуже багато розуміти, а особливо глибоко треба збагнути вчення про божу благодать, що сходить на обранців. І пишатися своєю долею, як уміли в античні часи, — це теж допомагає. Від Морнея можна чекати і того, й того: він наділений чеснотою, а через те йому відкрито й шлях до пізнання.
У бідолахи Конде є добра воля, його перші пориви щирі, але він не вміє бути таким до кінця. Ненависть його до Анрі, власне, зародилася дуже давно, після однієї битви, що відбулася під Жарнаком; тоді віддано в жертву його батька, і саме завдяки цьому молодий Наваppa став першим серед принців крові. Побувши разом з Анрі в луврському полоні, Конде витерпів там те саме, тільки страждав не так гостро. Потім утік; а загалом не виявляє великого розуміння того, що любить народ, що можна, чого не можна, що слід робити. Зв'язується з чужоземними князями, а тим часом його кузен Наварра зумів укріпитись і поширити свій вплив на рідній землі — хоча, правда, з допомогою багатьох папістів.
- Предыдущая
- 123/150
- Следующая
