Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 124

• Предыдущая
• 124/150
• Следующая

І кузен тим упертіш наполягав на вірності духові їхнього вчення; другом йому був той, хто тримався цього духу — чи вдавав, ніби тримається. Йоганна-Казимира Баварського він ставив вище від Анрі Наварри, бо владар німецького карликового князівства ненавидів розпусту. Вільні звичаї наваррського двору були йому такі огидні, що він на саму згадку про той двір починав плюватися, і принц Конде не спиняв його. Конде вплутався й у змову проти кузена. До Анрі послано листа з вимогою послати військо на поміч архієпископові Кельнському. Той перейшов у протестантство, і з'явилась дуже добра нагода завдати удару Австрійському домові. Безперечно, Австрійський дім був таки справді ворогом, але ворогом найбільшим, бій із яким треба відкладати наостанок. А вирушати до Німеччини тепер — означало покинути напризволяще вже здобуте, перервати шлях на вершину, а може, й утратити королівство. Та, власне, цього вони й хотіли, коли ставили йому за обов'язок заради віри покинути свій край. Вони добре знали, що йому не можна цього зробити. Одначе так вони могли налаштувати проти нього протестантів, що не всі довіряли йому; а водночас чуткою, що він усе ж вирушає, навіювали тривогу французькому дворові й підказували похмуру ухвалу Філіппові Іспанському.

Дон Філіпп сидить і снує плани своєї всесвітньої імперії. Яке йому діло до купки норовливих єретиків— сміховинного Казимира, навіженого архієпископа й заздрісного кузена? Одначе Філіпп відчуває, що недалеко за Піренеями виростає ворог його і його всесвітньої імперії. Ще той ворог маленький, зовсім маленький. Ще він насилу-насилу поборює дріб'язкові перешкоди — але вимірювати слід не клаптики землі, які він відвойовує, а славу й ім'я, які він здобуває. Не можна байдуже дивитись і чекати, поки богиня Фама[136] піднесе до уст сурму й розгорне крила. В майбутньому у Франції повинен панувати лиш один володар: Філіпп. Дім Валуа вимре, а Ліга хвальковитого Гіза ще раніше розшматує королівство на частини за золоті пістолі, що спускаються з гір на спинах мулів. Наварра заважає, Наварру треба усунути. Ось яка ухвала склалась у голові в Філіппа — та й у заздрісного кузена не може бути інакшої.

Анрі знає. У нього позаду Лувр, там він довідався, що таке пекло. А від Монтеня він почув, що добрість — найвластивіша народові риса. Морней показує йому, яку силу має чеснота. Сам він уміє лишатися життєрадісним і поміркованим навіть над безоднями власної натури. Але він знає: деяким людям це не до вподоби, і якраз таких людей йому судилося зустрічати всюди й до самого кінця. Це не протестанти й не католики, не іспанці й не французи. Це особлива порода людей: її тягне до похмурого насильства, до чавунного гніту, а буйною вона буває тільки в жорстокостях та нечистому екстазі. Такі люди будуть довіку його супротивниками, а він завжди лишиться провісником розуму й людського щастя. Тепер він намагається навести розумний лад у одній провінції, згодом робитиме те саме в королівстві, а врешті в цілій частині світу: збиваючи мирний союз державців і країн, щоб повалити дім Габсбургів. І тоді дочекається своєї години порода людей, що ненавидять життя, — після тридцятирічних невдач настане й для неї хвилина влучного удару кинджалом. Може, сім, а може, й сімдесят ударів та пострілів схибило за ці десятиріччя, Анрі уникнув їх усіх, як оцього першого.

Тоді король Наваррський дожидав підкріплень. Офіцерові, що привів їх, він звелів розмістити солдатів на постій у містечку, що називалось Гонто. Всі чули, як він сказав, що завтра сам туди приїде. Але він уже знав, що в загоні є людина, якій доручено його вбити; саме тому він і сказав про свій намір так голосно й начебто безтурботно. Щойно зійшло сонце, король Наваррський вирушив до Гонто з трьома своїми дворянами: д'Арамбюром, Фронтенаком і д'Обіньє. Напівдорозі їм спіткався верхівець, і вони впізнали в ньому одного дворянина з-під міста Бордо. Троє супутників короля затисли коня того дворянина між своїми кіньми, а королю Наваррському лоскотав серце страх — гостріший, ніж у відкритому бою, де ляк перемагаєш рішучістю. Король уже радніший був кинутись навтікача, проте бадьорісінько спитав зустрінутого дворянина, чи добрий у нього кінь, а почувши у відповідь «так», — під'їхав ближче, почав обмацувати коня й захотів його купити. Гаваре — так звали дворянина — поблід, він не знав, що й думати, але хіть-нехіть сплигнув з коня. Король сів у сідло й зразу сягнув рукою до пістолів. Курок у одного був зведений.

— Гаваре, — сказав король, — я знаю, що ти хочеш мене вбити. А тепер я можу вбити тебе, якщо захочу. — І вистрелив угору.

— Величносте, — відповів підісланий убивця. — Ваша великодушність відома всім, і ви не відберете в мене коня, вартого шістсот ліврів.

Короля Наваррського про це вже повідомили, як і про те, що кінь мав бути платою за його вбивство. Тому він завернув коня і чвалом погнав його до Гонто, а там віддав своєму офіцерові, наказавши якось без галасу спекатися того негідника. Гаваре згодом повернувся в лоно католицької церкви. Тоді, коли за доброго коня хотів убити короля Наваррського, він належав до протестантської,— а насправді не був ні сим ні тим. Він просто був із певної породи людей: ті люди ненавидять Анрі, й квит. Анрі вже відчуває ту ненависть, і кара дедалі більше здаватиметься йому марною. Бо вбивці з'являтимуться все нові й нові.

Це був тільки перший.

Другий не забарився, і то був іспанець; сушити голову, звідки він прибув, не довелося. Він був зизоокий, мав широченні ніздрі й напухле чоло — одно слово, аж ніяк не красень. Цей Лоро, як він себе назвав, пропонував здати королю Наваррському одну іспанську прикордонну фортецю — під таким приводом він хотів дістатися ближче до короля, та нічого в нього не вийшло. Ті самі дворяни, що оборонили короля Наваррського від Гаваре, привели іспанця у відкриту галерею, що оперізує Неракський замок, а там поставили його під стіну й самі утворили живий бар'єр, через який Лоро мусив говорити з королем. Нічого путнього сказати він не зміг, тільки якісь облудні вигадки, і другого дня так само, а тому його розстріляли. Нелегко впоратися з тим, кого підносить угору сама доля, а вона вже навіть показувала мигцем своє обличчя. Обидва замахи на життя Анрі краще ніж будь-що довели, що він починає робитись неабиякою силою.

Він поки що обмежував себе, лишався на власній землі, але її всю перекопав копитами свого коня, поки кожна грудка стала належати йому й давати йому плід. Міста були здобуті й скорені одне по одному, людей він теж неухильно завойовував — не силою, бо штурмом слід брати тільки мури, а нe людей. Вони приступніші для виявів приязні — надто тоді, коли вже чекали, що їх повісять. Тоді до них доходить заклик бути розважними й людяними— а це ж і є мета істинної віри. Спочатку вони воліли вішатись самі, та врешті більшість зрозуміла, в чому їхнє справжнє добро, — хай навіть ненадовго, на якихось кілька поколінь, але зрозуміла.

Новий намісник губернатора Гієнні не був йому ворогом, він уже не міг собі такого дозволити. А Дамвіль, губернатор сусідньої провінції Лангедоку, був друг Анрі. Непохитно стояла над океаном, посередині довгого узбережжя, фортеця Ла-Рошель. Від неї навскоси на південь тяглась межова лінія: південніше від тієї лінії більшість населення була за короля Наваррського. Ці люди, правда, покладали на нього дуже різні надії, але їх була велика сила.

Найпростіші з-поміж них називали його просто noust Henric, та й годі, але вкладали в ці слова дуже багато: його щоденні зусилля й турботи в них перед очима протягом кількох років, і те, на що він витрачав гроші, й те, за що він підносив зброю, і саму його постать — вершника в камзолі з рубчастого оксамиту, і щоки, засмаглі, як у них, і погляд, лагідний, але твердий, і коротеньку борідку. Коли він проїздив повз них, вони почували, що їм живеться безпечніше: мир у країні, завжди такий хисткий, тепер укріпився по-справжньому. Інші — вчені чи бодай більш тямущі — часто розмовляли між собою про те, яка в короля Наваррського вдача. І вже тоді починали казати, що розум у нього швидкий, що поводиться він просто знаменито і прямує до своєї мети з великою мужністю. З такого тіста ліпляться найбільші державці, запевняли вони один одного, — і кожен сам був щиро в цьому переконаний, хоча й не без сприяння канцелярії королівства Наваррського.

• Предыдущая
• 124/150
• Следующая