Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 125

• Предыдущая
• 125/150
• Следующая

Нею керував Морней, і в посланнях, які він розсилав по країні, він твердив, що всі добрі французи тепер з надією дивляться на його короля. Насправді багато їх починали так дивитися на нього тільки під впливом тих послань — і не лише у Франції, а й за кордоном, бо Морней засилав своє писання й до Англії. З нього Єлизавета і її двір, звичайно, дізнались чимало сприятливого про Анрі Наваррського. Як послухати Морнея, від теперішнього короля Франції небагато можна було сподіватись, та й від його брата, що й досі домагався королевиної руки й якраз гостював у неї. Морней навіть сам туди їздив, він один зробив більше за всю свою партію й розладнав шлюб Двоносого з англійською королевою — лише тим, що правдиво схарактеризував вертуна. Дипломатія не повинна допускати до непорозумінь. Коли вона добра, то тримається правди.

Ще одна думка розходилась по країні: спочатку в тій околиці, де вона зародилася, потім далі й далі. Її нібито висловив у розмові з іншим гуманістом новий мер міста Бордо: «Дедалі виразніше видно, що всі оці релігійні війни служать тільки тому, щоб розірвати Францію на частини».

Минулися вже ті часи, коли пан Мішель де Монтень говорив про це з Анрі Наваррським у якнайбільшій таємниці. Тепер він висловлював цю думку на весь голос і не тільки в книгозбірні свого невеличкого замку чи в ратуші міста Бордо, що обрало його своїм мером при якнайдіяльнішій підтримці губернатора. Він викладав її й письмово. З кімнатки у вежі його замку вийшла написана там книжка[137], і всі гуманісти королівства, читаючи її, утверджувались у переконанні, що поміркованість потрібна, а сумніви корисні. І перше, й друге було їм властиве, проте виявилось би згубним, якби гуманісти навчились тільки думати, а не їздити верхи й рубати мечем. Але так воно не було. Навіть Монтень пробув трохи у війську, незважаючи на свої незграбні руки; навіть він скуштував воєнного ремесла, бо розумів, що не можна віддавати його цілком у руки безголових людей. Треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства й страхіття. Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства. Насильство їх вабить, бо вони тільки до нього й здатні. Погляньте, в якому стані наше королівство! Воно дичавіє, воно робиться болотом із крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемось за мечі. Та ми про це подбаємо. Будьте певні, ми й на коней сядемо, й за мечі візьмемось! А над нашими головами, на найнижчій хмарі, з нами мандруватимуть по всій країні й Ісус із Назарета, й декотрі з еллінських божеств.

Пан Мішель де Монтень, знаючи собі ціну, посланцем передав королю Наваррському свою книжку, оправлену в шкіру, з витисненим на оправі власним гербом — щоправда, тільки на задній палітурці. На передній красувався герб Наварри, і в такому порядку був глибокий зміст, це означало: «Фама на мить зробила нас рівними, але я, ваша величносте, пропускаю вас уперед».

Той гордий дарунок промовляв і ще більше. Книжку надруковано в Бордо, звідки судна пливуть крізь бурі й штиль аж до далеких островів. А ця книжка, можливо, врешті-решт запливе навіть далі — крізь далину сторіч аж у безсмертя. І поперед неї, величносте, напевне летітиме ваше ім'я. Я щиро бажаю і одного, й другого, бо я ваш сподвижник і так самісінько, як ви, боротьбою й заслугами утверджую як окрема особа природжене право людини. Ваша величносте, мало хто так залежить від Фами, як ви і я. Той, хто хоче написати твір, що має жити довго, або сподівається догодити людським смакам ділами, не повинен зневажати слави.

Одне речення в книжці було підкреслене пером:

«Ті діла, що виходять за межі звичайного, можуть бути витлумачені вельми негарно, бо наш смак обурюється надміру високим, та й низькому ми теж опираємося завдяки нашому смакові».

Для Марго настала найсмутніша пора, хоч вона, побачивши, як насувається лихо, робила все, що могла, аби тільки його відвернути. Дуже довго вона нічого не помічала: в Нераку вона звикла до щастя й не чекала вже ніяких змін. Спочатку, коли панна Ребур донесла їй, що у Анрі справді почався роман із Фосезою, вона не хотіла повірити. Адже Фосеза була «донечкою» і для Марго, й для Анрі — соромливе невеличке дівча, втілена відданість. А Ребур згоряла від заздрощів до кожної, на яку зверне увагу Анрі, бо вона, Ребур, зразу сама йому сподобалась, але потім захворіла й проґавила слушну нагоду.

Тепер вона, щоб помститися, викрала рахунки аптекаря Лалана й показала своїй королеві. В тих рахунках значилося: «Для короля, коли він був у кімнаті в королевиних дівчат, дві коробки марципанів. Після балу — по склянці цукрової води й по коробці марципанів для королевиних дівчат». Досі це стосувалося всіх фрейлін, але далі пішло тільки про Фосезу: «Для панни Фосези фунт солодощів — сорок су. Для неї ж таки — цукерки, трояндове варення, фруктові сиропи, марципани», — все для самої Фосези.

— Вона ж зіпсує собі шлунок, — мовила Марго стурбовано: нехай ця заздрісна Ребур не розказує всім, ніби королеву гризуть ревнощі. Та Ребур приберегла найгірше насамкінець. Останній рахунок був такий: «Подано для короля в кімнату панни Фосези один і три чверті фунта марципанів та чотири унції фруктового сиропу — два екю три ліври».

З цих точних аптекарських записів бідолашна Марго зрозуміла все. Але, добре володіючи своїм обличчям, вона не показала ляку перед заздрісною Ребур, а з провинницею Фосезою повелася ще ласкавіше і, як і раніш, попросила її зробити послугу королю:

— Фосезо, донечко, поклич до мене мого коханого владаря! Скажи йому, що я маю для нього новини про мого брата, короля Франції. Мабуть, і тобі цікаво? Моєму братові приснився поганий сон, і мати мені все описала. Йому снилося, ніби його роздирали хижі звірі, леви й тигри, і він прокинувся весь мокрий від поту. А тоді звелів повбивати всіх звірів у луврському звіринці. Іди розкажи про це нашому панові й скажи, що я довідалася ще багато всякої всячини.

Марго навмисне казала «нашому панові» — хай Фосеза думає, ніби вона ні про що не здогадується, ні за що не злоститься й нічого не має проти невинної ролі «донечки». Та Фосеза не повернулась від Анрі, а залишилась у нього, а що вона й дорученого йому не переказала, він того дня зовсім не приходив до Марго. В такий спосіб дівчина в усьому зізналась і відтоді почала уникати королеви, вробилась норовлива, зухвала, намагалась підбурювати короля проти неї. А Марго, думаючи про свої щасливі літа й не бажаючи, щоб вони минули, остерігалася зробити щось непоправне. Вона мала надію, що Фосеза раніше чи пізніше набридне її коханому владареві, як набридали йому всі інші. А тим часом силкувалась розважити й зацікавити його новими звістками з Лувру. Він і сам діставав деякі через свого Роні, що мав при паризькому дворі двох братів. Подружжя сходилося, щоб обмінюватись новинами й порівнювати їх; тепер це було найзначніше, що лишилось у обох спільного.

— Король Франції вигадує все нові й нові податки на утримання своїх любчиків, — починало одне. Друге притакувало: — В народі його вже інакше й не називають, як тираном. — І далі, перебиваючи одне одного: — По-доброму це не скінчиться. Тому любчикові, що тепер зветься Жуайоз[138], він віддав королевину сестру за дружину й ціле герцогство; дворянство йому цього не пробачить. І народ, знов же, ніколи не забуде, що такий пройдисвіт на своє весілля, оплачене з народної кишені, міг убратися розкішно, як сам король. У Франції ще не бачено такого марнотратства. Сімнадцять днів тривав весільний бенкет — і все коштом податків; маскаради, турніри, а на Сені позолочені барки з голими поганами: якраз доречне видовище для народу, що йому слід якомога менше нагадувати про його тягар.

• Предыдущая
• 125/150
• Следующая