Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 33

• Предыдущая
• 33/150
• Следующая

Син небіжчиці, що їхав на своє весілля, бадьоро поглядав навколо. Його тішила швидка їзда. Вітер, здавалось, уже доносив назустріч пахощі двору — страв, напарфумованих людей, жінок, яких не треба умовляти, бо вони самі набиваються тобі. Анрі вирішив, що скорятиме їх, — адже він був сміливіший за інших і певний, що як дотепністю, так і вродою та силою подобається жінкам. Марго теж буде ним задоволена: він уже придумував для неї вельми дотепні речі. Хоча він, звичайно, не міг зізнаватись у цьому друзям, погана слава нареченої зовсім не відштовхувала його, а навпаки, дуже багато обіцяла. В такому настрої молодого подорожнього вабила майже кожна сільська дівчина, що вибігала подивитись на загін, і він часто сплигував з коня та цілував тих дівчат. Вони, випручавшись, утікали, а потім довго дивувалися, що гугенотський принц так гарно вміє цілуватись.

У вирослому загоні передні вершники говорили одне, задні інше; ті, що над'їхали останні, ще були сповнені гніву через убивство їхньої королеви. Вони їхали не гуляти на весіллі, ні, їхнім святом була помста: вони збирались кидати виклик кожному придворному. Той настрій часом передавався й наперед, охоплював і Анрі та його друзів. Морней тоді провіщав найстрашніші небезпеки, що чекають на них при дворі. Дю Барта своїм звичаєм гірко нарікав на зіпсутість людської природи, а д'Обіньє казав, що розуміє, навіщо бог посила нам ворогів. Анрі тоді відповідав скривленими устами, з нестямною люттю і жахом в очах:

— Посилати мені стару отруйницю я його не просив. Без такого дарунку я б обійшовся!

Так, часом, коли в ньому ніби зосереджувалась ненависть усіх його супутників, він раптом мимохіть запитував себе: «Чи я збожеволів? Їду брати шлюб з дочкою проклятої душогубки, а домовину моєї матері, може, ще не засипано землею. Хто ж буде наступною жертвою? Я підганяю коня й кваплюся пожертвувати не тільки честю, а й життям. А який це, певно, жax — умирати від отрути!» — думав Анрі й уже ніби відчував незнаний холод і безвладність.

Страх і ненависть змушували його прислухатися до голосів іззаду, що обурювалися цією мирною подорожжю. Адже мир порушено! Треба зібрати військо, повернути адмірала. Хай Париж, що вже тремтів перед ними, цей раз спізнає їх по-справжньому, і не як жаданих гостей! І загін зупинявся, починали радитися, зволікати. Отак і минали тижні. Та коли всіх, навіть Агріппу, посідало вагання, в ту хвилину король Наваррський віддавав наказ: «На коней! Уперед!» — а їдучи, співав, наче дитя, що мусить перейти темний ліс і відганяє страх.

Так він доїхав до місця, звідки вже запізно було повертатись, бо там дожидали його перші посли, що мали врочисто зустріти нареченого принцеси Валуа, — і серед них його дядько, кардинал Бурбон[53]. З цієї хвилини весь загін бунтівливих гугенотів опинився в полоні у кардинала, що їхав у червоній мантії поруч їхнього короля. А другого дня, дев'ятого липня, вони в'їхали в паризьке передмістя Сен-Жак — і там усіх охопила буйна радість. Правда, та радість була з гіркотою, бо на чолі вельмож-протестантів, які дожидали свого Анрі, виступав тепер один-сам адмірал Коліньї, герой їхніх війн. Після смерті королеви Жанни у них тільки й лишилося від їхніх боїв за віру, що оце старече обличчя. Завдяки цим двом — Жанні й панові адміралу — вони вже не були гнаними єретиками, а прийшли сюди як велика сила і мали вступити в місто! Всі нетямились від захвату, махали капелюхами, борідки на їхніх засмаглих обличчях трусилися, і вони вітали голосними вигуками своїх вельможних улюбленців, що стискали один одного в обіймах. Кричали: «Слава панові адміралу!» Шаленіли: «Слава нашому Анрі!» Власне, вимовляли вони «noust Неnгіс», своєю сільською латиною, якої тут ніхто не знав.

Дивувало, що, незважаючи на їхній в'їзд із таким гамором, на міських вулицях, крім них, не було ні душі. Анрі найпершому впали в очі порожні вікна крамниць і позамикані двері. Він мав якусь надію, що біля паризької брами його зустрінуть радники без капелюхів, якщо й не всі, то хоч декілька. Ні, з міської старшини нікого, та й з городян хоч би один. Тільки кішка прожогом перебігла вулицю просто перед копитами його коня. Якась невиразна тривога розійшлась по загоні вершників, і всі притихли.

Вулиці були вузенькі, будинки здебільшого тиснулись один до одного. Дахи шпилясті, камінь попідпирано деревом, сходи на горішні поверхи часто ліпилися знадвору. Дерево на будинках було яскраво помальоване, кожний будинок мав свого святого, і лиш той святий дивився з-під воріт услід гугенотам. Кільки разів у загоні чули вигук: «Розбійники!» — і ладні були вірити, що то крикнув дерев'яний святий.

Декотрі церкви й палаци вирізнялися новітньою пишнотою, наче створені не з каменю, а з чарів і поезії, перенесені сюди з інших світів. Не одному вершникові те видовище сповнювало серце втіхою, і вони щасливим серцем вітали поганських богинь на дахах і порталах, ба навіть статуї мучениць на храмах, бо й ті святі схожі були на голих еллінок. Та для більшості суворих воїнів істинної віри зміст тих образів лишався неприступний. Ними володіло одне бажання: повалити ідолів, винищити облуду. Адже ті ідоли зухвало заступали собою господа.

Молодий король Наваррський, їдучи між кардиналом і адміралом, уважно розглядав Париж, це чуже місто, якого він ще не бачив по-справжньому, бо в дитинстві його держали як в'язня у монастирській школі. Чув він і ворожі вигуки, а часом помічав, як у щільно зачинених віконницях відкривається вічко. Єдині, кого він бачив цього першого разу, були цікаві служниці чи повії, та й ті зразу ховалися. Здебільшого парами вистромлялись вони зі своїх схованок: то блисне двоє ясних очей, то майнуть рудуваті коси, то невиразною плямою забіліє обличчя, шия, руки. Здавалося, то сама таїна цього ворожого міста, і Анрі нахилявся з коня до них, як вони до нього. Біла й рожева, вийди, покажись, ти, плоть і кров, що обіцяють щастя; ти, жагучіша за поганських богинь, омочена в ніжних і яскравих барвах, що квітнуть лиш тут! Вершники несподівано звернули за ріг — аж там стоїть одна, просто на видноті, осяяна сонцем; вона злякалася, хоче кинутись навтіки, але зустрілася поглядом із королем розбійників — і застигла на місці, тільки звелась навшпиньки, наче закам'яніла в льоті. Вона струнка й гнучка, ніби виросла з землі стеблинка, довгі, випростані пальці ледь відігнуті назад, і шия теж довга й струнка. Весь вигляд у неї звабливо-насторожений, як у жінки, що й боїться, і жадає, щоб її швидше обняли. Коли Анрі зустрівся з нею очима, її очі всміхалися трохи глузливо. А коли він нарешті відвів погляд, ті очі вже були сповнені любовної покори, затуманені й невидющі. Та й він отямився не зразу. «Ця вже моя! — подумав. — І всі інші теж! Ти мій, Парижу!»

Тоді йому було вісімнадцять років. Та лиш у сорок, із посивілою бородою, мудрий і хитрий, він нарешті здобуде Париж.

В ту мить його кузен Конде сказав:

— Приїхали.

Сторожа князівського дому вже обступила коней і вела їх через переднє подвір'я. Анрі з кузеном піднялися широкими сходами, але Конде пропустив його вперед чи скоріше Анрі сам його випередив, бо там нагорі чекала дівоча постать. «Ти! Тільки ти!» — шалено калатало його серце, і він не міг вимовити й слова. Обнялись, і він поцілував сестру в обидві щоки, мокрі від сліз, як і в нього. Ні брат, ні сестра не говорили про матір. Кожне то вдивлялося в рідне змалечку обличчя другого, то знов його цілувало. Обоє мовчали, а озброєні слуги, що стояли біля всіх дверей, дивились на них.

З одного покою вийщла стара принцеса Конде, обняла Анрі й проказала молитву. Тоді помітила, що він закурений, утомлений, і звеліла принести вина. Анрі не хотів затримуватись, йому не терпілося скоріш потрапити в Лувр, стати перед королевою, одначе кузен сказав, що його дядько-кардинал та інші вельможі, які зустрічали його в передмісті, вже не чекають на нього. Вони роз'їхалися з усім своїм почтом. А перед тим наполягли, щоб великий загін гугенотів розпустили. Королю Наваррському було дозволено приїхати з п'ятдесятьма озброєними дворянами, а він привів вісімсот. Конде сказав:

• Предыдущая
• 33/150
• Следующая