Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 34

• Предыдущая
• 34/150
• Следующая

— Адже їх би вистачило, щоб захопити Париж. Тут позамикали всі будинки з перестраху. Була така хвилина, коли двір тремтів перед тобою. Що ти собі думав?

— Такого в мене на думці не було, — відповів Анрі.— Але якби слід було так зробити, я б здогадався. Та годі про це! Мені треба побачити королеву Франції, я не можу чекати.

Катрін тихо, але рішуче попросила:

— Візьми й мене з собою! Я твоя сестра, і в нас одна доля.

— Авжеж! — вигукнув брат, намагаючись показати себе перед невинним дівчам бадьорим і впевненим. — І одружимось ми обоє. Твій брат Анрі вистарає тобі вродливого чоловіка, сестричко! — І, обнявши її, вибіг.

А внизу, в подвір'ї й на вулиці, юрмилось його військо — хоч воно й поменшало, проте лишилося ще більше сотні дворян. Тридцятьох він зоставив як охорону для сестри. А з рештою поїхав до замку. Ось уже виїхали на міст через Сену — Ремісничий міст; звідти королівський замок ще здавався новим і розкішним. Та зблизька, як під'їхали вулицею, що називалась Австрійська, той самий замок мав зовсім інший вигляд — досить моторошної споруди, чи то фортеці, чи то в'язниці: скільки сягнеш оком, самі чорні мури, присадкуваті вежі, шпичасті дахи, широкі й глибокі рови, заповнені гнилою, смердючою водою. Там, коли хочеш увійти всередину, стискається серце, і тим більше доводиться силувати себе тому, хто приїхав із широких просторів, з-під високого неба. Але Анрі хоче туди, і нехай хоч що з того вийде, а він наперед тішиться всім, що його чекає. Його вільний розум підказує йому, що чари не мають над ним сили. Стара відьма, що уявлялась йому ще в дитинстві, й досі сидить серед своїх павучих тенет. Його бідна матуся попалась у них. Зате ж він тепер пильніше остерігатиметься!

Копита зацокали по під'їзному мосту. Анрі якраз устиг іще згадати річку, що лишилась позаду, — останнє радісне враження з вільного світу: білі хмари, вода блищить між човнами з сіном, а берегом фури везуть усякий вантаж під крик і регіт простого люду, що не відає нічого. «Але тут відібрано життя моїй матері! Тут її вбито!» Анрі відчуває, що його охоплює шаленство. Сповнює його єство, засліплює. Хтось торкає його за плече — певно, з друзів, і Анрі чує:

— А браму за нами замкнули.

Він ураз охолов, повернувся до тями. Озирнувся й побачив, що, справді, луврська варта вмить закрила підхід до мосту, перше ніж устигла проїхати його збройна охорона. Його люди за мостом зняли галас. Він гукнув: «Тихо!», закричав на воротарів, але, звісно, мусив удовольнитись відмовками: для стількох панів-протестантів, мовляв, і місця не вистачить.

— То знайдіть!

— Не турбуйтесь, пане королю Наваррський! Буде у Луврі місце для всіх гугенотів, які лишень схочуть увійти! І чим більше, тим краще! — І лучники та аркебузири, широко порозставлявши ноги й міцно стискаючи в руках зброю, вишикувались по краях мосту.

Анрі обдивився своїх небагатьох супутників, тоді виїхав наперед і проїхав ще рівно двадцять футів, як визначив на око. Далі під копитами задудніло дерево — то був звідний міст. Між двома старими вежами темні, важкі двері — двері Лувру. За ними склепистий хід, такий низький, що верхівцям довелося позсідати й вести коней за повіддя. А друга рука мимохіть лягала на руків'я пістоля. Ще двадцять футів відлічив Анрі, весь у тривожній напрузі. І опинився на подвір'ї.

Там була тіснота й метушня, проте видимо мирна. Самі чоловіки, з усіх станів, із зброєю й без, заклопотані найрізноманітнішими ділами. Придворні грали в кості або сперечались, міщани, які прийшли сюди в справах, входили й виходили з канцелярій, що містились на першому поверсі найстарішої будівлі. Вибігали сюди з кухонної жароти й кухарі та слуги — вхопити холоднішого повітря. Бо в цьому подвір'ї навіть серед липня пробирало дрожем. Посередині ще видно було підвалини вежі — найгрубшої з усіх. Вона з прадавніх часів бовваніла туті затінювала подвір'я. Аж король Франціск, двоюрідний дід Анрі, наказав її зруйнувати. Але однаково в це подвір'я пробивалось не більше світла, ніж на дно колодязя; та його так і називали: Луврський колодязь.

У строкатому натовпі прибулих ніхто й не помітив. Серед дворян, що були там, Анрі та його супутники чомусь не побачили жодного знайомого. Зате королівська сторожа спинила їх, коли вони спробували пропхатися вперед із кіньми:

— Назад, панове! Назад, вам кажуть! Повертайтесь через міст, бо стайні з того, боку, за мурами, а для вас, гасконців, що навіть слуг при собі не маєте, ніхто й поготів не робитиме винятку!

Отак їх зустрінуто. Анрі не сказав, хто він-такий, не дав цього сказати й іншим, а тільки почав кепкувати з молодого начальника сторожі. Той урешті не втерпів і вхопився за шпагу; тоді довготелесий дю Барта обеззброїв його й вигукнув аж занадто голосно:

— Це король Наваррський!

На ті слова збіглась юрма; одні кричали «правда», інші «ні», а офіцера довелось відтягувати силоміць, бо він нізащо не хотів пустити Анрі й кричав:

— Він такий король Наваррський, як я король Польський!

Та нарешті хтось зробив прохід у стовпищі цікавих слуг, і Анрі помітив хто: його власний слуга д'Арманьяк, якого тут уже знали. Д'Арманьяк, пустивши в хід усе своє красномовство, зумів їх переконати, що це справді король. А запевнення простих людей урешті заспокоїли й панів, і всі шанобливо відступили від майбутнього зятя короля Франції. Д'Арманьяк супроводив його, а з другого боку йшов молодий офіцер, що вже боявся, чи не перепаде йому. Перед самими сходами він сказав, виправдовуючись за свою, службову ревність:

— Ще нема й місяця, як отут лежав наш капітан із простромленою горлянкою. А мій попередник, пан де Ліньєроль, упав із оцих сходів і вбився на смерть — ніхто не знає як. — Щоб якось загладити тяжку провину, він довірчо прошепотів, відкриваючи таємницю: — Отут, над нами, покої королеви, пані Катрін. — І, злякавшись власних слів, зразу відстав.

Д'Арманьяк завів Анрі до його покою. Дворянин-слуга вже побував тут раніше за пана й усе приготував — навіть кадіб, до половини налитий водою і такий великий, що король, не велетень, міг і сісти в ньому. А яке вбрання було там порозкладане — молодий владар із провінції ще зроду не носив такого! Шовк із блискучим гаптуванням; найкращий з уборів весь білий: то був його весільний убір. Він подумав, що за шиттям стежила його матуся, і зразу йому на очі набігли сльози.

Королева Жанна не приготувала для нього жалобного вбрання, і це довело її синові, що вона не чекала смерті й померла несподівано. Отже, причиною була не хвороба, а отрута; тепер він, як йому здавалось, упевнився в цьому остаточно — і в ту мить навіть зрадів такій певності. Зараз він стане перед убивцею його матері!

Він сказав, щоб старій королеві доповіли про нього, і коли вже був готовий, по нього прийшло двоє дворян. Вони повели його трохи не через весь палац, і всю довгу дорогу обидва мовчали. А сам Анрі, хоч іншим разом був би засипав їх запитаннями, тепер затявся на єдиному почутті — ненависті. Нарешті вони розчинили перед ним двері королевиної приймальної зали, шанобливо вклонились і залишили його самого. Біля обох дверей стояли на варті, широко розставивши ноги, по двоє швейцарців; ті, що стояли перед дальшими дверима, тримали алебарди навхрест. Усі четверо здавалися кам'яними статуями, і їхні світлі очі були втуплені в порожнечу. Вони не бачили того, хто ввійшов, і не розуміли його мови. Він міг би тут уголос вигукнути: «Мою матір отруєно!»

Анрі довелося чекати, і йому спало на думку сховатись за віконною завісою. Коли отруйниця вийде, вона не знатиме, що він уже тут, і він, можливо, підгледить вираз її обличчя. Та у вікно світило полудневе сонце, і за старанно доглянутим садом він побачив ясну воду річки й усе, з чим щойно, під'їжджаючи до замку, попрощався: галасливий люд, що не відав нічого, і копиці сіна на хистких човнах, і рипучі вози. Упав йому в очі й довгий, осяяний сонцем фасад палацу, видний увесь із цієї наріжної кімнати. Фасад був прегарний — справжнє диво, хотілося сказати. Ця будівля була неначе якимись чарами перенесена сюди з вимріяного світу. В славному Парижі подекуди траплялося щось не схоже на його городян. І оцей ось палац був чимось вищим від королівського двору, підносив його з Луврського колодязя, де ще стояли, догниваючи на похованих сторіччях, рештки старої вежі. Та, власне, то був просто блискучий лицьовий бік вельми похмурої старовини. Побачивши його, Анрі збагнув, що господиня палацу — не тільки стара отруйниця, а й чарівниця. А втім, пасток лукавого треба остерігатись, а гарний фасад палацу теж може бути такою пасткою. «Омана для чуттів», — подумав молодий протестант, чи то скоріше небіжчиця подумала так живим мозком свого сина. Королева Жанна добре знала цю залу, тут вона провадила переговори про віру і про синове майбутнє, тут вона боролася, знемагала, і, може, тут-таки подано їй склянку води, до якої рука старої чарівниці чогось усипала.

• Предыдущая
• 34/150
• Следующая