Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 102

• Предыдущая
• 102/196
• Следующая

В Анжерсььому замку королівський нотар метр Гійо зачитав уголос цей акт, і хоч він був дуже довгий, вельможні збори слухали до кінця, затамувавши дух. Герцог і герцогиня де Меркер давали своїй дочці Франсуазі як посаг у її шлюбі з герцогом Цезарем де Вандомом ціло багатство в грошах і коштовностях; а втім, усе це виплачувалося з тієї величезної суми, яку герцог де Меркер отримав від короля за те, що повернув йому його провінцію Бретань.

У цю хвилину багато хто з присутніх, хоч вони добре знали перебіг і результат переговорів, не змогли опанувати своїх почуттів.

— Хоч ми й добре знали все, — сказав кардинал де Жуайоз протестантові Буйонові,— та не могли повірити. Лотарінзький дім зрікається останніх залишків своєї влади. Цей маленький Наварра став нарешті необмеженим володарем у всьому королівстві.

— За винятком герцогства Буйонського, — відповів колишній пан де Тюренн, що успадкував те герцогство й мав надію відстояти себе від короля, що врешті стало фатальним для нього.

Метр Гюйо зачитував, що король зоставляє на своїх посадах усіх губернаторів та суддів провінції Бретані. В цьому місці один зі слухачів аж задихнувся з гніву — пан де Роні. Обличчя його лишалось кам'яне, але всередині клекотіло обурення. Всім відомі негідники й зрадники лишались тим, чим і були, замість стати перед судом, і він, Роні, не міг цьому перешкодити. Королівське правосуддя зазнавало приниження, і його захисник Роні подумки назвав короля слабодухим. Цей непохитний чоловік не розумів, що влада може бути й гнучкою. І про саму шлюбну угоду як привід для державної Роні казав «тинди-ринди» й усе пояснював марнолюбством любої владарки, що умовила короля.

Такий собі пан де Бассомп'єр, лиш недавно прийнятий до двору, спитав: а до чого тут її високість сестра короля? Бо її справді викликали й домоглись від неї схвалення.

— Тепер усе зрозуміло, — вирішив новачок. — Король збирається дати протестантам едикт. Те, що робиться тут, — це попередній крок.

Враз голос нотаря затих, і над зборами нависла глибока тиша. А тоді зашелестіли дві сукні. Одна — з бузкового шовку, друга — зелена, густо заткана сріблом: її високість сестра короля й герцогиня де Бофор. А посередині — король; отак ці троє вийшли насеред зали, до столу, на якому лежала розгорнена угода. А з другого боку, тільки на другий виклик, рушили герцог і герцогиня де Меркер. Усі інші, що теж мали підписати угоду, вишикувались біля столу, проте, лишилось і вільне місце. Там було підвищення, і на нього по приступках зійшло двійко дітей, убраних як дама й кавалер. Вони ступали повільно, статечно, і нагорі їхні маленькі постаті випромінювали гідність; з усіх облич їхні були найповажніші.

Тоді заусміхалися й ті, що досі дивились суворо. В декотрих жінок вирвались захоплені вигуки, інші зітхнули. Анрі стежив за обличчями подружжя Меркерів, — адже він позбавив їх і могутності, й володіння. Досі вони мали вираз заскочених на гарячому злочинців, то блідли, то червоніли, в герцога очі налилися кров'ю, герцогиня кашляла, щоб не розревтись чи не закричати. Та коли діти зійшли на своє підвищення, змінилася й поведінка цієї пари. Вони обоє зрозуміли свій виграш. Їхня дочка стане найближчою до трону! Цей хлопчик зійде на нього разом з нею. Отож король повинен одружитися з його матір'ю. Неодмінно і негайно!

Король підписався перший, тоді подав перо герцогині де Бофор. А в неї аж рука тремтіла — з радості. Всі витягали шиї, щоб побачити це. Найпрекрасніша ручка королівства вивела підпис — найзначніший у її житті. Тоді вона поклала перо й застигла в чеканні. Її любий владар усміхнувся до неї: не турбуйся! Тільки-но поставила свій підпис її високість сестра короля, як до пергаменту кинулись Меркери. Філіпп Емманюель Лотарінзький, герцог де Меркер, і Марія Люксембурзька, герцогиня де Меркер; Габрієль читає ті підписи, і очі в неї блищать, а в голові аж паморочиться від щастя. Вона втікає від того щастя, що тягарем навалилось на неї, до плеча свого коханого, і він її цілує в розпашіле обличчя.

Свідки беруть один в одного гусяче перо — насамперед пан Антуан д'Естре, батько героїні сьогоднішнього дня і тепер уже зовсім не сумнівна особа. А потім, не гаючи часу, урочисто справили заручини обох дітей; кардинал де Жуайоз благословив ті заручини в присутності двору й послів. Та вдруге участь дітей у акті, невідповідному їхньому вікові, вже не зворушує й не заморочує так, як уперше. Навпаки, тепер усі пригадують одну з умов шлюбної угоди. Коли нотар голосно й виразно зачитав той пункт, на нього не звернули уваги — чи, може, вдали, ніби вважають його зайвим. Коли в майбутньому хтось із заручених не побажає здійснити шлюб, йому досить заплатити відчіпне, і то навіть не дуже велике, як на багату родину.

— По суті, не сталось нічого, — здивовано сказав перший стайничий Бельгард. — Це ж іще чотирнадцять років мине, поки діти дійдуть віку.

— Хіба моя небога, герцогиня де Бофор, не дійшла його трохи раніше? — заперечила його сусідка.

Бельгард поглядом знайшов чарівну Габрієль, і не шукаючи; тоді, щоб їхні очі не зустрілись, опустив свої. Серце його сильно забилося від спогадів. «Покажи її мені!» — почув він голос поруч себе. «На цих словах скінчилось моє щастя», — подумав він тепер, хоча взагалі йому велося в житті непогано. «Якби я не напросився тоді на ці слова, не було б і королівського сина, зарученого тут. Одне слово — і разом зі щастям відлітає молодість».

— Що було їй призначено, тим вона й стала, — промовив він тихо.

— А ми цього й не передчували, — зітхнувши, відказала пані де Сурді; вона сама воліла б забути, до яких хитрощів удавалася, щоб призначення Габрієлі здійснилось.

Бельгард подивився на заручених дітей. Малий Вандом занадто швидко розвивався, був високий і товстенький; це йому не сподобалось. І все ж він знову розчулився — тільки він один. «Бідний хлопчик, — сказав він сам до себе. — По суті, нічого не сталось. Хто знає кінець цієї пісні…»

Свята на честь великої угоди, хоч подивуватись на них і зійшлася сила народу, одним розчарували всіх. Найвродливіша з жінок не показувалася. Стан її вже не дозволяв їй брати участь у публічних церемоніях. Як тільки в короля з'явилася змога її супроводити, вони вдвох поїхали до Нанта, і там люба владарка народила йому другого сипа — Александра. Після Цезаря — Александр, а як дитя французького королівського роду, дитя Франції, він дістав титул «монсеньйор».

Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію — навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт.

— Ось де ми опинились, — говорили між собою католицькі вельможі.— Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені — ми.

Кардинал де Жуайоз:

— Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що?

Конетабль де Монморансі:

— Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.

Кардинал:

— Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості.

Конетабль:

— Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю.

Кардинал:

— Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати.

• Предыдущая
• 102/196
• Следующая