Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 103

• Предыдущая
• 103/196
• Следующая

Конетабль:

— Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним.

На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма.

— Ми — переможені,— казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. — Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? — питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. — Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших — ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями.

— А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.

Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався.

А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею:

— Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день?

— Так називали ми й день після Кутра, — відказав Морней. — Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду.

Роклор:

— У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу.

Морней:

— Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. — Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його.

Роклор:

— Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті!

Морней:

— Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. — Але думав він так: «Свобода совісті — набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні».

Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав:

— Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, — збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник.

Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього:

— Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.— І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду.

Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону — між наказом і виявом ласки, — той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі — гарні слова, позаочі — лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, — все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство — це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація — ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся».

Він єдиний тут відчував задоволення — і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина — ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже — і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо».

— Я поділяю протестантів свого королівства на десять округ, і кожною з них правитимуть вони самі в особі своїх представників: двох пасторів, чотирьох міщан та селян і чотирьох дворян. А їхні незгоди та претензії владнуватиму я сам.

Король скінчив. Він бере з рук свого канцлера, пана де Шеверні, пергамент, підписує його й прощається зі зборами. «Це вони прийняли, — думає Анрі.— А надалі — лагідність і вмиротворення, щоб вони звикли».

Більшість просто споглядали царствену велич. Декотрі, що все зрозуміли, перемовлялися:

— Четверо дворян на шістьох із третього стану. Він починає з протестантів.

— Це влада простолюду.

— Коли не всевладдя державця.

Анрі вже був на дверях, коли в залі загукали:

— Хай живе великий король!

Але він вийшов, наче йшлося не про нього.

Любій владарці не можна було пускатись у важку дорогу. Король повіз її на судні від Нанта до Орлеана — довга й приємна подорож. Річка Луара блищала під м'яким травневим сонцем, на небі пливли й танули білі хмари. Віяв легенький вітрець, і королівська барка під вітрилами повільно пливла проти води між тихими, рівнинними берегами. Аж до обрію стелились квітчасті луки та хлібні лани, а на обрії синіли ліси. Попереду виринали замки — грізне громаддя, але вежі обплетені трояндами. Хай навіть тільки одну з чотирьох веж молодить то плетиво — у воді відбивається вже не стародавній і дикий образ, а казковий, мрійний.

Міста Анжер, Тур і Блуа одне за одним занурюють у потік свої мирні віддзеркалення, а між ними на широкому просторі розкинулись села, хутори, садиби. І коли барка пропливає повз них, діти, що бавляться над річкою, зразу помічають: це не просте собі судно. І, застигши на місці, дожидають його, повипинавши животики, покидавши все з рук, з поважними й зосередженими очима.

Над палубою нап'ято дах із тканини. З нього аж до води звисають гірлянди, так що барку супроводять квіти. Облавки гарно вигнуті, помальовані, вітрила надимає вітер. Позолочена різьблена фігура на носі сурмить у сурму — і те саме, певно, робить богиня слави, чи принаймні чутка. Унизу в барці є спочивальні для всіх панів і дам; тільки король і герцогиня де Бофор мешкають на палубі, їжу споживають у наметах, схожих на альтанки. Тут, на цій блаженній річці, король обідає вже не осібно, за столом на підвищенні. Він сидить серед усіх інших, і розсаджуються всі як трапиться — веселун поряд із бурмилом, гордовита дама поруч скромної.

• Предыдущая
• 103/196
• Следующая