Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 117

• Предыдущая
• 117/196
• Следующая

— Підіть відпочиньте, коханий мій пане, я вас прошу. Хай навіть потім плескатимуть, ніби ви нудились на моєму святі.

Турбота Габрієлі зворушила Анрі. Він відповів:

— Послухаюсь вашої поради, хоча й почуваю себе цілком добре. — І вийшов, навіть не попрощавшися з товариством. А сам собі подумав, що від Анрієтти д'Антраг йому якось аж моторошно. Стережися дочки того чоловіка, що підтримував щелепу замордованому королю!

Скінчити з Габрієллю можна було, приміром, підсунувши королю нову коханку. А коли це, як видно, не вдалось, бо король уже так зжився зі своїм володінням, що й від звичної жінки його не відштовхнеш, — ну що ж, можна скінчити з нею й інакше.

Пан де Френ[77], член фінансової ради й протестант, щиро відданий герцогині, був єдиною опорою її в найвищих колах, як не рахувати старого Шеверні, що мав на те поважні причини. Адже він зостанеться канцлером лиш доти, доки його приятелька Сурді править королем через свою небогу, оту гарненьку жирну куріпочку. Так гадали всі. Хто ж там знає, що любов розумніша від корисливості й що Габрієль уже не слухається пані де Сурді. Кажуть: і тітка, й небога вибились нагору перелюбством і гребуть до себе навзаводи. А пан де Френ, хоч був дуже скромний і не хизувався багатством, теж мав незаслужену лиху славу: його вважали автором Нантського едикту. І через те був ненависніший багатьом, ніж бувають звичайно середні фігури у великій грі.

Цей добряга склав рахунок видатків на хрестини малого Александра-монсеньйора й послав той рахунок до арсеналу головному розпорядникові фінансів, не забувши, звісно, назвати хрещеника «дитям Франції». Пан де Сюллі замість потрібної суми визначив куди меншу: з неї не можна було оплатити наміть музик. А коли ті поскаржились йому, Сюллі просто витурив їх. І гукнув їм услід: «Я не знаю ніякої «дитини Франції»!» Вони переказали ці слова герцогині де Бофор.

Тоді нарешті ця дама та її найзаклятіший ворог розкрилися одне перед одним до кінця, і це в присутності короля, що викликав міністра до себе.

— Повторіть те, що ви сказали.

— Ніякої «дитиии Франції» я не знаю.

— Діти Франції мають матір, яку ви посміли образити, й батька, який прощає багато, але цього не простить.

Анрі, коли вже згадали його, мусив утрутитись.

— Викресліть плату музикам, Роні, я заплачу сам. Але візьміть назад і свої слова.

— Величносте! Я держусь того, що є насправді. Ви самі обрали для цієї пані титул і звання, й при них вона лишається.

— Та коли я захочу, не лишиться.

— Якщо захочете, — поправив Роні, чи то Сюллі, зі звичайним своїм кам'яним обличчям. А втім, тепер воно стало попелясто-сіре, як у справжньої статуї.

Чарівні барви обличчя Габрієлі теж поблякли. Вона заходилась висловлювати міністрові найжахливішу правду. Анрі не втручався — йому хотілось бути далеко звідси, і з собою він не взяв би ні одного, ні другу. Роні холодно спостерігав. «Загрузай, загрузай», — думав він і давав супротивниці висловити все до решти.

Габрієль говорила зовні спокійно, але в тому спокої виявлялось тільки страшне душевне напруження, породжене несамовитою люттю. Вона — майже королева. Двір визнав її, віддавши їй ще небачену шану на хрестинах її сина — дитини Франції. Вона навіть заглибилась у подробиці, почала перелічувати тих, хто найдужче підлещувався до неї, домагаючись її ласки. А Роні запам'ятовував названих, щоб потім усе переказати їм.

Анрі ходив від стіни до стіни, а врешті зупинився біля найдальшої, спиною до сперечальників. Його бідолашна владарка виказувала свої слабкості, він її жалів, а це вже недобре. Слухаючи, як вона вихваляється, що її приймальню прикрашали собою носії найгучніших імен, він уперше вгадав, що її походження не бозна-яке високе. Анрі поглядом наказав Сюллі мовчати про це.

Габрієль надто довго терпіла, надто довго таїла все в собі. І тепер нарешті збунтувалась остаточно.

— Я всіх виводжу в люди! — кричала вона. — От хоч би й ви, пане начальнику артилерії й розпоряднику фінансів. Хто вас вивів у люди? Гадаєте, це було легко? Гляньте на себе й скажіть самі, чи могли ви сподобатись королю? Затятий і впертий найживішому в світі, млявий дух— окриленому? Ви створені на те, щоб киснути у своїй посередності. Тільки я витягла вас із неї.

В тому було багато правди, і, перше ніж вона вихопилась тепер із цих запальних уст, Анрі не раз уголос висловлював такі думки в присутності Габрієлі. І саме тому він тепер відчув себе ураженим, йому самому завдано кривди. «Таким, як оце його виставляють переді мною, я, слово честі, ніколи не бачив свого щирого слугу». З тієї хвилини він став відверто на бік щирого слуги. Та ошаліла жінка не помітила цього, вона навіть не почула, як король гнівно тупнув ногою; зате Роні-Сюллі в ту мить упевнився, що переміг, а його супротивниця сама котиться до своєї погибелі. І він не спиняв її. «Залазьте в пастку ще глибше, пані». Він мовчав, вирячивши очі. А бідолашна втрачала останній грунт під ногами:

— Ви вже забули, як плазували переді мною! Ви ж починали як мій прислужник.

На те слово попелясто сіре обличчя спалахнуло краскою гніву — чи, може, ганьби.

— Годі, пані! Ви дозволили собі на одне слово більше, ніж слід. До мене те слово не пристає, але, як не помиляюсь, воно зачіпає короля. Мій владар хоче мене звільнити? — спитав старий лицар. У голосі його тремтів спогад про битви й труди без ліку. «Ніколи не були ми певні перемоги, а все ж обидва досягли того, чим ми стали».

Анрі жахнувся. Вудь які страхіття були б йому легші за оцю сцену й за гнітючу необхідність зробити вибір. Він з жахом почував: хоч як вирішити, однаково це буде катастрофа, нещастя, кінець. Обертаючись від стіни до них, він хотів був засміятись, думав примусити їх обох отямитись. Але, підійшовши, сказам несподівано для себе:

— Звільнити вас? І не подумаю. — Це до Роні. А Габрієль д'Естре почула з його уст: — Відмовитись від такого слуги через вас? Пані, ви не можете цього хотіти, якщо любите мене. — Це було вимовлено неласкаво.

Тільки-но договоривши, він зрозумів, що це не його слова, він тільки не зміг зупини їх. Він крутнувся й вийшов.

Пан де Роні ще з хвилину тішився поразкою своєї супротивниці, а вона вся тіпалась і, побіліла на виду, навіть не тямила, що на неї дивиться її ворог. На його обличчя повернулися квітучі барви, аж недоречні для чоловіка в його літах, і він покинув свою жертву, навіть не вклонившись.

Коли згодом у Роні й виникали деякі сумніви, він умів їх відігнати. Служіння королю — понад усе. Король сам сказав: «Такий слуга мені дорожчий за десять коханок!» Бо саме так, а не інакше почув Роні слова короля, чи принаймні так перетлумачив їх у думці. Таке тлумачення необачних слів він переказував і далі, й незабаром весь двір знав їх, а посли вписували в свої доповіді, й це ще дужче виправдовувало автора такого тлумачення. І він цілком щиро міг твердити:

«Все оте панькання «з любою владаркою», що раптом стала всього лиш однією з перших-ліпших коханок, тільки марно поглинає час і гроші. Нарешті король визнав: його кохання до неї вже не вистачить на те, щоб одружитися з нею. Я мав рацію й зробив йому справжню послугу тим, що нарешті розкрив йому очі». Так вирахував Роні й повідомив про цей підсумок свою дружину, пристаркувату вдову, що лишилась вельми задоволена ним.

Як чоловік із сумлінням, Роні відчував потребу примирити служіння королю з людським обов'язком щодо нещасливої жінки. Щоб заспокоїти своє сумління, йому вистачило нагадати собі, яка доля чекала б цю жінку, коли б він не втрутився й не виконав того обов'язку. Між троном i смертю, що були від неї однаково близько, але нема сумніву, котра з цих двох можливостей справдилась би раніше, — між троном і смертю він знайшов для неї шпарку для втечі: неласку короля. Не солодко для неї, що там казати. Що ж, хай називає нас жорстокими, зрадливими, невдячними — поки що. Тa колись потім, коли вона, жива й здорова, житиме собі господинею в маєтку Монсо, отримуючи від короля пенсію, тоді вона зрозуміє, хто її врятував. Нема за що дякувати, це був просто людський обов'язок. Ви, пані, інколи прислужувались моїй кар'єрі, а я за це врятував вам життя. От і добре, тільки не заводьтеся знову.

• Предыдущая
• 117/196
• Следующая