Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 118
- Предыдущая
- 118/196
- Следующая
Сумління вдалося заспокоїти — принаймні більш-менш. Але перед своєю гостроносою дружиною Роні все ж не вихвалявся людяним вчинком щодо Габрієлі д'Естре. Бо дружинин ніс був досить довгий і гострий, щоб дістатись до зворотного боку людяного вчинку. Така пристаркувата вдова дожидалася довго, і нарешті вона тріумфує цілковито, не зважуючи й не вивіряючи своїх почуттів, як годилось би.
Герцогиня де Бофор поїхала до пані де Сюллі, але та її не прийняла. Тоді герцогиня дуже ввічливо поскаржилась на це панові де Сюллі, але той не відповів. І того, й того король не стерпів би, якби дізнався. Він, безперечно, сприйняв би все як образу для себе. І все ж Габрієль не сказала йому нічого. Вона вже мала у своїх руках доволі, щоб повалити щирого слугу одним ударом. Але вона боялася дістати відкоша — не так від Роні, як від свого ж таки любого владаря, що міг охолонути до неї. Вона вже була навчена.
В глибині її серця жив страх — він уже ніколи не покидав її зовсім. Король поводився з нею так, як і завжди, може, був би навіть ласкавіший, якби вона домагалась того. Він проклинав свій двір, та й інші двори, й тенета всяких складностей, якими був обплутаний, і свою несвободу, і загальну змову, що мала на меті применшити його перемогу над Іспанією, його самого. Габрієль розуміла його й чула невимовлене: «Пробач мені, скарбе мій найдорожчий». Тому вона ніколи не заводила мови про своє становище. Вона не змогла б цього зробити без дрожу: після сцени з Роні її тіло вже не могло відвикнути тремтіти й не корилось ніяким зусиллям волі. Аби лиш не показати, що вона боїться, — ось чого вона тепер боялась найдужче.
Так довірливо, як не часто бувало, Анрі розповідав їй про свої особисті переговори з папою Климептом щодо розірвання шлюбу а королевою Наваррською. Навіть його міністри не знали, як там стоять справи. Папа Климент вимагає на віддяку повернення до Франції єзуїтів. Король відповів: якби він мав двоє життів, то одне віддав би найсвятішому отцеві. Вона зрозуміла: «В нього, як і в мене, тільки одне життя — своє власне; і коли він учинить так, як бажаємо ми обоє, йому кінець. Зробить мене своєю дружиною, дістане за те на свою шию єзуїтів — і тим підпише нам обом вирок смерті на нашому троні. Отож він і просить: «Прости мене». Проте вона вдавала, ніби йдеться тільки про користь королівства.
Король наказав улаштувати лови на честь герцогині де Бофор — а ще не минуло й чотирьох днів після тих слів, за якими він досі шкодував, a вона досі від них тремтіла. На ці лови він запросив тільки її друзів, насамперед тих, хто став їй із ворога другом, як-от Роклор. Усі вони були солдати, а з них найнадійніші — найпростіші серцем, як хоробрий Крійон чи одноокий Арамбюр. Вони власною рукою колись стягли з сідла вбивцю короля, а йому самому казали: «Величносте! Одружіться зі своєю коханою». З ними й осінній день здавався яснішим від будь-якого. Ідеш на коні по широких полях, таких знайомих: копита наших коней переорювали їх, коли ми тут билися. Ліс неозорий, ліс аж до кордонів провінції Пікардії — сьогодні крізь уже безлисте гілля щедро ллється сонце, але ми б тут не заблукали й глупої ночі.
— Пам'ятаєш, Бляклий Листе, — сказав Анрі до свого першого стайничого Бельгарда через плече коханої, бо вона їхала між ними обома. — Пам'ятаєш, як темно тут було, коли ми вперше повертались із Кеврського замку? Так темно, що ти тоді надумав замордувати мене, Бляклий Листе. Непогана думка, як для ревнивця. Вона потім і в мене з'являлась, мушу тобі признатися, мій старий Бляклий Листе. Пані, погляньте на нього, вже й він сивіє.
Ні, вона не хотіла думати ні про сивобородого, ні про другого, з посрібленими скронями. Вона була сповнена щастя від того, що її коханий владар зберіг для неї юне серце — для неї! І голос його був радісний, хоча й тремтів розчулено, — так, давня мука від того, що він міг би втратити її або й зовсім не здобути, ця колишня мука повертається й тремтить у голосі.
— О прекрасне життя! — сказала Габрієль. — Як я тебе люблю!
Дивно — хоч у таку мить годилось би пустити коней шпаркою ристю, всі троє їх притримали й поїхали неквапною ступою. Тому інші мисливці почали їх наздоганяти, й почулись голоси.
— А я йому весь час це казав! — гарячкував один. — Рубонути! Заклик до народу, як він робив щоразу, коли треба. Священика сюди — і хай буде що буде, а ми б мали свою, французьку королеву. А назад потім уже запізно.
То говорив хоробрий Крійон. Одноокий Арамбюр гнівно відказав:
— А що ж ми маємо тепер? Ченці знов нападаються на нього в проповідях. Пророчать йому кару за всі гріхи. Закликають до великої спокути, щоб небо не завалилось над нашим королівством. Відколи укладено мир, Іспанія знов може насилати зі своїх монастирів оту сарану. Насунуло повно капуцинів у тернових вінцях на лисинах, а перед ведуть дами з роду Гізів. Чи сподівались ми такого ще недавно? І то від нього?
— Одноокий! — гукнув Анрі через плече. — Вони ще й бісів з одержимих знову виганяють. А я посилаю лікаря, як і перше робив. Мій звичай не змінився, можеш не боятись, що я поступлюся.
— А призвістки, — озвався ще один. — Ваші вороги, величносте, фальшують якісь там призвістки. Коли вже до цього дійшло, то стережіться!
На це Анрі не відповів, бо він знав: є такі призвістки, яких не сфальшуєш. А наше діло — уникати того, що вони віщують. Тим часом він упізнав галявину, на яку вони звернули; тут він захотів спішитись і попоїсти. Служники влаштували на пеньках стіл, довкола поклали колоди. Одну застелили попоною й прилаштували спинку; там Анрі посадив чарівну Габрієль.
На ній була зелена сукня зі срібною лямівкою й такий самий капелюшок. Холодне осіннє сонце не відбивалось від її волосся яскравим блиском святкових днів, коли в ньому іскрились діаманти. Та й навіщо? Спокійне сяйво, що огортає людину, яка ще з нами, але вже має покинути нас, проникає до сердець повільно, але несхибно. Анрі, подаючи їй наїдки, гладив її по кінчиках пальців. Щоки в неї — як сніг, що має розтанути, і крізь нього вже пробиваються троянди. О прекрасне життя! Як я тебе люблю! Це вона сказала давно, але її любий владар так досі й не розчув до кінця тону цих слів. Він вслухався в них, замислений, і всі розмови за їжею помалу затихли.
Підводячи Габрієль за руку, Анрі сказав їй:
— Відкрию вам таємницю, пані: з цього місця ми з Бляклим Листом тоді рушили до Кеврського замку, і я там побачив, як ви спускаєтеся сходами.
Герцог де Бельгард стояв у ту мить найближче до короля та його коханої: можна було подумати, ніби він там третій.
Потім вирішили справді пополювати; кавалери з їхньою єдиною дамою пішки заглибились у хащі, а там легко загубити одне одного, розминутись, і голос, що відповідає на твій оклик, слабшає, тихне, а врешті долинає звідусюди й нізвідки. Герцогиня де Бофор зникла, хоч Анрі майже весь час намагайся не губити її з очей. І перший стайничий, що нібито подався кудись навмання, зник теж. Король наказав своїм супутникам обшукати ліс. Сам він сів на коня; як він і сподівався, двох коней десь не було.
Спершу він погнав чвалом навпростець, через засіки, рови та яри. Зненацька йому пригадався пан де Роні. «Він має сумнів, чи Цезар мій син. Якби я спитав його в вічі, він би став відмагатись, а може, й ні, бо врешті завжди виявляється, що він мав рацію, як-от усього чотири дні тому». Анрі смикнув за повід і зупинив коня. Його взяв гнів на Роні, бо той завжди в усьому має рацію, і з самої злості вершник уже ладен був завернути коня. Він не хотів знати нічого, але грати роль дурня теж не хотів. Отож він довго стояв на місці, а його кінь бив землю копитом та іржав. Анрі ввижався попереду замок Кевр, хоч насправді звідти його ще не було видно. Мимоволі, попри весь його опір, погляд проникнув крізь мури в одну добре знайому кімнатку.
А як це вже сталось, йому нестерпно закортіло випити всю муку до дна, опинитись там, побачити навіч, а не тільки в уяві, як ті двоє лежать разом у ліжку. А самому — лежати під ним, як колись лежав той другий, що йому він кидав цукерки. «І всі ці сім років вони не переставали сміятися з мене. Невже це я, я сам давав усьому світові нагоду пліткувати про короля-рогача? І чому я вдавав із себе глухого?»
- Предыдущая
- 118/196
- Следующая
