Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 136

• Предыдущая
• 136/196
• Следующая

— Та я ж іду, — промовила Габрієль ясним, ніжним голосом. — Я вже йду, коханий. Я тут, мій високий владарю.

Голова її знов упала на подушку, але вона ще раз почула:

Кінець пісні — вона почула його.

Анрі одержує першого з її листів; із трьох її останніх листів до нього дійшов тільки перший. Він читає, що вона хоче приїхати до нього й дуже просить його дозволу. Але ж далі вона пише, ніби помирає,— тож як вона може приїхати? Вона сподівається, що він устигне звінчатися з нею — заради дітей. Невже їй аж так погано? Варенн у дописаних його рукою рядках спростовує її страхи; нічого спішного, запевняє Варенн, а він же відповідає за неї головою.

— Пане де Пюїперу, — питає Анрі кінного гінця. — Хто вас послав?

Дворянин відповідає: сама герцогиня, і вона не хотіла ніякого іншого гінця, тільки його. Чи вона була притомна? Цілком притомна. Чи стан її небезпечний для життя? По ній цього не видно було, відповідає гонець. Проте він чув, що вона була зомліла.

Анрі міркує: «Після третьої дитини вона була схильна до млості. В Монсо я сам був при тому, як вона зомліла — з ревнощів до Марії Медічі та до її портрета. І цього разу те саме. Вона боїться, що я можу передумати без неї. Я заспокою її. Але шлюбу in articulo mortis[85] я не хочу. Вона не помре — як могла б вона покинути мене!»

Він зразу відсилає гінця назад зі звісткою, що він сам їде до неї й незабаром триматиме її в обіймах. «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив», — змогла б вона прочитати, як колись. Але в п'ятницю, в її останній день, вона втратила зір. А втім, їй і не дали його листа.

Він тривожився, його навіть мучив страх, хоч він і заспокоював себе. Нарешті він заснув, але його розбудив лихий сон, і далі він уже тільки лежав та прислухався, і йому все вчувався тупіт копит. Удосвіта почувся й справжній тупіт. Анрі, що лежав одягнений, підбіг до дверей і в сірому світлі світанку насилу розібрав листа, писаного, вже не її рукою. Варенн писав сам, він повідомляв, що недуга не піддається зусиллям лікаря й з'їдає хвору. Життя герцогині вже не врятувати, а її врода марніє на очах. «Величносте! Не приїздіть, нащо вам це жахливе видовище!»

Що вона померла — про це в листі не було. В останню мить Варенн вручив гінцеві іншого листа, обережнішого. Врешті-решт він не наважився сам завчасу оголосити Габрієль мертвою, поки вона ще дихає. Він передав фальшиву звістку трьом іншим особам: нехай нони, вірячи в неї, з чистим сумлінним перекажуть її королю. Анрі, похололий від жаху, сідає на коня. Мчить, скільки духу. За чотири милі від Парижа наздоганяє Пюїнеру; той не дуже поспішав. Чому? Анрі не питає. Не наважується допитуватись, а, вилаявши гінця, мчить далі. Ось біля шляху стоїть дім канцлера Бельєвра[86], звідти назустріч королю вибігають маршал д'Орнано і пан де Бассомп'єр. Анрі бачить розгублені обличчя, і серце в нього холоне. А вони, похиливши голови, кажуть:

— Величносте, герцогиня померла…

Анрі скам'янів. Він сидів у сідлі нерухомо, наче статуя, забувши, де він і куди прямує. Побачивши, що король наче прибитий несподіваним жахом, наперед виступив пан де Бельєвр і в німій тиші підтвердив те, що сам мав за правду, навіть змалював жахливий вигляд тієї, котру назвав трупом; а вона ще й досі була жива — ще дихала, ще кликала свого владаря.

В Анрі нарешті пробилися сльози. Він зсів з коня і, відвернувшись, довго плакав. Потім сказав, що хоче побачити герцогиню де Бофор. На те канцлер твердо заперечив: кожен учинок короля в усіх на очах, і люди його обговорюють на всі лади. Й будуть дуже прикро вражені, коли він отак виставлятиме напоказ своє горе. Він ризикує тяжко образити релігійні почуття своїх підданих напередодні великодня. Анрі не спромігся відповісти: він насилу стояв на ногах.

Канцлерова карета рушила попереду; Анрі погодився, щоб його відвезли до найближчого абатства. В безмежній розпуці падає він на ліжко якогось ченця. Розпач і безперервне ридання — так минає для нього цей день, п'ятниця, той день, коли Габрієль іще жива й кличе його серед своїх передсмертних мук. Повільно добрався Анрі до Фонтенбло, зовсім осамітнілий; а вона витримала ще й ніч — так дожидала його. Але разом з надією згасають і її сили. З останнім нападом вона вже не бореться. У суботу на світанку вона вмирає.

У п'ятницю ввечері Варенн відкрив приблизну правду одній-однісінькій людині — він написав панові де Сюллі, бо вважав, що той схвалить його поведінку. Він признавався, що обдурив короля, і виправдовував свою брехню як міг; але насамперед намагався зіпхнути на Цамета ту підозру, що могла впасти на нього самого. Зраділий Роні й не подумав про вину й про кару. Він розбудив дружину, обняв ту пристаркувату жінку й сказав:

— Дівчинко моя, герцогиня вже не встане, тобі не доведеться ходити до її вставання. Мотуз урвався.

Близько цього часу вона справді померла. В ту саму годину папа Климент VIII вийшов зі своєї каплиці: на нього видимо зійшло надприродне прозріння ще задовго до того, як пошта могла дійти до Рима, і він сказав:

— Господь подбав про все.

Це могло означати лиш те, що багато хто, зокрема папа, збулися тяжкого клопоту, коли не стало герцогині де Бофор, і знали заздалегідь, що дехто має про це подбати. Саме через це вони не знали всієї правди про те, що сталося; який зухвалець може сказати, що він знає правду? Так думав лікар, стоячи коло ложа, на якому лежала покійниця.

Він не зміг вчасно покинути її: тільки-но герцогиня випустила останній дух, як до кімнати напхалося повно людей, — незрозуміло, де вони ховалися доти й хто їх сповістив. Цікаві очі, метушня й тиснява, в усіх гострі очі, і всі винагороджені жахливим видовищем, якого шукали. Найвродливіша жінка королівства — ось вона лежить зі скрученою набік і шиєю, очі закочені під лоб, обличчя почорніло. Перші, що її побачили, сказали: «Диявол!»— і так уже й лишилося для всієї юрби, якій не пощастило натішитись цим видовищем.

Лікар опинився в тому стовпищі, його притисли до ліжка, а що юрба жадала гострих відчуттів, то звернула й на нього свій забобонний жах, як він помітив зразу. Він збагнув, що йому загрожує, коли він сю ж мить не зречеться померлої й не скине з себе, як з лікаря, відповідальність за її неприродний кінець. Тому він витягся так, що став на три пальці вищим, і, вдаючи грізного архангела, вигукнув понад головами:

— Ніс manus Dei! Тут рука господня!

Тоді всі розступилися перед тим, хто навіч бачив «руку господню» в дії, і він зміг вийти. Він ніс голову високо, але почував себе зрадником — перед небіжчицею, перед королем, перед власним сумлінням, а тому постановив собі те, чого потім не дотримав, бо людина — розважливе й слабке створіння: «Ніколи вже не лікуватиму нікого».

Коли пані де Сурді прибула до свого дому, там не було ніякого нагляду: хто хотів, входив і виходив. Біля ліжка вона зомліла — більше для пристойності, бо вдачу мала не лякливу. Ця млість не перешкодила їй упіймати злодійку. То була пані де Мартіг: заволодіти разком перлів їй не пощастило, але вона постягувала з пальців у покійної найкоштовніші персні й нанизала їх на свої чотки. Сурді видерла в неї цю здобич, а саму інтриганку передала офіцерові поліції.

Всі ті два тижні, поки Габрієлі не поховали, ніхто не мав стільки діла й клопоту, як її тітка. Як померла небога, вона цікавилась не дуже, бо заклопотана була тим, як здобути з цієї смерті принаймні всю можливу ще вигоду. Вона вдягла небогу у весільне вбрання королев — кармазин із золотом, а поверх нього білий шовк. Але то не була сама небога, бо того, що лишилось від чарівної Габрієлі, не можна було виставляти напоказ. На парадному ліжку в передпокої будинку лежала воскова лялька, і їй віддавали шану двір та місто.

• Предыдущая
• 136/196
• Следующая