Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 137

• Предыдущая
• 137/196
• Следующая

Тоді як сама вона лежала в забитій труні, навіки попрощавшися з цим світом, її незграбна подоба пишалась між шістьма грубими свічками з білого воску. В труні — саван і чорне обличчя, а вісім ченців, що співали псалми, стояли круг ляльки в золотій мантії, з золотою герцогською короною над виліпленим з воску чолом. Відринутий труп, а біля поквапно зліпленої подоби красуні цілу ніч стоїть уся її родина і два священики читають заупокійну месу. Перед пишною спорудою мар стоять і збройні герольди в чорних кольчугах, обсипаних золотими лілеями. Королева зі своїми лілеями лежить не в домовині; тут її салон, і вона приймає гостей: двадцять тисяч душ проходять повз неї. Коли йде якась герцогиня, їй хутенько підкладають під коліна подушечку.

Весь цей церемоніал тітка неухильно виконувала три цілих дні. Для воскової ляльки накривали стіл на сніданок, обід і вечерю, як у давнину робилося для померлих королев; їй прислуговували, капелан читав застільну молитву. Та все це був тільки початок. Нарешті настав день похорону: двадцять троє міських окликачів сповістили про це парижан, і імена та титули вельможної дами Габрієлі д'Естре ще раз пролунали па паризьких вулицях Церква сяяла незліченними свічками; жебраків, яких одягли в жалобу й поставили шпалерами, налічувалось аж сімдесят п'ять. Із церкви процесію вели охоронці короля з герцогом де Монбазоном на чолі: він супроводив небіжчицю після її останнього прощання з королем, йому належала й честь іти поруч її домовини. Там уже не було ніякої воскової ляльки. Там була вона сама. За нею, попереду всіх верхівців і карет, ішли троє її дітей. Четверте дитя супроводило її в домовині.

У процесії говорено багато чого; тільки її рідня, яку тепер очолював маршал де Баланьї, затято мовчала, тримаючись загадкових слів лікаря про руку господню. Казали, ніби король радий, що позбувся Габрієлі; згодом знайшовся й такий, що сказав йому це в вічі. Серед люду, що товпився попід будинками, чути було співчутливі слова: хоч і померла, мовляв, як собака, без соборування, а все ж перед самою смертю прийняла причастя і принаймні була в годину смерті чиста від гріхів. А ті пани, що в процесії, наперед знали, що вона помре, і не інакше. В юрбі шепотілися про кару господню: вона її накликала на себе, перше ніж диявол устиг виконати свою угоду з нею й зробити її королевою Франції. І двір, і місто одностайно відзначили, що сам король не посмів узяти участь у цьому королівському похороні. І не звелів поховати її в соборі Сен-Дені, де стоять домовини всіх королів і королев Франції. Правда, в тому соборі, над склепами королів, по ній відправили другу заупокійну службу, але в останній спочинок поклали в Монсо.

Анрі зачинився в себе. Перший тиждень після смерті Габрієлі ніхто з його звичайного оточення не бачив короля. Тільки його міністр Сюллі з'явився зразу, в суботу о шостій годині вечора. Габрієль тим часом справді померла, і її ворог негайно приїхав. Анрі в Фонтенбло не знав, що вона була ще жива, коли він почав її оплакувати, і Роні йому про це не сказав. Анрі обняв свого щирого слугу, і той проказав для нього псалом: «Хто віддавсь під владу господню…» — і тоді Анрі звів на нього очі й дивився довго, безмовно.

Анрі зрозумів у ті хвилини багато — зокрема те, що він має право зоставатися сам зі своїм горем, якого не поділяє ніхто. І від цього він зразу немовби втішився. «Не дуже глибоке це горе», — подумав міністр, зачиняючи за собою двері.

Чужоземних послів, що умисне приїхали до Фонтенбло не можна було не прийняти. Так само Анрі довелося терпляче слухати, коли депутація від його парламенту високими словами, наче йшлося про законну королеву, висловлювала йому свою офіційну скорботу. Потім вони знов лишили ного наодинці з думками; він стояв на місці мов укопаний. Вони так і розповідали: мов укопаний, вбраний весь у чорне; такої жалоби ще жоден король не носив, навіть по справжній королеві.

На початку другого тижня він убрався в лілове, як велить звичай державцеві, що втратив близьку людину. Але сидів зачинившися ще три дні; тільки його діти часто бували в нього, і тоді звідти чувся плач, що вважали природним. Несхвально відзначали, що вже злітаються круки.

Перший наважився протестант Морней — немовби справжнім джерелом зла не був Нантський едикт; адже тільки після нього бідолашного короля мало не змусили посадити на свій трон оту пропащу душу, агентку єретиків, — ще добре, що господь про все подбав. Пан де Морней з'явився не сам, із ним був старезний пастор, якого багато хто ще пам'ятав, — звали його ла Фей. Обох їх допущено до короля; але про що вони розмовляли з його величністю, лишилось таємницею. Цього разу крізь двері не проникло ні звуку, хоч до них і прикладали вуха. Пробували підглядати, але в замковій шпарці стримів ключ.

Після цих відвідин, перше ніж відчинити кімнату й стати таким, як він був звичайно, Анрі викликав до себе ла Рів'єра, першого королівського лікаря.

Ла Рів'єр увійшов без доповіді, а галерея була довга, тому Анрі не зразу помітив, що в другому кінці її з'явився хтось. Він сидів перед столом, випроставши спину і ледь нахилившись. У руці тримав перо, але не писав. Усвідомивши, що він не сам, король повернув голову і кивком, без слів запросив пана ла Рів'єра сісти навпроти нього. Лікар пригнічено скорився; король звичайно розмовляв, ходячи по кімнаті. «Невже зі мною справа стоїть аж так погано?» — подумав нещасний, що вже придумав був для свого рятунку «руку господню», але тут вона б йому не допомогла.

Очі в Анрі були широко розплющені, повіки почервонілі. Хвилину, що здалась лікареві вічністю, ці очі приковували до себе його погляд; потім король сказав:

— Ось ми й зустрілись.

У лікаря вихопилось:

— Величносте! Присягаюсь…

— Я теж, — перебив Анрі.— Та присягатись не треба. Ніякі присяги нас не виправдали б. — І тихо докінчив: — Її не отруєно.

— Ви це знаєте? — Ла Гів'єр не вірив своїм вухам. — Ваш високий розум… — почав був він. Та Анрі спинив його.

— Облишмо мій розум. Нe згадуймо ні мого, ні вашого. Я не посилав її на смерть, ви не вбивали її. Оце й усе, що ми можемо сказати на свою користь.

— Оце й усе, — визнав лікар. — Щодо себе я тільки можу додати, що не наважився вийняти плід, бо хвора вже була надто отруєна власними нирками та розладнаною печінкою. Її вбила не спожита з їжею отрута, а вироблена у власному тілі. Плід лежав не в матці, а в черевній порожнині, й здавлював нирки. Коли ми потім розітнули живіт, то виймали його шматками. Всім факультетом ми ще відчуємо, що це була природна недуга, проти якої наше мистецтво поки що безсиле.

За кожним «ми», яке вимовляв ла Рів'єр, у короля тіпалась одна брова над широко розплющеним оком. Помітивши це, лікар збагнув, що він повинен відповідати сам за себе, не шукаючи підтримки й захисту в факультету чи й у будь-кого. Бо той, хто сидів перед ним, не посилався ні на кого.

І лікар склав повний звіт, починаючи з тої хвилини, як уперше підійшов до герцогининого ліжка. Змалював усі ознаки, що одна по одній розкривали перед ним природу недуги й зводили нанівець усі його зусилля врятувати життя хворої. Що жахливіші були подробиці, то спокійніше він їх наводив — аж урешті злякався сам, урвав мову й вибачився. Мовляв, хоч це й неминуче, але навряд чи дозволено показувати внутрішню картину того тіла, котре в усім королівстві кохали найпалкіше.

— Що б я був за людина, — повільно сказав Анрі,— якби кохав тільки її зовнішню оболонку, a не нутро.

Далі провадити лікар уже не зміг. Він дивився, як змінилось обличчя цього чоловіка, що його всі називають величністю. Нема сумніву — він обвинувачуватиме. Величність може обвинуватити кого завгодно. Навіть природу? І справді, Анрі сказав:

— Вона могла б зостатись жива.

— Величносте! — наважився заперечити лікар. — Нe я, природа зцілює. А природі байдуже до буття й небуття. Мій учитель Гіппократ сказав би, що герцогиня де Бофор зцілилася.

• Предыдущая
• 137/196
• Следующая