Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 145

• Предыдущая
• 145/196
• Следующая

Зала єпископського палацу в Ліоні, де Анрі обмірковував своє становище, була освітлена тьмяно. Його бойові сподвижники не посідали обабіч нього; вони шепотілися коло своєї свічки поодаль, аж у кінці столу, а скоро й зовсім замовкли. Тільки Бельгард сидів близько від Анрі, але й він полишив королю дивитись собі в душу й навіть відсунув свічника далі.

«Владу над королевою дає молочній сестрі її красунчик-чоловік, — міркував Анрі.— Інакше навіщо б він їй здався. Сам він не сміє й доторкнутись до неї, а якби спробував зазіхнути на ту, другу, лихо йому: карлиця б його отруїла. Марія Медічі має весь час мліти в своєму дурнуватому захваті, як я й помітив. Кончіні використовують, щоб засліплювати її, на більше він і не здатен, цей марнолюбний жевжик із фальшивим ім'ям. Власне, коли вже ступити на цей хисткий грунт, владу молочній сестрі дає не її красунчик чоловік, а її власна збочена натура. Королева боїться її. Хіба ж я не чую й досі, як тремтів її голос, коли вона згадувала молочну сестру й вимовляла її фальшиве ім'я. Королева — нещасна людина».

Анрі багато розгадав там, при тьмяному світлі, за порожнім келихом, — слушно розгадав чи хибно, про це він дізнається потім. Скінчились його прозріння співчуттям до королеви, бо становище її непевне через оту темну компанію масок, що обплутала її своїми тенетами. Гнів? — ні, гніву Анрі вже не відчуває: недарма ж у нього сива борода й очі, що бачили аж забагато. Одначе темну спілку й непевне становище слід би усунути. От тільки чи вдасться? Треба якось приборкати карлицю.

Бельгард уже гадав, що король забув про нього. Несподівано Анрі нахилив до нього обличчя й заговорив таємниче:

— Бляклий Листе, наші друзі мали рацію: найвідважніший вояк повинен сю ніч переспати з карлицею.

— То вони вихвалялися, величносте, — відказав перший стайничий. — Аж такого відважного серед них нема.

Анрі спробував заговорити суворіше:

— А ти знаєш, що я оце допіру збирався покарати тебе, коли побачив, у яке товариство я попав і як тепер муситиму жити через твоє недбальство?

— Величносте! — благально сказав Бельгард. — Я свідомий своєї провини, хоч остерігати вас було б запізно, та й зовсім марно. У Флоренції я й не бачив тієї молочної сестри, бо вона ховається по альковах і боїться світла.

— Ти брешеш, Бляклий Листе, тобі відомо було, що королева тремтить перед нею. Пані де Немур сьогодні призналась мені в цьому, а ти — ні. На спокуту за всі свої гріхи ти повинен сю ніч переспати з карлицею і приборкати її, ти якраз підхожий чоловік для цього.

Так сказав Анрі, і Бляклий Лист умить розгадав його намір. Він би й схвалив той намір, якби йшлося не про нього самого. Вкрай занепокоєно озирнувся він, шукаючи, як би врятуватись, — і справді, ззаду хтось їх підслухував, а тепер хотів утекти.

— Величносте! — шепнув Бельгард. — Он якийсь цікавий. Це саме той, кого треба, кращого ви не знайдете.

— Агей! — гукнув Анрі в сутінь. — Вийди-но!

Заскочений не квапився виходити. І все ж він був саме той, кого треба, завдяки своїй цікавості, а ще більше тому, що хотів устигнути всюди.

— Бассомп'єр, — сказав Бельгард, — король для здійснення свого наміру, що його ви завдяки доброму слухові вже знаєте, потребує саме такого чоловіка, як ви: молодого, гарного з себе, честолюбного й спритного.

— Ви зрозуміли? — спитав Анрі.

Нещасливець почав проситися:

— Величносте, я з жінками несміливий.

Замість короля відповів Бельгард, найдужче зацікавлений у тому, щоб королівське бажання хтось виконав:

— Можете бути несміливий скільки вам завгодно: темрява на арені вашої пригоди сховає вас від очей красуні. Ви сховаєтесь у тій самій залі, де сьогодні нас приймала королева. Світла там не буде, про це подбають. Молочна сестра врешті-решт вийде з королевиної спальні. А ви тільки прислухайтеся — ви ж до цього звичні.

— Не треба й прислухатися, — докинув сам Анрі.— Перед дверима спальні, в кінці темного переходу, висить завіса. Вгорніться в неї. Як тільки двері відчиняться, підставте ногу, і вона сама впаде вам у обійми.

— Вона ж налякала навіть хороброго Крійона, — заперечила нещасна жертва.

— Ви не несміливий, озвався Бельгард, змінивши Анрі — Ви просто боїтесь. І за страхом забуваєте про незрівнянну честь, що припала вам.

— Я усвідомлюю, яка це честь, і розумію, що не гідний її,— запевнив Бассомп'єр швидко й збуджено. — Адже це дозвіл бути присутнім під дверима при королівській шлюбній ночі.

— Ви любите маленьких жінок? — спитав Анрі.

— Так це ж молочна сестра королеви, — зауважив честолюбець. Видно було, що він гарячково вираховує, чи багато слави можна здобути на всьому цьому.

Анрі, викупаний у запашних есенціях, рушив у шовковому халаті й м'яких капцях до свого шлюбного ложа. Перед ним несли кілька свічників. Позаду йшли ла Варенн та інші дворяни, але очолював процесію герцог де Бельгард.

Дорогою король Анрі думав про те, що волів би не йти, але як не зробити цього тепер, то потім ще важче буде знайти час. Краще зразу, ніж ніколи. Королівська шлюбна ніч відбувається не для розваги. Ти не стаєш смішним від того, що вже не молодий. Ті придворні, котрі вели його через дім, із такими самими офіційними обличчями присвічували б і молодому королю; вони б забули, що він прямує до плотських зносин, і думали б тільки про високе призначення королівської величності. Анрі озирався на них — чи вони справді поважно ставляться до цієї шлюбної процесії, разом із його халатом, що тягнеться по підлозі. Звісно, так, або ж вони надзвичайно добре володіють виразом обличчя. Ла Варенн, що добував йому коханок, — без ліку й з усіляких станів, — тут удає з себе якнайдостойнішого слугу коропи.

Замість засміятись, Анрі зітхає. Іде й думає: «Багато сподіватись від цієї шлюбної ночі не можна. Кохання королеви я не здобуду ніяким мистецтвом і марно вдаватиму лицаря доброї волі,— думає він, бо його зухвала маркіза називала його так привселюдно. — Отих чужинчиних прихвоснів я не подужаю, — він має на увазі обох Маріїних кузенів і третього, красеня над красенями. — А ще ж і молочна сестра. Чужинка ніколи не буде серцем на моєму боці, і це дуже велика небезпека для королівства, — це він особливо виразно бачить тепер, ідучи до шлюбного ложа. — Та все могло б іще бути добре, — визнає він наостанці,— якби я справді щиро прагнув її кохання. Я сам не можу любити, і квит, і нічого тут не вдієш. Навіщо ж тоді шлюбна ніч? Заради посагу? Е, ні, ми знаємо нащо. Треба зачати наступника трону, мого спадкоємця з кров'ю Медічі в жилах. Оскільки вона не жадає мене, а я не жадаю її, він успадкує від неї все, а від мене — нічого, але буде моїм законним спадкоємцем».

Під час цієї ясновидющої ходи він так замислився, що ледь не наткнувся на одвірок. То були двері зали, де його сьогодні зустріла королева. Він зупинився, всі здивувалися — чому, і вся процесія теж зупинилась. Анрі думає: «Мій спадкоємець… Я ж мав його — і ніколи не питав, скільки в ньому моєї крові, а скільки материної. Наша кров злилась в одне завдяки єднанню сердець і нашій любові до цієї країни, до цього королівства. Я все зробив, усе передбачив і зробив, щоб забезпечити синові Габрієлі трон. А тепер мушу сам позбавляти його трону й спадщини. Вони мають рацію, що я зараз іду здійснювати акт королівської величності, а не розважатись, бо кепська це була б розвага».

Герцог де Бельгард вирішив, що ця зупинка короля якось стосується їхньої таємної умови з паном де Бассомп'єром. Він шепнув до короля, щоб той не турбувався: ніхто не підніме передчасно певної завіси й не знайде там нікого. Поки що той, про кого йдеться, ховається десь-інде. «Але йому не терпиться відбути цю пригоду», — сказав Бельгард.

— Не треба заздрити йому, — зауважив Анрі з таким поглядом, що зрозуміти його міг би тільки Бляклий Лист, і то якби не виконував у ту мить службового обов'язку.

• Предыдущая
• 145/196
• Следующая