Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 175

• Предыдущая
• 175/196
• Следующая

Того дня король ніяк не міг облишити своїх хворих, хоча вже доторкнувся, може, до двох тисяч. До нього з надією оберталися щораз нові обличчя, почорнілі від диму — чи, може, то вже була прикмета чуми. Він не почував утоми. «Сьогодні має приїхати Катрін! Я наказав, щоб мене повідомили негайно. Видужуйте! Сьогодні мій доторк справді має силу зцілювати вас, хоч би ви були поспіль укриті висипкою та пухирцями, а віддих ваш уже був отруєний». Він навіть не зав'язав рота, він відчував себе сильним і невразливим. Поряд за хмарою диму задзеленчав дзвіночок — принесли святі дари. Священик із незав'язаним ротом промовляв слова, призначені для вмирущих.

Коли хмара розійшлась, вони побачили один одного — сутанник і король. Перший був низенький, хирлявий, гостреньке обличчя, але в очах вогонь. Він сказав королю:

— Ви такий відважний, наче віруєте в бога.

— Я й вірую, — відповів Анрі — і в ту мить побачив недалеко знайому постать, що стояла на місці й мовчала. Мовчала, не лишаючи йому надії.— Конде? — спитав король благально, але він уже знав: вирок складено. — Конде!

Той тільки похилив голову, і пасмо диму розділило їх.

Поряд із королем стогнав хворий, що був уже при смерті й лежав там, ніким не догляданий.

— Це єретик, — пояснив священик. — Я послав по пастора, але він уже не встигне прийти.

— Ми ж прийшли, — сказав Анрі й став навколішки — так, ніби тут лежала на останньому своєму ложі його сестра, протестантка. Став обома колінами додолу й тихо проспівав на вухо вмирущому: «Хвали господа, душе моя».

У своєму палаці, в Луврі, він знав тільки одне місце, де можна було без перешкод проплакати цілу ніч. То було його парадне ліжко: сторожа, зсунуті запони, надійне усамітнення. Зі свого кабінету він увійшов до великої зали, де вже темніло; свого двору він ще не помітив, хоч присутні були всі. Ті, хто зостався в Парижі — двадцять чи тридцять душ, — прийшли до святині величності: може, вона відверне від них чуму. Та король, коли ввійшов до зали, зовсім не відповідав їхньому уявленню про величність. Він був неначе побитий, якось підозріло закурений і скоріш сам приніс чуму з собою, а не те що міг уберегти когось від неї. Не кажучи вже про те, що час його минув, життя його варте небагато, і, як кажуть, регентство вже почалося.

Великі двері з другого боку зали розчинились. Слава богу, це королева, вона веде за руку дофіна, перед нею несуть свічники. Двір — чи те, що зосталось від нього, — гуртом кинувся зі своєї сутіні назустріч прийдешньому блискові. Всі один з-перед одного поклонами, схилянням колін, словами хвали вітали дофіна. А король стояв зовсім самотній, відмежований від усіх порожнім простором.

Перший, хто схаменувся, був поважний, сумний Конде. Якнайдостойніше, без поспіху, але й без вагання він підступив до короля. За ним уже бігли Бельгард і Бассомп'єр, за хвильку Анрі обступили кругом, але щойно він стояв зовсім самотній.

Королева Наваррська з'явилась, коли чума вже минула й при дворі кипіли тим блискучіші свята. Всі витончені кавалери й дами зі своїх замків, здебільшого пліснявих і вбогих, повернулись до єдиного місця, де можна тішитись життям. Утіхи діляться на два різновиди: вигравати гроші й витрачати гроші. Кому пощастило в грі, той з'являється на найближчому параді в Луврі вичепурений, як ясний день, ранішня зоря або зоряна місячна ніч. Декотрі продають свої плісняві замки, аби попишатися тут.

Маргарита Валуа сама, свавільно вирішила, що її вигнання тривало вже досить довго — вісімнадцять років. У тридцять чотири роки вона колись розпрощалася зі своїм чоловіком Анрі — й не тільки з його волі. Останній представниці вигаслої династії важко було стерпіти те, що хтось інший, хай її чоловік, займе трон її померлих братів. Вона зненавиділа його до такої міри, що підсилала до нього вбивць. Та відтоді минуло багато часу, і хто тепер питатиме про давніх убивць, давню ненависть. Хоч би забуте кохання впізнали.

Анрі прийняв її; що ж удієш, коли вона вже приїхала, не повідомивши заздалегідь, але з цілковитою свідомістю своїх прав, як остання Валуа і його перша дружина. Він зразу повівся по-приятельському, почав розпитувати про її замок Юссон, де вона пробула ці вісімнадцять років. Подумки він підрахував, що тепер їй уже п'ятдесят три роки. І на вигляд теж.

— Добре їдять у Оверні, еге?

— І кохаються добре, — відповіла вона загонисто, вмить викликавши в пам'яті все — і саму давню Марго.

Під зажирілими щоками, під товстим шаром білила та рум'ян, під білявою перукою він побачив ту, що поділяла з ним так багато чуттєвих утіх. Варфоломіївська ніч кинула перед тими втіхами свою тінь, і насолода межувала з болем. Ця жінка була богиня свого покоління — вродлива, блискуча, освічена. Часом, коли проходила процесія, люди забували поклонитися святощам: вони поклонялись пані Маргариті. «І ось що стало з неї відтоді,— думав Анрі.— А з мене?» Збентежений, він запевнив її, що вона чудово збереглася.

— Та й вас ваша щедра на любов натура вберегла від старіння, — сказала вона, хоча враження в неї було зовсім інше. Він видався їй сумним, ніби не дуже свідомим власного щастя й слави. А вона сама давно вже стала вдоволена й спокійна. Правда, вибухи шаленої пристрасті ще траплялися в неї, як буде видно. Але злосливішою вона не стала. А тепер вела далі: — Як слушно прозивають вас Вічним Веселуном, Вічним Закоханцем. Мої очі переконують мене: ви справжній vert galant[108].

Її очі й далі були ласкаві, слова — приязні. Він подав їй руку, сказав, що радий їй, навіть підтвердив, що їхня молодість була гарна: король і королева Наваррські, його невеличкі битви, її невеличкий двір муз. На те вона відповіла, що приїхала з наміром зібрати навколо себе академію естетів. На жаль, кошти в неї вичерпались.

Він не примусив себе просити. Марго отримала те що бажала на перший час: пенсію, дім у Булонському лісі. Та все ж він зразу й урвав розмову, не дожидаючи дальших вимог: він боявся того, що може сказати Роні, коли ще одна дама залізе жменею в скарбницю. А Марго добродушно всміхнулась, бо він підтвердив свою репутацію: азартна гра, жінки і скнарість.

— Зараз я піду з візитом до королеви, сказала вона. — Я ж їй близька родичка по матері, пані Катерині, отже, знов не обійшлось без Медічі.— І, весела, вийшла.

Розмова з міністром щодо грошей вийшла неважка. Така несподівана поступливість перед вимогами двору були б дуже дивна, якби Анрі не знав причини. Королівські дипломати всюди боролись за його справу, і союзи з Англією та Голландією знову зміцнено. Досить тільки герцогові Клевському померти, і Габсбург напевне дасть привід для виступу. Годі зволікати, час у похід. Удар треба завдати несподівано, і тому французький двір так нестримно віддається розвагам: гра, кохання, а замість вимушеної ощадності — бенкет без кінця.

Після того, як її вдруге, вже офіційно, прийняли в Луврі, королева Наваррська стала там однією з головних осіб. Прийняли її зовсім не так, як під час першого, скромного візиту, коли вона просто вийшла з карети, та й годі, ризикуючи, що її взагалі не допустять до короля. А тепер король, парадно прибраний, сам вийшов назустріч своїй колишній дружині аж до середини нового подвір'я. Королева Марія Медічі чекала гостю біля підніжжя сходів, оточена своїм придворним штатом. Усі потай посміювалися з обох дам і з їхнього урочистого привітання; придворним так і кортіло передражнити їхні сповнені шаноби постави й рухи. Давня Марго й Анрі, тільки вони двоє, зустрілись віч-на-віч на цій арені, і їм було не до сміху: вони не сподівалися, що обом стане так гірко. На обличчях застиг вираз офіційної поваги. Погляди, що не ухилялись, але якось ніби відсторонялись, промовляли: «Так, я пам'ятаю минулі дні. Ні, я не хочу, щоб вони повернулись».

А потім почалися розваги. Всюди йшла гра — навіть у арсеналі. Пані де Роні наказала опорядити бальну залу. Пан де Роні вручив королю для гри гаман із червінцями, його партнерам — другий, менший. Однаково ж вони виграють у нього все, бо він має інший клопіт у голові. Він не любив програвати, сердився, але через той інший клопіт скоро забував програш. Пан де Роні навіть жартував — такого за ним ще не знали. Перед королевиними фрейлінами він поставив два дзбанки — один із темним вином, а другий із чимсь безбарвним. Вони гадали, що то вода, а то, навпаки, був міцний трунок. Вони думали, що розбавляють ним вино, а потім і самі не знали, від чого так розпустувалися. Пустощі їхні були дуже милі: всі вони мали однакові убрання з посрібленого полотна.

• Предыдущая
• 175/196
• Следующая