Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 176

• Предыдущая
• 176/196
• Следующая

Всі казали: королева й принцеси розважаються; але щоразу з того виходила справжня пиятика. Марія Медічі з'являлась тільки на балу. Їсти за королевим столом вона уникала, але щодо причин воліла мовчати: вони б зіпсували настрій усім. Швидше до балів та балетів! За короля Анрі панство навчилось танцювати по-сільському, шпарких, рухливих танців з виразистою мімікою. Хто викликав сміх, той мав успіх у своєї дами. Та чого варте було все це проти пишноти вистав — у Луврі, у великій залі, глядачі на сходах, справжні декорації, костюми! Після гарячкових готувань та інтриг заради того, щоб потрапити на виставу, всі місця бували зайняті. Самого короля стиснули, і він оглядається, кого б можна вивести геть. Але ті, хто міг би цього боятись, уже поховалися.

У виставі беруть участь найзначніші вельможі; їм здебільшого припадає казати всякі нісенітниці, а музика й порядок сцен — приводи для цього. А мета у вельможних і у мізерних одна: в чарах золота й казкових барв хоч одну ніч здаватися тим, чим не спроможешся стати за ціле життя, — каскадом розкоші, барвистою хмарою. Глядачі наслідують у цьому акторів, суперництво у хвальбі сягає таких висот, куди можуть піднести хіба дивовижні театральні машини. А вони осявають фантастичним світлом з невидимого джерела вродливиць на сцені, і кожна стає зіркою, трояндою, перлиною. Вони розгойдуються, обтягнені сітками, і в тих сітках вигинають і випростовують свої звабливі тіла. Їх обертають, і вони показують іншу свою подобу — маску цноти, янгольські одіння, білі й сріблясті, вкривають ці видива з другого боку. Як хвилює та переміна! Та врешті світло в машині гасне, і сновиддя зникає. Починається комічна інтермедія. Виходять наперед верблюди, складені з кількох людей; інші люди невідомо як сидять на них верхи. По сцені з гуркотом сунеться вежа, в кожному вікні вимахує шаблюкою турок, він, на щастя, кидає в залу солодощі; а тим часом опасисті жінки — насправді то чоловіки, обкладені подушками — з акробатичною спритністю збивають одна одну з ніг. І все це разом здіймає, за допомогою глядачів, нелюдський гамір.

На закінчення довжелезної вистави, яка проте нікому, крім одного, не набридла, — на останню потіху всім учасники її пройшли по містку через усю залу, понад усім гамором. Дивуйтесь на них зблизька чи жадайте їх — залежно від того, чи це пишні вельможі, чи верблюди, чи красуні з гнучкими тілами, чи химерні опецьки. Ті, в кого зберігся спомин, помітили, що такі самі, хоч і менш досконалі, вистави колись тішили двір Валуа. Отже, душею всієї вистави була остання з цього роду, пані Маргарита, і їй ми завдячуємо таку розвагу. Але Анрі вистава не сподобалась — насамперед через спогади.

Він і сам бадьоро виступав у ній, навіть по містку пройшов, одягнений як бог Марс. Він тільки сподівався, що нікого цей убір не змусить замислитись — особливо іспанського посла. Анрі треба заповнити час, поки не вдарить година; так у нього домовлено з Роні. Він має відвертати увагу дворів Європи, а надто свого власного, щоб жодне око не стежило за годинниковою стрілкою, як вона посувається. Але серед вирування розваг у ньому жило одне-єдине бажання: бути самому, обмірковувати своє діло, збирати силу, не втомлюватися, щоб не виринали сумніви.

Нікуди не дінешся, полювання вже втомлювало його. Воно віддавна було для нього найкращим відпочинком; а тепер він, зсівши з коня, зразу лягав у ліжко. Та хто-зна, чи ця стомливість має тільки тілесні причини. Навіть сміх тоді виснажував його, хоч він дуже любив пожартувати з друзями; а до своїх друзів він залічував усіх, хто пройшов з ним через життя. Що таке д'Епернон — добре відомо, але й він же такий давній сподвижник! До речі, глухого подагрика дуже легко взяти на глузи, коли захочеться з когось пожартувати. Проте двір волів обирати для цього щирих друзів короля. Маршал Роклор мав удома, в провінції, дружину, якої нікому не показував — самі здогадуйтесь, чому. Може, вона хвора чи калічна, може — німа або дурна. І родинні обставини старого вояка були невичерпним джерелом для жартів, тож не дивно, що врешті ці жарти вийшли з дозволенних меж. Та, певне ж, не тому, що був присутній король. Того вечора, коли це сталось, він справді був присутній і мусив спиняти Роклора, коли той ухопився за шпагу. Взяв його за руку, і обидва покинули товариство.

— Мабуть, я занадто довго сміявся з ними, — сказав Анрі. Маршал пробурчав:

— А я йолоп — не розумію жартів.

Анрі:

— Чи це справді був жарт, і на кого, власне, націлений?

Роклор нетямуще похитав головою.

Анрі:

— Ви мене зрозуміли?

Роклор, наважившись:

— У д'Епернона тут надто багато друзів.

Анрі:

— Скажіть краще — співучасників.

Роклор — не дуже переконано:

— Я й кажу — співучасників.

Анрі, озирнувшись на всі боки:

— Не до мого кабінету. Бо там задні двері, може, не зовсім причинені, Роклор.

— Я вас слухаю, величносте.

— Ви почуваєте ceбe досить бадьорим, щоб ще раз вирушити в похід?

— Коли завгодно, — відповів маршал аж надто голосно. Королеве запитання здалось йому каверзним. Може, його хочуть вирядити у відставку? Анрі потяг його за виступ стіни.

— Будьмо обережні: королева, може, ще не спить. Крім того, вона вагітна. Після нашого походу до Савойї минуло вже… кілька років. Ви завважили, що люди точно підраховують тільки літа перших двох третин життя, а останньої — вже ні? Молодість здається нескінченною, а старість — як один день.

Роклор, ніби виправдовуючись:

— Ми з хоробрим Крійоном часто підраховуємо, що ми зробили за кожну годину вашого останнього походу. І питаємо себе: коли ж то нам ще буде так славно на серці, як тоді?

Анрі:

— Це добре — для вас і для хороброго Крійона. А для мене… Для мене, наприклад, краще було б не зустрічатися знову з королевою Наваррською.

Роклор — переконано:

— Жінки — це тяжкий хрест, так було й буде. Треба лишати їх удома, і війна — якраз добра нагода для цього.

Анрі кладе йому руку на плече і, стоячи поруч маршала, каже, не дивлячись на нього:

— А ми самі хіба стаємо з часом легші вдачею? Що там казати, і ми врешті-рнешт обридаємо. Ми довго йшли поперед усіх і творили моди: моду на веселуна, моду на вільнодумця, моду на народного добродійника.

Роклор:

— Моду на сміливця, на розважного, на галантного кавалера.

Анрі:

— Моду на рогоносця. Одне слово — моду. Та як не назви її, а вона обридає, і ми разом з нею. І тоді всі починають прагнути якраз протилежного, хоч не конче стають від того щасливіші. Чи ви, може, гадаєте, що моєму синові Вандому добре живеться зі своїм італійським збоченням?

Тут уже маршал не знав, чим утішити батька; і треба ж, щоб від Габрієлі, саме від неї той мав такого звироднілого сина!

Анрі, всім станом відвернувшись до стіни:

— Що я знаю!

Звичайно, він мав на увазі щось більше, ніж різні способи кохання. «Чи маю я ще право на свій Великий план? Починати нове, трудне, реальне діло— в такі літа, коли життя стає аж нереальне, бо всі кругом тільки й прагнуть, щоб мене не стало?»

Роклор бачив: це хвилина слабкості. Він розумів більше, ніж здавалося. Повагавшися трохи, він набрався сміливості, обняв свого владаря за плечі — рука в нього аж тремтіла, — і промовив:

— Наварро! — На вухо своєму владареві: — Мій принце Анрі Наваррський!

Король обернувся до друга, обняв його й поцілував у обидві щоки. Звернувся до нього на «ти», як у давні дні. Сказав:

— Роклор, ти був з усіх нас найвродливіший. Та ще як обвішаєшся отими брязкальцями, надто в бою.

— Нумо ж у бій! — вигукнув маршал. А побачивши, що владар приклав пальця до вуст, перейшов на шепіт: — Там ми не загинемо. Скоріш тут.

Анрі довго, замислено дивився на нього. Простосердий завжди знає найкраще. Ми ніколи не буваємо досить прості.

Спочатку обидва обдивилися всі закутки — чи ніхто їх не підслухував. А потім Анрі пішов до свого кабінету.

• Предыдущая
• 176/196
• Следующая