Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 177

• Предыдущая
• 177/196
• Следующая

Саме тоді він познайомився з «Дон-Кіхотом» у брюссельському перевиданні 1607 року. Книжку читав йому вголос Бассомп'єр, але скоро покинув, бо його душив сміх. Анрі начепив свої великі окуляри, сам узяв книжку й почав півголосом читати про кумедні пригоди лицаря сумною образу. Слухачі реготали, і він теж сміявся, але на серці йому було не дуже весело. Короля Іспанії ця книжка нібито насмішила надзвичайно. І чого всі так сміються? Людина гадає, що бореться, а насправді з неї строять глузи. Цей лицар носить у серці вигадану владарку, насправді вона проста корівниця, і він навіть не роздивився її як слід. Він вважає отару за військо, наймичку за богиню, він шаліє за подвигами, безглуздість яких очевидна кожному, тільки не його потьмареному розумові. Єдиний, хто йому відданий, — це його зброєносець, щирий слуга. Тями в щирого слуги вистачає не на все.

«Ще добре, — подумав Анрі й гучно засміявся, — що мій начальник артилерії не куценький і товстий, а його пан не високий і худий. Ну й гаразд». Він тримався за живіт, Бассомп'єр також; задля передишки вони взяли іншу книжку — «Амадіса Галльського»[109], справжній лицарський роман, у якому битви справжні, а дами шляхетні. Крім того, Анрі щодня неодмінно знаходив півгодини, не більше й не менше, для «Театру агрикультури»[110]: так називалася книжка про сільське господарство, якою він захоплювався. Скільки не вчись, усе мало, а надто в нашій царині. Рілля й пасовисько — дві дійки держави, сказав Роні. Його королю ці слова запали в серце, і він прикипів серцем до рідної країни, тим часом як його план охоплював увесь світ.

В його уяві Європа мала відродитися для нової дійсності, зрозумілої всім, як тільки буде побороте честолюбне прагнення Габсбургів до всесвітньої монархії. Так, тут ідеться про щось більше, ніж бої з отарами та вітряками. Це робить скоріше всесвітня монархія, вічна химера, а наша ясна думка про союз вільних народів раніше чи пізніше здобуде перемогу. «Що я знаю» — сюди не пасує. Це ми знаємо. Доказ — те, що ми навіть у найдальших наших задумах не втрачаємо землі під ногами, а дбаємо про найближчі, найпростіші справи так само, як про Великий план, до речі, теж дуже простий.

Анрі відкрив у Парижі Королівську бібліотеку, що має належати народові. Він збирається заснувати Музей ремесел та Ботанічний сад — якщо встигне. Від життя однієї людини залежить дуже багато. Він більше не полював, це його стомлювало. Зате невтомно дошукувався причин убозства. «Театр aгрикультури» він не стільки читав, скільки бачив у житті. Селяни на ланах наочно показували йому свої турботи. Він хапався допомагати їм, ніби завтра не малась початися війна. Ноги на ріллі, серце в рідному краю, в уяві простий і сміливий образ прийдешнього, — від життя однієї людини залежить дуже багато. Але це та частина життя, коли років уже не рахуєш: вона минає, як один день.

Маркіз де ла Рош, королівський намісник у краях Канаді, Ньюфаундленді й Лабрадорі, зазнав корабельної аварії; екіпаж його корабля п'ять років прожив на пустельному острові, а сам він врешті-решт дістався човном до Франції вже зломленою людиною. Але за ним вирушали інші — або давні прихильники протестантської віри, або нові посланці торговельних спілок. Пан де Мон дістав повноваження віце-короля й провадив торгівлю хутром за королівським патентом, і це збуджувало заздрість. Для боротьби з контрабандою він мав три добре озброєні кораблі. Він засівав землю, ставив будинки, укріплював колонію. Налічувала вона сімдесят дві душі; перша зимівля вбила половину їх. Другої зими від скорбуту вмерло тільки шестеро.

Король захищав пана де Мона[111], коли всі ставились до нього вороже або сміялися з нього; під'юджували до цього торгівці хутром, які не могли стерпіти того, що їхній промисел має стати королівським привілеєм і державною справою. Куди це заведе? Починає король з якогось одного товару, а врешті всю зовнішню торгівлю провадитиме його держава. Всі шановані городяни зразу заговорили про химери; вони висміювали фантазерів. Затаївши лють, вони намагалися кпинами дискредитувати задум короля, поки він поступився, дав їм змогу самим визначати ціни. В цій справі він був самотній, бо навіть Роні не розумів, до чого вона привела б. У цьому разі він волів підтримувати купців, а не свого короля та його химерну ідею прибрати зовнішню торгівлю до рук держави.

Одне виходить, інше ні. Анрі ще двічі посилав за море по три кораблі з ремісниками та їхніми родинами, щоб заснувати там «Християнсько-французькі республіки». Один із старих протестантів заснував там місто Квебек. Звали його Самюель де Шамплен[112]. Жодного разу Анрі не пускав туди звичайних і звичних шукачів пригод: у найризикованіших своїх заходах він обходився без них. Тубільці, які вже навчились французької, приїздили до нього, і він розмовляв з ними. Коли Шамплен вирядився в останнє плавання додому, щоб повідомити його про відкриті озера Гурон, Мічіган, Онтаріо, то була б дуже радісна звістка для короля. Та він не дожив до неї.

У його власній оселі жили ремісники, і він дуже часто навідував їхні майстерні. Один з них різав гравюри на дереві. Анрі ввійшов, узяв собі відбиток щойно закінченої гравюри, заніс до свого кабінету й уважно роздивився, сівши в крісло. Тепер він уже не міг, як давніше, все залагоджувати ходячи, та й сидячи, мабуть, теж. На гравюрі був зображений кістяк, що переорює лан. Кістяк — орач. Хай ми помремо, але не відступимось: наше діло робитиметься далі.

Марія Медічі була тоді в поганому настрої, вкрай дратлива, вона вже дійшла до постійної озлобленості. Своєму Роні Анрі признавався: він навіть не може розмовляти з нею, а не те що знаходити в неї розраду й підбадьорення.

— Повертаюсь додому й бачу холодне, зневажливе обличчя. Хоч би я й цілував та милував її, жартував з нею — вге марно. Спочинку доводиться шукати десь-інде.

Звичайно вона перед його приходом уривала розмову з певними особами, наприклад із д'Еперноном; розмова точилася про її чоловіка, але навряд чи потішила б його. Новиною, для більшості дивною, було її суворе ставлення до взаємин між чоловіками та жінками. Одну зі своїх фрейлін вона навіть вирішила стратити за таку провину. Анрі знизав плечима, але мусив обговорити цей випадок зі схибленою на цьому дружиною. Вона була в чорному іспанському вбранні, він — у чоботях з острогами, ніби збирався їхати. І ми й наш двір — не якісь там варвари, нагадав він їй. Не кажучи вже про те, що королевина вимога зовсім неможлива, є ще одна скандальна обставина, яка не втаїлась і від чужоземних дворів: тут, у Луврі, повсюди шастають шпигуни в спідницях, і навіть у найзатишнішому покої ніхто не може лишитись без нагляду.

— А ви — найменш з усіх, — підтвердила Марія. — Я не хочу більше чути, щоб вас називали хтивим дідком.

— То забороніть вашим друзям називати мене так, — відповів він, щиро прагнучи не втратити терпцю. А вона крижаним голосом додала:

— І щоб Лувр називали домом розпусти.

— А хто зробив його таким? — спитав він. — Ласкава пані, це ж ви насадили у нас чужоземні звичаї. Зміна у ваших смаках була б похвальна, але тепер ви перебираєте міру в доброму.

Тоді Марія висипала все, що мала в думках. Фрейліна має бути страчена. Але насамперед:

— Іспанський посол бачить вас наскрізь.

— Давно пора, — зауважив Анрі.— Нарешті я переконав його в своїй миролюбності. Дон Ініго відверто каже: король, що досяг таких успіхів у сільському господарстві, в мистецтвах і в ремеслах…

Марія:

— …Неминуче програє війну. Такий його висновок: інколи він його замовчує, інколи — висловлює.

• Предыдущая
• 177/196
• Следующая