Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 72

• Предыдущая
• 72/196
• Следующая

Старі люди, що сиділи поряд, схвально закивали головами. А юнакові, що й досі дивився спідлоба, пан де Ліонн запропонував побитись навкулачки і зразу почав молотити кулаками повітря — так весело, жваво, беззлобно, — очей не відведеш. Люди почали сміятись, і пан де Ліонн скористався цим успіхом, щоб обняти юнака. Той не опирався. Доброзвичайність вимагала відповісти на ті обійми, він тільки забарився з цим.

Анрі мовив до свого стайничого:

— Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком бездоганна людина, яку я бачу. І коли я бачу її, мені стає страшно.

Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина:

— Скільки тобі років?

— Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин.

— І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.

Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів:

— Це правда.

Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови.

— Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка.

Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав:

— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.

— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?

Селянин пояснив:

— Це той чоловік, що їсть за шістьох.

Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.

— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?

Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.

— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.

Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.

Король спитав:

— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?

Товстун рохкнув.

— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.

Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня:

— То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох?

Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота.

Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів.

— Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом!

Попри весь той гнів йому раптом стало холодно; його аж трусило, і він подумав, що це від вечірнього туману. Перше ніж сісти на коня, він іще наказав селянам, щоб самі з'їли все, що є на столі, але по їхніх обличчях побачив, що вони цього не зроблять. Вони й далі все, що спроможуться відірвати від свого рота, віддаватимуть тій ненажерливій потворі, бо то їхня гордість. І король роздратовано помчав геть.

— Тобі холодно, Бляклий Листе?

— Величносте, в нас у всіх ноги закоцюбли на вогкому лугу.

Більшість кавалерів не зразу половили своїх коней, хоч король із першим стайничим були вже далеко. Останнім був пан де Ліонн. Він дочекався, поки всі поїдуть. Із-за кущів постежив за селянами; ті ще сиділи, спантеличені неймовірною вимогою короля, щоб вони поїли все самі. Пан де Ліонн підсадив у своє сідло ту саму дівчину, з якою приїхав сюди, і спочатку вів коня за повід, щоб він ішов спокійно й тихо.

Діставшись до Лувру, Анрі мусив визнати, що він захворів. Зір йому застилав туман, і він знав, що плестиме маячню, коли заговорить. Він ліг у ліжко, лікарі зробили йому, що треба, і від того надмірна збудливість перейшла в байдужість до всього. Пізно ввечері до спальні ввійшов Бельгард і зразу почав розгублено, в нестямі:

— Величносте! Пан де Ліонн…

— Занадто бездоганна людина, — прошепотів Анрі.— Мене аж страх бере.

— І недарма, величносте. Бо він, трохи від'їхавши від шляху, розпоров сільській дівчині живіт і застромив туди ноги, щоб погріти їх.

— Оцього ще бракувало, — прошепотів Анрі. Щоб виразити обурення, йому в ту мить не ставало сили. Він насилу спромігся додати: — Нехай його судить мій суд і присудить четвертувати прилюдно.

— Величносте! Він же дворянин, — сказав Бельгард аж занадто голосно і підняв обидві руки над головою, вжахнувшись незбагненним вироком.

— А ти не дворянин? — спитав король Анрі нечутно, але з широко розплющеними очима. Бельгард опустив погляд і тихо вийшов.

Трохи пізніше хворого провідала його люба сестриця, пані Катрін де Бурбон. Її розбудили, бо лікарі сказали, що стан її брата загрозливий. Коли вона побачила його обличчя, у неї ринули сльози: вона не впізнала його. Але перший камердинер пан д'Арманьяк, стоячи в ногах ліжка, показав їй на свого владаря, що ворушив губами. Сестра нахилила вухо і не стільки почула, скільки здогадалась; тоді стала навколішки й тихо заспівала разом із братом псалом. День скінчився, як і почався, спасенно.

Хворобу він поборов куди швидше, ніж гадали: всього за сім з половиною днів, — бо вона була нічим більше, як даниною, що його тіло заплатило духові за повий поворот життя, нову вирішальну годину. А потім Анрі несповна за місяць мусив набратися сили, щоб знову вирушити на війну. З Нідерландів удерлося до країни іспанське військо — цього разу під проводом якогось графа Мансфельда; але справжнім натхненником усіх зазіхань на королівство й досі лишався той самий Майєнн із дому Гізів, і на його боці була більшість таких, як він, вельмож. Король у Парижі; звістка, що він уже володіє своєю столицею, всюди справляє найсильніше враження. Місто за містом, провінція за провінцією здаються йому вже з цієї причини, декотрі губернатори роблять це за гроші. Лишились тільки найвельможніші, які мають забагато зиску зі слабкості королівства і зі злигоднів як короля, так і його народу. Вони не можуть змиришся. На їхнє щастя, король ще й досі відлучений від церкви. Поки вона визнає його (а це станеться не так скоро), заколоти проти нього вважатимуться за добрі діла.

• Предыдущая
• 72/196
• Следующая