Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 73
- Предыдущая
- 73/196
- Следующая
Король обложив міцну фортецю Лаон, а водночас провадив бої з армією, яку дон Філіпп, хоч і доп'яв погану хворобу, наслав на нього. Вони всі не можуть змиритися, поки не прогниють до кінця. Тож не журімося! Анрі довів, що вже видужав. Між турботами та небезпеками він писав чарівній Габрієлі якнайбадьоріші листи, — таких вона ще ніколи не отримувала від нього. У неї навіть з'явилась підозра, що йому так само легко й приємно кохати її здалеку; вона ревнувала його до його туги за нею і до того портрета, що дала йому в дорогу. Сина, що мав ось-ось народитися, заздалегідь назвали Цезарем, бо він був дитям війни, якщо не інших, не менш катастрофічних подій. Батько там удалині вже носив його на руках, коли мати ще тільки чекала тяжкої години пологів. Ці листи сповивали її всю його духом, так що до неї не могли й доступитись похмурі думки. І вона народила йому Цезаря.
Коли радісна звістка дійшла до нього, був погожий червневий день; за минулу ніч Анрі облазив усі схили Лаонської гори, шукаючи місця, звідки повести штурм, а тоді змив з рук і ніг робочий бруд і поїхав до однієї садиби в лісі. Він знав ту садибу ще змалечку: вона належала до закордонних володінь його маленького старого королівства Наварри. Там він якось їв полуниці з вершками, і ось захотів знову поласувати ними, коли серце сповнене щастям, бо він має дитину! Тепер усе це має одне ім'я — Цезар: і щастя, і дитина, і його власне серце.
Поспавши після обіду, він, немов хлопчак, видерся на сливу — і там його й заскочили. Недалечко засвистіли в повітрі свинцеві сливи. Показалась ворожа кіннота, що запросто могла піднести йому таке частування, яке нелегко стравити. На коня, на коня! — і наспів він до Лаона якраз у ту хвилину, коли смертельно поранили його маршала Бірона. Ось він лежить, чоловік, що з давніх-давен був жилавий і суворий, але тепер став безвладним і беззахисним, — так буває, коли надходить смерть. У солдатів Анрі несхибно розпізнає її, знає й те, коли її ще можна відвернути, а коли вже ні. Піднімає голову й плечі свого Бірона з землі, яка незабаром його вкриє. Вони дивляться один одному в очі; в поглядах найбільша скорбота прощання, останньої хвилини. Ми були ворогами — звідси наша непохитна вірність. Не забувай мене, ти не можеш мене забути. І ти не зможеш — там, куди тебе покликано. До побачення. Та ні. Чим же ми побачимо один одного, — адже ці очі скоро стануть тліном. Анрі пильно дивився в них, поки вони не застигли й не погасли.
У той самий день він отримав свого Цезаря і втратив свого Бірона. Він гостро відчув мінливість життя, перед натиском якої ми боронимось і повинні триматися стійко. Сини, йдіть на зміну. Я пригорну вас, а ви підтримаєте мене. У Бірона при війську зостався син, і Анрі звелів покликати його.
— Маршале Бірон, — звернувся він до сина, і в такий спосіб той дізнався, що став батьковим наступником. Та він і не чекав іншого, хоча й подякував підлесливо, а побачивши, що король плаче, нестямно заголосив — ніби з наказу. Біронів син був незвичайно м'язистий, та й узагалі не жилавий, тільки суворий. Відданість його король мав іще спізнати. А поки що син ридав та голосив аж надмірно, як на дужого тридцятип'ятирічного чоловіка, але тільки доти, поки король, якому це обридло, заговорив про платню, що належалась новому маршалові Франції. Тоді Бірон-син почав торгуватися. Свої вимоги він підкріплював усіма доказами, які лишень міг знайти.
— Ви маєте ворогів, — нагадав він королю. — А я можу голіруч задушити будь-кого. Що, якби я був проти вас? Величносте, ви можете вважати, що вам пощастило.
Чи це була тільки наївність та невихованість? Чи й хитрість?
Король не хотів убачати в цьому нічого, крім хвастощів дуже здорової людини, що пишається надзвичайною фізичною силою. А коли Бірон почав нагадувати про своїх могутніх родичів, Анрі вчув навіть осторогу. Адже він сам, король Анрі, покликаний (і прагне) зломити силу могутніх родів та кланів, зменшити її на користь народу й королівства. Бірон-син про це й не здогадувався. Анрі придивився до нього. Кругла низьколоба голова нагадала йому того селянина, котрий їв за шістьох і котрого він побачив уже в гарячці. І все ж, попри свою похмуру тупість, це був дворянин і син його давнього сподвижника. Анрі любив у ньому його батька, тож обняв його й пообіцяв усе, про що Бірон просив.
У липні фортеця Лаон здалась королю, бо її змушено; але Ам'єп та ще кілька міст зробили так самохіть, бо тільки й чекали такої нагоди. Оскільки іспанців — чи тих, кого називали так, — знов було відігнано, король повернувся у свою столицю і в обійми чарівної Габрієлі. Поряд її ліжка стояла колиска: чудовий сюрприз. Правда, в уяві Анрі вже давно пригортав сина. Але тепер побачив його насправді — і тільки скрикнув з подиву, а тоді вхопився за стілець, бо йому стяло млосно. Від радості, звичайно ж, від радості. А як подумати, то ще й тому, що цей міцний, здоровий хлопчик — його син, що забезпечить йому майбутнє, дальше життя на цьому світі поза межами приділеного йому віку. Адже і те, й те досі не мало ніяких запорук. Ось яка думка аж тепер приголомшила батька.
Він думав над тією колискою про те, що досі зборював усі численні й великі труднощі, не маючи, власне, ніяких перспектив, і досить було однієї кулі, щоб зітерти все це зі світу. А тепер уже ні. Віднині нас двоє. Ці слова він повторював ще й ще, аж нарешті почав вимовляти вголос, а мати терпляче чекала його слів: адже вона сама була лоном його щастя, хоч те щастя аж ніяк не поміщалось у її свідомості. А він, промовляючи сам до себе: «Великий і дужий. Тепер мені ніщо не страшне», — промовляючи ці скупі слова, пробігав у думці все своє життя, а надто молодість. Королева, його мати, змалечку загартовувала його. Він сам, син недужої жінки, не зразу став великим і дужим, це вона зробила його витривалим. Це давало йому снагу, коли він у походах спав на голій землі, коли мчав назустріч ворогові, все назустріч ворогові, знов і знов у боях за королівство. «Бої, облоги, кров, багно, вороги послизаються, падають, а я стою. А ти, сину мін?»
Усупереч усьому власному досвідові батько пообіцяв своєму міцненькому синові, що йому житиметься легко — ні ворогів, ні перепон, а тільки мир, радість, убезпечене королівство і народ, що любить нас. «Я доб'юсь цього, сину, і здобуду для нас народну любов». Він узяв дитя з колиски, поцілував його й передав матері, щоб і вона поцілувала малого. А тоді запевнив її, що вони невдовзі одружаться. Перше і невідкладне — розлучити її з паном де Ліанкуром. А тоді розірвати його шлюб із принцесою де Валуа. Папі доведеться це зробити. А що він удіє, коли король Франції, переможець Іспанії, погрозить, що знову стане протестантом?
Папа зніме з нього відлучення і власноручно дасть причастя послові короля. Він розірве його шлюб, звінчає його її любою владаркою й накаже всім щирим католикам слухатись його. Все це ще вельми непевне, але в цю мить неначе вже збулося. Бо король має сина й тримає його на руках, і від цього все стає легким, усе вдається запросто. Така щаслива була ця ніч, ніби у сп'янінні, навіть у обіймах чарівної Габрієлі він більше не зазнає такого.
Та поки що чарівній Габрієлі треба одужати. Крім прохання, поданого до ам'єнського духовного суду, якому підлягали вона й пан де Ліанкур, не робиться нічого, поки не відновилася вся її врода і вона разом з королем не вступила урочисто до столиці. Цей вступ має відбутись не потай, не вдосвіта, а офіційно, в усьому блиску величі. Королю не кортіло ще раз відбути лише задля показу те, чого він уже добився по-справжньому. Та разом із ним до столиці має вступити його люба владарка, і звідси весь його запал. Двір, звичайно, бачив це.
Ніхто не перечив йому. І при дворі, й у місті про все це майже не шепотілись: і двір, і місто були приголомшені зухвальством короля. Він збирається виставлятися зі своєю коханкою перед нами і простим людом. Аж до інших дворів та народів має дійти новина, що наш король зробив цю свою приятельку учасницею його тріумфу й вирішив посадити її на троні поруч себе. На перший щабель до трону красуня д'Естре вже зійшла, подарувавши королю сина. Згадайте лишень, що вже п'ятдесят років жоден король Франції не дав доказу своєї чоловічої снаги! А красуня д'Естре вже піднімає ніжку до другого щабля. Стережімось, не піддаваймось! Тримаймося всі дружно, а то ще справді матимемо королеву зі свого-таки народу й країни.
- Предыдущая
- 73/196
- Следующая
