Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 79

• Предыдущая
• 79/196
• Следующая

Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.

— От і славно, — мурмотів він сам до себе. — Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.

— Отепер ти себе виказав, — шепнув хтось позад нього. Юнак крутнувся, вирячивши очі, й спробував угадати, хто це його страхає, але не зміг витримати погляду, з яким зустрівся.

— Нарешті,— зітхнув він. — Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.

— Іди за мною, — звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.

— Мене звуть Жан Шатель[54]. Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник — ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, — юнак здригнувся й застогнав.

Той, хто допитував його, визвірився:

— Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?

— Ох! На жаль, вони не знають нічого, — промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.

— Ніколи не сповідався, прошепотів він. — На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно — жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!

— Твої отці, єзуїти, вже вирішили, що має бути з тебе. Ми знаємо про тебе все і вирішили твою долю. — Невідомий, що в цю мить став відомим, стишив голос і ще раз сказав: — Ми.

Юнак, що чинив протиприродне, зсунувся зі стільця, з зойком обхопив руками єзуїтові коліна й почав безголосо виливати в наставлене вухо свою огидну душу, єзуїт, вислухавши все, без зайвого жалю підтвердив усі страхи нещасного.

— Такому содомлянинові, як ти, сповідь, звичайно, вже не допоможе. Ти не матимеш спокою ні тут, ні там. Але, може, ти ще уникнеш вічних мук на тому світі, коли приймеш мученицьку смерть на цьому.

— Краще б уже я був убивцею! — проскиглив нещасний.

— Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.

Грішник:

— Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.

Єзуїт:

— Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він — освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.

Грішник:

— І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.

Єзуїт:

— І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.

Грішник:

— От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так, що я мушу випередити його й заподіяти йому те, що він призначив для мене.

Єзуїт:

— Я цього не казав. Це ти сам кажеш.

Грішник:

— Я це зроблю.

Єзуїт:

— І заслужиш собі мученицьку смерть; як же ти, нікчемо, витерпиш її? А втім, якщо ні, то тобі судились вічні муки, і вибору в тебе нема.

Грішник:

— Чи можу я сподіватись милосердя божого, якщо добре впораюся?

Єзуїт:

— Старим, зачерствілим грішникам пробачалися гріхи за милостиню, подану один-однісінький раз у житті. А з другого боку, невідомо, чи навіть найпобожнішим і найкориснішим учинком можливо спасти вже пропащу душу. З милосердям господнім не торгуються, йому віддаються на ласку чи неласку.

Грішник, постогнавши й поскигливши:

— Я віддаюсь йому.

Єзуїт:

— Отже, ти згоден. Лишається тільки з'ясувати те, чого я, смиренний, не хочу вирішувати сам. Чи благочестивий і корисний обраний тобою вчинок?

Грішник:

— Якщо він може спокутувати свої гріхи моєю смертю, то наскільки ж легше мені спокутувати свої його смертю: адже він таки король!

Єзуїт:

— Годі тобі про свою спокуту, отці єзуїти не марнуватимуть на неї часу. Вони зважуватимуть становище й провину короля, що переслідує католицьку віру, а єресь терпить.

Грішник:

— Ви правду сказали, достойний отче, що я черв'як. Ну що ж, пишатимусь хоч тим, що я черв'як.

Дванадцятого грудня до міста Ам'єна приїхали король з маркізою де Монсо. Вони прибули з нечисленним почтом і негайно з'явилися до духовного судді — як звичайнісінька пара, що хоче побратись і клопочеться про розлучення однієї зі сторін. Їм сказали, що треба почекати, поки оскаржений чоловік дасть свої свідчення й наведе докази на свій захист. Пан де Ліанкур досі не з'являвся на виклик. З поваги до себе він усе відсовував надалі ганебну процедуру, нав'язану йому, але насправді вже погодився, хоч і з чисто особистими застереженнями, без яких не міг обійтись. У нього в скрині зберігалось вельми ваговите й правдиве свідчення, яке він заповідав прочитати після його смерті, а потім зберегти навіки.

Сімнадцятого, коли король з маркізою прождали вже п'ять днів, він таки з'явився нарешті додому до єпископського вікарія, привізши й свого нотаря. Але адвокат пані Габрієлі д'Естре заперечував свідчення їх обох. Присутній там не був більш ніхто, дім духовного судді був зачинений для сторонніх осіб. Знаючи пана Нікола д'Амерваля де Ліанкура, можна було не сумніватися, що висловлювтиметься він дуже скромно. А з другого боку, своєму супротивникові й утискачеві, що виступав від імені пані д'Естре, він дав так мало нагод за щось учепитись, як може тільки справді безтілесна істота.

Потім адвокат порадив скаржниці (щодо цього він уже домовився й з її вінценосним коханцем), щоб вона не наголошувала виключно на чоловічій неспроможності оскарженого. Річ у тому, що перша його дружина була зведеною двоюрідною сестрою папа Жана д'Естре, батька скаржниці. Це незаперечна обставина, і пан де Ліанкур її визнає без великої шкоди для своєї честі, а тим часом її вистачить, щоб його другий шлюб визнали недійсним.

Та цим не обійшлося; духовний суддя вів справу якнайдоскіпливіше і якнайбезсторонніше, хоча й надзвичайно швидко, — до цього, всупереч власному сумлінню, його спонукала присутність короля. Пана де Ліанкура звели на очі зі скаржницею, і він мусив визнати, що ні разу не спромігся виконати подружній обов'язок, скільки не пробував. Йому довелось вислухати свідчення двох лікарів— доктора медицини і хірурга-практика, що нібито обстежили його, як вони твердили. Зрозуміти, як вони це зробили, було важко — хіба що якимсь надприродним способом. Перед суддями було замкнуте обличчя, людина, неприступна у своїй скромності; прихована впевненість у собі немовби дивно відмежовувала цю істоту від усіх, хто сподівався довести її неспроможність.

• Предыдущая
• 79/196
• Следующая