Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 80

• Предыдущая
• 80/196
• Следующая

Вікарій припинив допит оскарженого й звернувся до скаржниці з прямим запитанням:

— Чи погодились би ви, знаючи про стан здоров'я пана де Ліанкура, жити з ним як сестра з братом?

— Ні,— відповіла Габрієль.

По тому склали вирок, що оголошував шлюб недійсним. Вирішальною підставою лишилася зведена кузина. І тим незаперечніше було враження, що, власне, переміг тут пан де Ліанкур. Із королем він попрощався такими словами:

— Величносте! Сподіваюся, що я в усьому чинив згідно з вашою волею.

Може, то була чистісінька пиха, дарма що цей чоловік зігнувся вдвоє в уклоні й не розгинався, поки король із пані д'Естре не вийшли. На відповідь ніхто не спромігся.

Та хай там як, а люба владарка вже була вільна, а далі видно буде. Щасливі, обоє поквапливо повернулись до Парижа і вийшли з карети перед домом Габрієлі. Вона пішла перевдягтися. Короля, запорошеного, в чоботях, обступили його кузени Конті й Суассон та десятків зо три дворян, яких вони привели з собою. Ще кілька кавалерів, новачки при дворі, прийшли самі. Варта при дверях їх не знала, але їй сказано впустити їх, отож врешті-решт кожен, хто хотів, зміг проникнути до кімнати, де сидів король, а кімната була невелика.

Король, бувши в доброму настрої, жартував із блазнихою Матюріною — жіночкою стрункою й гарною, тільки трохи дурнуватою; вона грала свою роль при дворі з цілковитим правом. Коли вже існує посада блазня, то чом не бути й блазнисі; королю корисно задля вивчення людської натури пильно спостерігати обох — і Шіко, й Матюріну. Відповідаючи на вітальні слова придворних, король водночас перемовлявся з блазнихою галантними фразами, яких ні він, ні вона не сприймали поважно, хоч Матюріна, закотивши очі під лоба, випрохувала в нього поцілунок. І враз — якийсь ляск, наче від ляпаса: в тисняві ніхто й не догледів, що сталося.

— Тьху, чорт, ця навіжена кусається! — гукає король. Він підносить руку до губи— по ній тече кров. Один із придворних, такий собі пан де Монтіньї[55], що стояв, низько схилившись, бо хотів поцілувати короля в коліно, враз випростався й побачив за спиною в короля незнайоме обличчя, бліде й розгублене.

— Ви або я! — розлючено крикнув Монтіньї.— Хтось із нас двох поранив короля!

Блідого юнака схопили, біля його ніг знайшли закривавленого ножа. Він вибріхувався недовго і врешті зізнався, що поранив короля. Через те, що король борюкався з блазнихою, вбивця не влучив у шию і тільки зачепив губу. Король сказав:

— Відпустіть його.

Але юнак простяг руки, щоб його схопили й відвели. Як його звуть, він не признався, сказав тільки, що йому вісімнадцять років.

Хірург відразу зашив губу. Треба було зробити ще кілька стібків, але король не міг довше витерпіти біль. Тому рот у нього лишився помітно скривлений, і, звісно, знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі — і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.

У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.

Така рішучість нарешті змусила до поступок і папу: невдовзі він знову прийняв короля Франції в лоно церкви. Останні прибічники Ліги скільки сили намагалися перешкодити цьому. Поки ще не сплив відміряний їм куций час, вони повсюди піднімали зброю — Майєнн, Немур, Епернон, Жуайоз і Меркер[56], усе могутні вельможі, кожен у своїй провінції. З Нідерландів вони покликали іспанців, і востаннє королю Анрі довелось зіткнутися з повстанням, з міжусобною війною; а втім і те, й друге були приречені, їхній час минувся. Та однаково цей король, попри всю душевну стійкість, ненадовго втратив відвагу й зневірився в своєму радісному служінні.

Двадцять років радісного служіння, початого ще маленьким королем Наварри, боротьба, праця, перемоги, здобуття влади, смертельний стрибок і знов безнастанна праця — а тепер, здасться, все марне, нічого не досягнуто: ні миру, ні народної любові, ні повного володіння. Він не злякався, коли знову зазіхнули на його життя, ні, він скоріш засмутився і відчув утому, першу втому. Це й видно було. Одна придворна дама дозволила собі спитати: що це за новий настрій у їхнього життєрадісного владаря? Може, він чим незадоволений? Тоді він лайнувся своєю лайкою і вилив душу в злих словах — проти народу, а зовсім не проти тих сил, що його баламутили й підбурювали. Про них він мовчав навіть перед такою безневинною дамою. Невдячний народ! Тільки й думає, що про замахи на свого короля.

Дуже невеселий був п'ятий день нового року: велика процесія, король теж їде у своїй кареті, коні йдуть ступою, наче на похороні. На чиєму ж? «Не на моєму, — думає Анрі.— До мене вони не добрались. Поки що — ні». Але в густому натовпі завжди трапиться якийсь язикатий злюка, і зловити його неможливо; ось він виголошує:

— Вже його везуть у візку на Гревський майдан.

Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?

Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:

— Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали так само, а то й краще.

То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.

Анрі віднайшов свій гумор — той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному — звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку — і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка — майстерно вдано, — і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!

Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що — ні. Ще його не вб'ють — і не любитимуть. Поки що — ні.

• Предыдущая
• 80/196
• Следующая