Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/94
• Следующая

— Дуже схоже, — похмуро усміхнувся Стімсон. — Не звертайтесь до них більше. Домовтеся з Маршаллом про захоплення міст, які мають відійти французам.

— Може бути скандал…

— Вам не звикати.

— Це правильно. Я ладен і поскандалити, бо французи напевне поділяться новинами з червоними, а заради того, щоб цього не сталося, я ладен не тільки скандалити, але й воювати.

Гровс закодував цю операцію як «Сховище» і негайно відправив своїх помічників у Європу, до начальника штабу Ейзенхауера генерала Бедела Сміта. Було прийнято рішення кинути американські війська навперейми французам, відтерти їх, затримати й не дозволити ввійти туди, куди вони мали ввійти відповідно документові, який підписав у Ялті президент США.

…Донован того вечора, коли він попрощався з Дейвом Ленсом, так і не вирішив, що йому робити.

Думка весь час крутилася довкола того, щоб поінформувати — до речі, в певній мірі — Аллена Даллеса; той знайде можливість запустити чутку, яка негайно дійде до Кремля.

«А як Рузвельт? — укотре вже ставив собі це запитання Донован. — Що, коли він піде на відвертість із Сталіним? Як бути тоді? Невже Дейв правий, і в нас тільки один вихід, кардинальний, хірургічний? Невже політика визнає жорстокість як головний інструмент у досягненні того, про що мрієш? Невже компроміс неможливий?»

І Донован відповів собі ясно й недвозначно: ні, з Рузвельтом компроміс справді неможливий, він ідеаліст, він, як дитина, вірить, що все можна вирішити добром, і ця дитина буде — по закону Сполучених Штатів — ще чотири роки переконувати, примиряти, закликати до розуму, замість того, щоб стукнути кулаком по столу й вишкіритись.

«Гувер, — сказав собі нарешті Донован. — Мені потрібен Гувер. Я не знаю ще, як я поведу з ним розмову, я не відчуваю її тону, але мені цілком ясно, що я повинен його запитати: «Джон, що ви робитимете, коли президент порекомендує вам у заступники члена американської комуністичної партії?»

Донован знав Гувера, він розумів, яка буде реакція його «брата-ворога»; треба тільки наважитись і сказати собі з усією певністю: «Рузвельт приведе нас не так до перемоги над Гітлером, як до капітуляції перед Москвою».

Мюллер скрушно похитав головою, коли Штірліц увійшов до нього, потім здивовано й холодно посміхнувся:

— Ну, чого ви добились, в котрий уже раз обдуривши бідолашного Ганса? Скільки ночей ви не ночуєте вдома? Три? П'ять? То й що? Знайшли скарб у мільйон марок? Одержали венесуельський паспорт, з яким вас впустять у будь-яку країну світу без прикордонної перевірки?

Штірліц зітхнув, поліз по сигарети:

— У мене є пропозиція, групенфюрер…

— Валяйте…

Знову, вже втретє тонко й страшно завили сирени повітряної тривоги. Мюллер спитав:

— Підемо в підвал?

— Як ви? Я на це не реагую.

— Тільки дурні не мають страху, а ви не дурень.

— Фаталіст… А це те саме…

— Значить, залишаємось. Ну, то яка ж ваша пропозиція?

— Посадіть мене в ту камеру, де я вже сидів, там буде моя квартира. Зранку я виходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь за грати. Тільки проведіть це рішенням по вашому відомству, щоб після того, як мене заарештують червоні чи американці, — на це зважили.

— Сподіваєтесь дожити? — спитав Мюллер. — Ну-ну…

Кілька разів Мюллер зупиняв себе, коли з язика готове було вирватися запитання: чого можна ждати, якщо він, Мюллер, допомагатиме Штірліцу в його роботі на російську секретну службу? Йому нелегко було стримати себе від цього, бо всередині без упину ворушилося відчуття упущеного часу; він усвідомлював, як воно сипалось, немов у пісочному годиннику; якби Гете відчував його, збагнув його неминучу жорстокість, то ніколи не написав би своєї фрази: «Зупинися, мить!» А вона ж справді страшна, бо породжує ілюзію можливого, а час зупинити не можна, це уявно можливе, а нема нічого страшнішого за уявність. Мюллер хотів був старанно вивчити особисту справу Штірліца, щоб зрозуміти, коли відбувся його перший контакт з росіянами, на чому, на якому епізоді вони взяли його, але виявилося, що ті міста, де той починав свою роботу, окуповані американцями; партійні документи штандартенфюрера зберігалися у відомстві партайгеносе Боле, який відповідав за закордонні організації НСДАП, бо Штірліц примкнув до руху в Америці; перебирати папірці тут, в архіві на Принцальбрехтштрасе, немає смислу, вони мало що з'ясують, — «витриманий, арієць, відзначений» — лузга, а не дані…

Мюллер розумів, що, коли він поставить запитання Штірліцу про його зв'язки з росіянами, коли зажадає гарантій від Москви за свою роботу на їхню користь, відповідь з їхнього Центру надійде негативна… Напевно негативна; можливо, гарантують життя, та хіба животіння в тюремній камері до кінця днів своїх — це життя? Ні, гарантія нормального життя полягає лише в політичному вирішенні питання: Гіммлер і Шелленберг ведуть переговори із Заходом; якщо їм пощастить укласти сепаратний мир, то йому, Мюллеру, забезпечено місце під сонцем або ж можливість спокійно податися до нейтралів; доручення на рахунки СС в банках у нього є не на одне ім'я, а на дев'ять; сім паспортів також завжди лежать у сейфі. На випадок невдачі Гіммлера в операцію «Життя» входить Борман: він звертається до Сталіна, підтверджуючи це силою сотні відбірних дивізій, сконцентрованих на берлінському напрямку; якщо їх розвернути на захід, то — разом з росіянами, а можна й без них — вони так ударять по англо-американцях, що ті злетять в океан через два-три тижні. Борману важко: він має пробити так, щоб фюрер залишився в Берліні, а не передислокувався в Альпійський редут, по-перше; йому треба зробити так, щоб фюрер передав владу йому, Борману, а не Герінгу, як це затверджено рішенням партії в сорок першому році, по-друге; йому, по-третє, належить найближчими днями звалити начальника генерального штабу Гудеріана і замість нього привести до влади генерала Кребса, знайомого росіянам. А він, Мюллер, повинен вести кругову оборону, щоб цей задум здійснився. Тому він мусить підготувати Борману — не пізніше як до післязавтрашнього дня — компрометуючі матеріали на Гудеріана й на Гелена — «песимісти», «у них немає віри у великий дух нації, відданої до останньої краплі крові фюрерові»; тому він не має права ставити Штірліцу те запитання, яке ось-ось могло злетіти з уст, про гарантії його, Мюллера, недоторканності, на випадок, якщо він почне робити послуги Москві; тому він повинен грати з каналом на ім'я Штірліц, перетворивши його в надійний елемент битви за себе, лякаючи — через нього — Москву, примушуючи росіян — шляхом цієї гри — думати про те, що не сьогодні-завтра буде підписано сепаратний мир із Заходом, і тоді ще сімдесят дивізій відкотяться на схід, приймуть бій під Берліном, виграють його, і це може бути таким шоком для червоних, змучених чотирма роками війни, що наслідки важко передбачити. Цікаву ідею підкинув Шелленберг: рештки його агентури повідомили з Лондона, що між Кремлем і Заходом виникли серйозні незгоди з приводу Польщі; в нього, у Мюллера, є агент, засланий в оточення польського уряду в Лондоні, зв'язок постійний, здійснюється через людину з іспанського консульства, яку купили люди гестапо за п'ять картин Веласкеса, вивезених з Гааги й Харкова; інформація для агента пішла позавчора, отже, сьогодні чи завтра треба сподіватися, що лондонські поляки почнуть натискати на оточення Черчілля. Вести масовий наступ, не будучи впевненим у міцності комунікацій, справа трудна і ризикована.

Так, він, Мюллер, не має права ставити Штірліцу жодного запитання, яке по-справжньому насторожить штандартенфюрера — особливо тепер, коли можна читати всі його телеграми; дай боже, щоб повідомлення з його Центру шифрувалися тим самим кодом, яким працює й він, а, зрештою, знаючи його тексти, набагато легше працювати, розшифровуючи вказівки й запити Москви; і не так уже й важливо, хто його веде — Чека чи розвідка Червоної Армії.

• Предыдущая
• 30/94
• Следующая