Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович - Страница 31
- Предыдущая
- 31/94
- Следующая
Він, Штірліц, — безцінний об'єкт гри, ним треба дорожити; один хибний крок — і буде завдано непоправного удару по його, Мюллера, життю.
— Ну, розповідайте, навіщо вам було обманювати мого наївного, доброго Ганса? Чого ви добились, приспавши його сповнену неспокою пильність?
— Я не вмію жити, коли на мене дивляться у вічко, групенфюрер… Я починаю говорити не те, що думаю, роблю дурниці, коли б, розпочавши роботу з Дагмар Фрайтаг, я знав, що ваш Ганс сидить скорчившись у машині, я нічого не зміг би…
— Запросили б і його до неї… Що, там немає другої кімнати?
Штірліц засміявся:
— Тоді я не зміг би працювати…
— А вона що, гарна?
— Ви її ніколи не бачили?
— На фотографії вона дуже мила, — відповів не зовсім правдиво Мюллер, і Штірліц зразу ж подумав, як влучно й точно він відповів.
— У житті — краща, — сказав Штірліц, прикинувши, що йому не слід добиватися від Мюллера однозначних відповідей — знає він жінку чи ні; вона описала йому Мюллера, а він сказав, що почав з нею роботу, отже, цілком міг добитися в неї признання в тому, хто її напучував на діло в Швеції; інколи треба тікати від правди, бо зайве підтвердження того, що ти знаєш, може тільки зашкодити справі.
— Коли ви відправляєте її?
— Хоч завтра.
— В інтересах мобільності операції забезпечте її грошима… Я знаю з її справи, що вона водить машину… Нехай купить у Швеції автомобіль і їздить до вас на побачення у Копенгаген або у Фленсбург. Краще б у Фленсбург, звідти є прямий зв'язок з моїм кабінетом, датчанам я не вірю, там зараз з усіх сил розвернулись англійці, а вони в техніці — доки, поставлять ще десь свій звукозапис… Коли б доповідали Черчіллю, а то ж по субординації: від капрала до лейтенанта, а кожен лейтенант мріє стати капітаном, потягне інформацію не до того майора, до якого треба, — і наш задум зведеться нанівець.
Мюллер ждав, що Штірліц заперечить, і йому було що заперечити: жінці важко ганяти шістсот кілометрів по нелегкій дорозі від порома до Стокгольма; він, Штірліц, майстерно водить машину, він зжився з машиною, він може за добу встигнути туди й назад; але Штірліц заперечувати не став, а навпаки.
— Я дуже боявся, — озвався він, — що ви примусите мене мотатися по Швеції двічі на тиждень. Сили немає…
— А ви кажете, я не ціную вас… Я ціную вас дуже, нехай їздить шведська німкеня, чи, точніше, німецька шведка, як приємно покататися по країні, де вздовж траси відкриті ресторанчики, подають добряче м'ясо і не треба падати в кювет під час нальотів російських штурмовиків… Але до Швейцарії з цим вашим євреєм доведеться кілька разів з'їздити, я не можу доручити з ним зв'язок нікому іншому — ні я, ні Шелленберг, ви розумієте… Не перечте, туди їздити набагато ближче, призначте йому зустрічі в Базелі… Ну, а що ви мені скажете з приводу того, про що ми розмовляли після філармонії?
— Мені здається, — мовив Штірліц, — що відповісти на ті запитання, яких ви торкнулися, неможливо.
— Чому?
— Тому що Шелленберг з вами нещирий. Він веде свою партію, не відкриває вам усіх тонкощів, він любимчик Гіммлера, він може дозволити собі обходити вас. Але мені здається, що, виконуючи його доручення, ми все-таки маємо шанс наблизитися до розгадки його таємниці. Мабуть, він використовує мене, як підсадну качку, він дозволяє цілитися в мене як стрільцям з ВСС, так і охотникам НКВС… Мені здається, якщо Дагмар і Рубенау стануть моїми друзями й працюватимуть по першому класу, багато чого проясниться… Ваша правда, якби я запитав Шелленберга про все це позорище, я безглуздо загинув би в його кабінеті. А коли вже судилося загинути, то треба хоч знати, в ім'я чого…
— В ім'я життя, — буркнув Мюллер. — Так що опрацьовуйте обидві лінії — і цю шведку, й Рубенау в Швейцарії. І підключіть там свого пастора. Я чомусь дуже вірю, що саме в Швейцарії ви підійдете якнайближче до розгадки цієї справи…
«Я був певен, — подумав Штірліц, — що він закриє для мене й Швейцарію… Може, я панікую? Коли б він мене підозрював, то ні про яку Швейцарію не могло бути й мови, яка різниця, Швеція чи Швейцарія? А втім, з Швеції ближче додому — через Фінляндію, там наші. То й що? А з Женеви п'ять годин їзди до Парижа… Фу, я просто тупію! Адже і в Стокгольмі, і в Берні є радянські посольства зрештою!»
Мюллер подивився на годинник, підвівся, підійшов до акваріума:
— Рибки ще пунктуальніші, ніж люди, Штірліц. Мені треба було стати іхтіологом, а не поліцейським… Коли б у батьків були гроші, щоб віддати мене до університету, я став би вченим… Ну, а як вам Рубенау?
— Ви вже прослухали мою з ним роботу?
Мюллер кинув корм своїм рибкам, лагідно всміхнувся до найпрудкішої з них — дивовижної, лупатої — і відповів:
— Ні ще. Ми вчора послали на Зеєловські висоти батальйон наших хлопчиків, тому всі служби стали працювати хвилин на п'ятнадцять повільніше… Мабуть, зараз принесуть… Але ви мені самі розкажіть, ви працюєте чудово, я уважно вивчав ваш діалог з російською радисткою, вищий клас!
— Ви записуєте всіх, хто працює із заарештованими?
— Що ви… Одиниці… Вибірково…
— Серед кого вибираєте?
— Серед найрозумніших, Штірліц… А що, коли цей єврей утече від вас у Швейцарії?
— Ми тримаємо його дружину й дітей — він нікуди не втече. Нехай ваші люди приготують на Вільгельмштрасе сертифікати на виїзд дітей і зроблять новий паспорт на його дружину…
— Ви хочете їх випустити?
— Я хочу, щоб він вірив мені. Я пообіцяв, що сім'ю його відправлятимуть по черзі, залежно від стадій виконання ним нашої роботи.
— А коли він прийде в Берн до росіян, розповість їм свою історію, запропонує послуги і попросить допомогти сім'ї?
— Ну й як вони йому допоможуть? Напишуть вам записку? Надішлють ноту рейхсміністру Ріббентропу?
Мюллер посміхнувся:
— Ви з ним продовжуватимете роботу в камері? Чи вважаєте за краще конспіративну квартиру?
— У вас, мабуть, зараз важко з такими квартирами — де до того ж добре годують.
— Не ображайте гестапо-Мюллера, дружище. Навіть після того, як сюди прийдуть завойовники, в мене збережеться принаймі з десяток цілком надійних барлогів… А чого це ви почали питати моїх вказівок? Робіть самі як знаєте, в хитрому змійстві я вам не порадник, самі, як пітон, весь із кілець сплетені…
— Я думаю, що днів через три зможу вивезти його за кордон… Гадаю, що в Швейцарію мені одразу ж немає потреби їхати, кілька днів він установлюватиме контакти, підходитиме до союзників і рабинів, до Музі, вестиме зондування…
— А я вважаю, що вам неодмінно треба бути з ним перші дні. Поговоріть, — звичайно, з Шелленбергом, та якщо хочете знати мою думку, то прошу: залишати його не можна, Ейхман не спускав з нього очей, коли брав із собою в Будапешт.
…Шелленберг знизав плечима:
— Я не лишав би його самого… В перші години можлива некерована реакція… Він у нас насидівся, прийде до американців або — що найстрашніше — до росіян, усе стане відомо Москві, наша остання надія — собаці під хвіст.
(Мюллер відкрив Шелленбергу лише соту частину правди; він сказав, що в Швейцарії у Штірліца були дивні контакти з невстановленими людьми неарійської національності; більше він нічого йому не відкрив — дуже молодий, не встежить за емоціями, злякається: людина він боягузлива, коли в своєму кабінеті тримає стіл, у який вмонтовано два кулемети, крім трьох фотоапаратів, звукозаписувальної апаратури і спеціального вловлювача, на випадок, якщо відвідувач принесе динаміт. Мюллер грав усіма навкруг себе — Шелленбергом також. Він ні словом, звичайно, не обмовився бригадефюреру, що його головне завдання полягає в тому, щоб Москва постійно була в курсі його, Шелленберга, переговорів із Заходом; саме це було основою тієї комбінації, яку він проводив зараз, узявши пайщиком Бормана. Він розумів, що Борман, навпаки, вважає його, Мюллера, своїм пайщиком. Він припускав, що й Шелленберг переконаний, ніби він, Мюллер, щасливий, тому, що вони віднині разом. «Дурненький. Я ж граю тебе, ти взагалі сидиш за моїм ломберним столиком, як болванчик, якому надавали мічених карт. Вважай і розраховуй як хочеш… Шелленберг. Нехай. На здоров'я. По-справжньому розраховують після того, як зробили діло, а не до того — так мені казали клієнти із середовища бандитів у Мюнхені, коли я був щасливим і безтурботним інспектором кримінальної поліції. Борман повівся благородно, він дав мені сім рахунків у банках, усі інші рахунки у мене відкрито по своїх каналах; тікати зараз поки що неможливо; по-перше, для того, щоб знайти зрадника — а ним стану я, — Гіммлер зніме з фронту дивізію, йому плювати на фронт, аби тільки вернути мене, бо я знаю все; по-друге, свої ж зрадять, передавши всі дані про мене союзникам і нейтралам: «Він утік, а мені гинути? Заздрість править світом, чорна, маленька, кусюча заздрість. Ні, зникнути можна тільки під час артилерійської канонади, коли остаточно впаде те, на чому засновано цю державність, — порядок, фанатизм і страх».)
- Предыдущая
- 31/94
- Следующая
