Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 93

• Предыдущая
• 93/108
• Следующая

Зненацька пан Слешинський перебив Заглобу:

— Погляньте-но, милостиві панове, там що, світає, чи що?

— О, не може бути! — заперечив пан Скшетуський. — Рано ще.

— Це у бік Старокостянтинова!

— Авжеж. Бачите: дедалі яснішає!

— Справді-бо, це заграва!

По цих словах усі обличчя споважніли, усі забули про розповідь і повскакували на рівні ноги.

— Заграва! Заграва! — повторило кілька голосів.

— Це Кривоніс із-під Полонного підійшов.

— Кривоніс з усім військом.

— Передові загони, либонь, підпалили місто або довколишні села.

Аж тут тихо просурмили тривогу, і відразу ж до рицарства підійшов старий Зацвіліховський.

— Милостиві панове! — мовив він. — Повернулися роз’їзди з вістями. Ворог під носом! Негайно виступаємо! По хоругвах! По хоругвах!..

Офіцери чимдуж побігли до своїх рейментів. Челядь позатоптувала багаття, й за хвилю табір огорнула темрява. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо дедалі ширше й дужче червонішало, і від заграви цієї поступово блідли і гасли зорі.

І знову сурми тихо заграли в похід. Невиразні групи людей і коней заворушилися. Серед тиші чути було кінський тупіт, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухий перестук Вурцелевих гармат; часом брязкали мушкети або лунали команди. Було щось грізне й зловісне у цьому нічному поході, прихованому темрявою, у цих голосах, шерехах, брязканні заліза, у полиску броні й мечів. Хоругви спускалися до старокостянтинівської дороги й пливли нею у бік пожежі, схожі на гігантського ящера чи змія, що повз навпотемки. Але розкішна липнева ніч уже кінчалася. У Росолівцях заспівали півні, перегукуючись по всьому містечку. Миля дороги відділяла Росолівці від Старокостянтинова, тому перш ніж військо повільним маршем пройшло половину дороги, із-за димної заграви, ніби налякана, визирнула бліда вранішня зірка й дедалі сильніше почала насичувати світлом повітря, вириваючи з темряви ліси, гаї, білу стрічку битого шляху і військо, що йшло ним. Тепер уже чіткіше можна було розрізнити людей, коней і збиті лави піхоти. Повіяв уранішній прохолодний вітерець і залопотів стягами над головами у рицарів.

Попереду йшли Вершулові татари, за ними — козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а останніми піхота з гусарами. Пан Заглоба їхав поруч Скшетуського, але якось крутився у сідлі й видно було, що перед близькою битвою його огортає тривога.

— Милостивий пане, — тихо прошепотів він Скшетуському, ніби боячись, щоб його ніхто не підслухав.

— Що скажеш, ваша милость?

— Хіба гусари першими вдарять?

— Ти ж казав, ваша милость, що старий жовнір, а не знаєш, що гусарів для вирішального удару притримують, до тої миті, коли ворог зовсім виснажиться.

— Та знаю я це, знаю, але хотів упевнитися.

З хвилину вони мовчали. Після цього пан Заглоба ще дужче знизив голос і спитав знову:

— А Кривоніс там з усіма силами?

— Атож.

— А скільки їх у нього?

— Укупі з черню шістдесят тисяч.

— От чорт! — вилаявся пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

— Не подумай, ваша милость, що я боюся, — шепотів далі Заглоба. — Просто в мене задишка, і я не люблю тисняви, бо спечно буває, а коли спечно, то з мене пуття ніякого. Інша річ самому собі раду давати! Чоловік принаймні викрут якийся утнути може, а тут нічого й не втнеш. Тут не голова, а руки виграють. Тут я бевзь у порівнянні з паном Підбип’ятою. У мене на животі ті двісті червоних золотих, що їх мені князь подарував, але повір мені, ваша милость, що живіт я волів би деінде тримати. Тьху! Тьху! Не люблю я цих великих битв! Холера б їх узяла!

— Нічого з вашою милостю не станеться. Наберися духу.

— Духу? Саме цього я й боюся, що мужність розважливість у мені переможе! Надто я запальний… А мені лихий знак був: коли ми сиділи біля багаття, дві зірки впало. Хто знає, що як одна із них моя!..

— За добрі вчинки Бог вашу милость нагородить і в здоров’ї збереже.

— Тільки б завчасно нагороди не дав!

— Чому ж ти при таборі не лишився?

— Я подумав, що при війську безпечніше буде.

— Так воно й є. Ось побачиш, ваша милость, що нічого такого в цьому ділі немає. Ми вже звиклі, а consuetudo altera natura[136]. Ось уже й Случ і Вішоватий Став.

Справді, води Вішоватого Ставу, відокремлені од Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Війська ураз зупинилися на всьому протязі.

— Що? Уже? — спитав пан Заглоба.

— Князь стрій перевірятиме, — відповів пан Скшетуський.

— Не люблю тисняви!.. Кажу ж вашій милості… не люблю тисняви…

— Гусари на правий фланг! — пролунав голос вістового, посланого князем до пана Яна.

Уже зовсім розвиднілося. Заграва поблякла у промінні вранішнього сонця, золоті відблиски одбилися на вістрях гусарських списів, і здалося, що над рицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, вже більше не криючись, заспівало в один голос: «Відчиніться, ворота спасіння!» Могутня пісня покотилася росами, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, полинула у небо.

Нарешті берег по той бік греблі зачорнів скільки сягало око хмарами козацтва; полки йшли за полками, кінні запорожці, озброєні довгими списами, піший люд із самопалами й море селян із косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний табір, чисто тобі рухоме місто. Скрипіння тисяч возів й іржання коней долинали аж до вух князівських жовнірів. Проте козаки йшли без звиклого вереску, без виття і по той бік греблі зупинилися. Два ворожих війська певний час мовчки дивилися одне на одного.

Пан Заглоба, увесь час тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурчав:

— Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цього наброду сотворив! Либонь, це сам Хмельницький із черню й усією нужею?! Чи не неподобство, скажи мені, ваша милость? Вони ж нас шапками закидають. А як добре було досі в Україні! Валять і валять! Бодай на вас чорти у пеклі валили! І все це на нашу голову! Щоб ви від сапу подохли!..

— Не проклинай, ваша милость. Сьогодні неділя.

— І правда, сьогодні неділя, ліпше б про Бога подумати… Pater noster gui es in coelis… Ніякої поваги від цих лайдаків сподіватися не можна… Sanctificetur nomen Tuum… Що ж діятиметься на цій греблі?.. Adveniat regnum Tuum… От уже мені й дух сперло… Fiat voluntas Tua… А бодай ви виздихали, Амани мужовбивчі!.. Поглянь-но, ваша милость! Що це?

Загін із кількох сотень осіб відірвався од чорної маси й безладно попрямував до греблі.

— Це наїзники, — відповів пан Скшетуський. — Зараз інші до них виїдуть.

— Отже, битва все-таки буде?

— Неодмінно.

— Чорти б усе взяли! — Тут кепський настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. — А ти, ваша милость, дивишся на все, як на teatrum[137] у масницю! — неприязно крикнув він Скшетуському, — ніби йдеться, добродію, не про твою шкуру!

— Ми вже звиклі, я ж казав.

— І, певно, на герць рушиш?

— Не зовсім гоже рицарям із головних підрозділів на прю із таким супротивником виходити битися; хто честь шанує, цього не чинить. Але нині ніхто на гідність не зважає. — Йдуть уже й наші, йдуть! — вигукнув пан Заглоба, побачивши червону лінію драгунів пана Володийовського, що клусом рухалася до греблі.

За ними потяглося по кільканадцять охочих від кожної хоругви. Серед інших пішли рудий Вершул, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а із гусарів — пан Лонгінус Підбип’ята.

Відстань між двома загонами почала швидко скорочуватися.

— Знатних речей будеш, ваша милость, свідком, — сказав Скшетуський панові Заглобі. — Особливо зверни увагу на Володийовського і Підбип’яту. Це великі рицарі. Ти розрізняєш їх, ваша милость?

• Предыдущая
• 93/108
• Следующая