Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 94

• Предыдущая
• 94/108
• Следующая

— Ще б пак!

— Тоді дивись, самому ще припаде охота.

— Здоровенькі були! Здоровенькі були! Зараз ми собак вашим падлом нагодуємо! — закричали князівські жовніри.

— А вашого й собаки не їстимуть.

— Згниєте у цьому ставку, харцизяки безчесні!

— Кому на роду написано, той і згниє. Вас тут перших риба пообгризає.

— Ну ж бо з вилами до гною, хами! Вам це більше личить, аніж шабля.

— Хоч ми й хами, зате сини наші шляхтою будуть, бо від панянок ваших породяться!

Якийся козак, певно, задніпровський, вискочив уперед і, стуливши долоні рупором, заволав могутнім голосом:

— У князя дві небоги! Скажіть, щоб Кривоносу їх прислав…

Панові Володийовському, ледве він почув таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він одразу ж пустив коня на запорожця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, пізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

— Володийовський летить! Володийовський! Дивись же, ваша милость! Он! Он!

— Бачу! — закричав пан Заглоба. — Уже підскакав до нього! Уже б’ються! Раз! Два! Дай же йому! Добре бачу! Ого, все! Оце мастак, щоб ти здоровий був!

І справді, з другого замаху блюзнір, як громом уражений, упав на землю, до того ж головою до своїх, що було лихою прикметою.

Тим часом вискочив другий у червоному кунтуші, здертому із якогось шляхтича. Він підлетів до пана Володийовського трохи збоку, але кінь під ним у момент удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, й відразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо він зробив рух самою тільки долонею, такий легкий і м’який, що майже непомітний, і шабля запорожця фуркнула в повітря. Пан же Володийовський схопив його за комір і разом із конем помчав до своїх.

— Брати ріднії, рятуйте! — волав бранець.

Але спротиву не чинив, знаючи, що поворушись він, і враз буде порубаний шаблею. Отож він іще й коня бив п’ятами, щоб не зупинявся. І пан Володийовський вів його, як вовк козу.

Побачивши це, сипнули один на одного вояків по п’ятнадцять із кожного боку — більше на вузькій греблі не могло поміститися. Тому сходилися супротивники поодинці. Воїн стинався із воїном, кінь із конем, шабля із шаблею, і любо було глянути на цю вервечку поєдинків, які обидва війська спостерігали з величезною цікавістю, намагаючись угадати по них, що станеться далі. Вранішнє сонце світило над стинальниками, а повітря було таке прозоре, що можна було розгледіти обличчя з обох боків. Глянувши здалеку, хтось сказав би, що це якийся турнір або забави. Але часом із скопища вилітав кінь без вершника, часом труп падав із греблі у чисте плесо води і та розбризкувалася золотими іскрами, а потім ішла хвилястими колами далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх рицарів, і їм самим кортіло зітнутися. Кожен зичив своїм звитяги. Раптом пан Скшетуський сплеснув долонями, аж задзвеніли нараменники, і вигукнув:

— Вершул загинув! Із конем упав… Погляньте: він на тому білому сидів!

Але Вершул не загинув, хоч справді упав разом із конем, бо їх обох скинув велетень Полуян, колишній козак князя Ієремії, а нині другий після Кривоноса воєначальник. Це був славний наїзник, котрий ніколи цієї забави не минав. Такий сильний, що легко міг зламати дві підкови відразу, він був незвитяжний у герцях. Скинувши Вершула, він ударив на хвацького офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розітнув його навпіл. Решта, перелякавшись, відступила, і, побачивши це, пан Лонгінус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.

— Погибнеш! — крикнув Полуян, побачивши зухвалого мужа.

— Що вдієш? — відповів пан Підбип’ята, замахуючись шаблею.

На жаль, не мав він при собі свого Зірвикаптура, бо, призначивши його для великої мети, не послугувався ним у герцях — меч був у хоругві при вірному слузі-зброєносцеві. Зараз же пан Лонгінус мав тільки легку шаблю часів короля Баторія із блакитним і позолоченим лезом. Перший її удар Полуян витримав, хоч одразу відчув, що має справу з неабияким вояком, бо шабля у нього в руці аж затремтіла. Витримав він і другий, і третій удари, після чого чи то більшу вправність супротивника у фехтуванні розпізнав, чи то перед обома станами своєю страшною силою похвалитися схотів, чи то, припертий до краю греблі, під натиском велетенської кобили пана Лонгіна боявся впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина у могутні обійми поперек схопив.

І зчепилися вони так, як два ведмеді, коли ті за ведмедицею під час тічки борються; обвилися вояки один навколо одного, як дві сосни, коли, з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються і майже одне дерево утворюють.

Усі, затамувавши дух, мовчки дивилися на поєдинок цих борців, кожного з яких серед своїх мали за найбільшого силача. А вони й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, бо довгенько залишалися без руху. І тільки обличчя їхні почервоніли, і тільки за жилами, що понадималися у них на чолі, за вигнутими, як луки, хребтами, можна було за цією страшною непорушністю здогадатися про надлюдське зусилля рук, що стискали у взаємному обхваті.

Нарешті обидва почали судомисто тремтіти. Обличчя пана Лонгіна поволі дедалі червонішало, а обличчя отамана дедалі синішало. Минула ще хвилина. Неспокій глядачів наростав. Зненацька мовчання урвав глухий, здушений голос:

— Відпусти…

— Ні… братику! — відповів другий голос.

Іще хвилина, і от щось жахливо хруснуло, почувся стогін, що линув ніби з-під землі, потік чорної крові вдарив із вуст Полуяна, і голова його звисла на плече.

Тоді пан Лонгінус підняв його у сідлі і, перш ніж глядачі збагнули, що сталося, перекинув його упоперек свого, після чого клусом рушив до своїх.

— Vivat! — крикнули вишневичани.

— На погибель! — відповіли запорожці.

І замість збентежитися поразкою свого отамана вони ще запекліше вдарили на ворога. Закипіла безладна сутичка, яку тиснява робила ще затятішою. І попри усю свою відвагу молодці відступили б перед вищою фехтувальною вправністю супротивника, якби із Кривоносового табору раптом не засурмили сурми, що закликали наїзників відійти.

Вони негайно відступили, а супротивники, постоявши хвилю, аби показати, що перемогли, теж повернули до своїх. Гребля опустіла, на ній лишилися тільки людські та кінські трупи, ніби провіщаючи те, що діятиметься далі, і ця дорога смерті чорніла між обома військами, а легкий подув вітру морщив гладеньку поверхню озера й жалібно шумів у листі верб, похилених тут і там над берегом ставка.

Тим часом рушили Кривоносові полки, ніби неоглядні табуни шпаків і сивок. Попереду йшла чернь, за нею слухняна запорозька піхота й кінні сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія, і все без великого ладу. Одні напирали на одних, ішли потовпом, прагнучи незмірною кількістю перейти греблю, а потім залити й затопити князівське військо. Дикий Кривоніс вірив не у військове мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у атаку всією армією і наказав полкам, що йшли позаду, напирати на передніх, аби ті хоч і проти волі, однак ішли вперед. Гарматні ядра почали ковзати по воді як дикі лебеді й нурці, не завдаючи через недоліт аніякісінької шкоди князівським військам, вишикуваним шахівницею по другий бік ставу. Людська повінь залила греблю і котилася вперед безперешкодно. Частина цього валу, досягнувши річки, почала шукати броду і, не знайшовши, знову поверталася до греблі. Йшли козаки так густо, що, як згодом зауважив Осинський, по головах кінно можна було проїхати, і так вони всіяли греблю, що не лишилося і п’яді вільної землі.

Ієремія дивився на все це із високого берега й морщив брови, а очі його вергали злі блискавиці у ті юрби. Побачивши ж нелад і штовханину у Кривоносових полках, він сказав оберштерові Махницькому:

• Предыдущая
• 94/108
• Следующая