Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 4

• Предыдущая
• 4/97
• Следующая

І голова її впала на подушки.

— Невже я маю ув’язненою тут лишитися? — простогнала вона. — Що я вже тобі, ваша милость, такого заподіяла, що ти ходиш за мною, як біда лиха?

Козак підвів голову і заговорив так тихо, що його ледве було чути:

— Що ти мені заподіяла, не знаю, але знаю: якщо я для тебе біда лиха, то й ти для мене біда лиха. Якби я тебе не покохав, був би вільний, як вітер у полі, і серцем вільний, і душею вільний, і славен, як сам Конашевич-Сагайдачний. Твоє личко — моя лиха біда, твої очі — моя лиха біда; ні воля, ні слава козацька мені не милі! На найліпших красунь і оком не повів, аж поки ти виросла і стала панною! Якось ми узяли галеру із найвродливішими дівчатами, котрих султанові везли, і жодна з них не зачепила мого серця. Порозкошували із ними брати-козаки, а потім я наказав кожній камінь на шию і у воду. Нікого не боявся, ні на що не зважав — війною на поганців ходив, здобич брав, і як князь у замку, так я у степу був. А тепер що? От сиджу тут, раб твій, благаю в тебе доброго слова і виблагати не можу, та й ніколи ще його не чув, навіть тоді, коли тебе брати і тітка за мене сватали. Ой, якби ти, дівчино, була для мене іншою, не сталося б того, що сталося: не перебив би я твоїх кревних, не побратався б із хлопами та бунтарями, але через тебе я розум утратив. Пішов би за тобою, хоч би куди хотіла, кров за тебе пролив би, душу б віддав. А тепер от сам кров’ю шляхетською замазаний, хоч колись я тільки татарву бив, а тобі здобич привозив — щоб ти у золоті й коштовному камінні ходила, як херувим Божий. Чому ж ти мене тоді не покохала? Ой, тяжко, ой, тяжко! Серце крається. Ні з тобою життя немає, ні без тебе, ні далеко, ні близько, ні на горі, ні в долині, голубко ти моя, серденько моєї Даруй мені, що я по тебе у Розлоги по-козацькому прийшов, із шаблею і вогнем, але ««я був п’яний гнівом на князів, та й горілку дорогою пив, харциз нещасний. А потім, як ти від мене втекла, я просто як собака вив, їсти відмовлявся, а рани так боліли, що я смерть-матінку слізно благав забрати мене. А ти хочеш, щоб я тепер тебе віддав, щоб знову втратив, голубко ти моя, серденько моє!

Отаман замовк, бо голос йому урвався і з грудей вихоплювався майже стогін, а Геленине обличчя то рум’яніло, то блідло. Що більше незмірної любові чулося їй у Богунових словах, то глибша прірва відкривалася перед дівчиною — без дна, без надії на порятунок.

А козак, спочивши хвильку, опанував себе і мовив далі:

— Проси, чого хочеш. Ось, бачиш, як світлицю прибрано, — усе моє! Це здобич із Бара, на шістьох конях для тебе це привіз — проси, що хочеш: злата жовтого, шат блискучих, коштовностей, рабів покірних. Багатий я, свого маю досить, та й Хмельницький для мене добра не пожаліє, і Кривоніс теж, будеш як княгиня Вишневецька. Замків для тебе досхочу візьму, пів-України подарую, хоч я й козак, не шляхтич, але отаман бунчужний, під моєю рукою десять тисяч молодців ходить, більше, ніж під князем Яремою. Тож проси, чого хочеш, тільки не тікай від мене, тільки зостанься зі мною, голубко, і покохай мене!

Князівна підвелася на подушках, дуже бліда, але в її ніжному, премилому личку було стільки незламної волі, гордості й сили, що голубка сеї миті скидалася більше на орлицю.

— Якщо ти, ваша милость, чекаєш од мене відповіді, — сказала вона, — то знай же: хоч би мені вік довелося стогнати у твоїй неволі, я ніколи, ніколи тебе не покохаю, і нехай допоможе мені Бог!

Богун якусь хвилю боровся сам із собою.

— Ти мені таких слів не кажи! — мовив він хрипким голосом.

— Це ти мені не кажи про своє кохання, бо мене від нього беруть сором, гнів і образа. Я не для тебе.

Отаман підвівся.

— А для кого ж ти, князівно Курцевич? Якби не я, чия б ти була у Барі?

— Хто мені життя урятував, щоб приректи на ганьбу і волі позбавити, той мені ворог, а не приятель.

— А якби тебе хлопи вбили? Страх подумати!..

— Ніж би мене вбив, це ти його у мене вирвав!

— І не віддам, бо ти мусиш бути моєю! — вибухнув козак.

— Ніколи! Ліпше смерть!

— Мусиш і будеш.

— Ніколи.

— Ох, якби ти не була поранена, то після того, що сказала, я б іще сьогодні послав молодців до Рашкова і звелів би силою пригнати ченця, а завтра був би твоїм чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не кохати і не голубити! Чи ба, яка вельможна панна, для тебе козацька любов — образа і сором? А хто ти така, щоб мене мати за хлопа? Де твої замки і бояри, де війська? Чому тобі соромно? Чому кривдно? Я тебе на війні взяв, ти бранка. Ой, був би я хлоп, я б тебе нагаєм по білій спині уму-розуму навчив і без ксьондза твоєю красою порозкошував — якби хлопом був, не рицарем!

— Янголи небесні, рятуйте мене! — прошепотіла князівна.

А тим часом дедалі більша лють вимальовувалася на отамановому обличчі — гнів його виривався назовні.

— Я знаю, — сказав він, — чому тобі кривдно, чому ти мені опираєшся! Для іншого свій сором дівочий бережеш — але нічого з цього, поки я живий, поки я козак, не вийде! Голота твій шляхтич! Шибайголова! Лях лукавий! На погибель же йому! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, й уже вона його, а ти, козаче, терпи, лобом об стінку бийся! Але я його дістану, шкуру накажу злупити, цвяхами приб’ю. Знай же ти, що Хмельницький іде на ляхів, а я йду з ним — і голубка твого знайду хоч під землею, а як повернуся, вражу його голову під ноги тобі кину.

Гелена не чула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил — незмірна слабість розлилася по тілу, в очах потемніло, у голові запаморочилося, і вона без тями упала на подушки.

Отаман якийся час стояв, блідий від гніву, з піною на губах; раптом він побачив цю неживу, безсило закинуту назад голову, і з уст у нього вирвався майже нелюдський крик:

— Уже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!

І впав на землю.

Дебела молодиця притьмом улетіла до світлиці.

— Що з тобою?

— Рятуй! Рятуй! — кричав Богун. — Убив я її, душу мою, світло моє!

— Ти що, здурів?

— Убив, убив! — стогнав отаман, заламуючи над головою руки.

Але Горпина, підійшовши до князівни, ураз збагнула, що це не смерть, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, заходилася рятувати дівчину.

За хвилину князівна розплющила очі.

— Ну, доню, нічого тобі не сталося, — сказала чаклунка. — Ти, либонь, його злякалася і зомліла, але млість відійде і здоров’я повернеться. Ти як горіх дівчина, тобі ще довго на світі жити і щастям тішитися.

— Ти хто? — ледве одводячи голос, запитала Гелена.

— Я? Слуга твоя, як отаман звелів.

— Де Я?

— У Чортовому яру. Тут кругом пустеля, нікого, опріч нього, не побачиш.

— А ти теж тут мешкаєш?

— Це наш хутір. Я Донцівна, брат мій полковникує у Богуна, добрими молодцями верховодить, а я тут сиджу й тебе пильную у твоєму-золотистому покої. Не хата — терем! Аж в очі б’є! Це він для тебе усе це привіз.

Гелена глянула на вродливе обличчя дівки, і воно здалося їй сповненим щирості.

— А ти будеш до мене доброю?

Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.

— Буду. Чом би не бути! — відповіла вона. — Але й ти будь доброю до отамана. Він сокіл, він славний молодець! Він тобі…

Тут відьма, нахилившись до Гелени, почала їй шепотіти щось на вухо, а під кінець вибухнула сміхом.

— Геть! — крикнула князівна.

— Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! — наказував Богун.

• Предыдущая
• 4/97
• Следующая