Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 5

• Предыдущая
• 5/97
• Следующая

— У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.

— Чим же ви тут живете?

— Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.

— Я їм присягнути наказав. Молодці вірні — не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.

— Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна-звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, — то їхні кістки лежать.

— Ти їх мордувала?

— Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.

— Аби лиш лихого не побачити.

— Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.

— Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.

— А коли повернешся?

— Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо — вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.

— А як загинеш?

— На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.

— А як загинеш?

— Раз мати родила!

— Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?

— Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.

Отаман понуро задумався.

— Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.

— Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!

Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.

— Іди до дідька! — мовив козак.

— Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.

Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.

— Горпино! — мовив по хвилі.

— Що?

— Як я поїду, вона за мною тужитиме?

— Якщо не хочеш по-козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.

— Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.

— Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць — другий — милішим їй станеш.

— Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.

— Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть — тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? їдь собі й повертайся.

— А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.

Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.

Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:

— Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!

Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.

— Бачу! — вигукнула відьма.

— Що бачиш?

— Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.

— На дідька мені твій брат! — буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.

Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.

— Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! — мовила відьма.

— Що іще бачиш?

— Нічого… Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.

— Що?

— Битву! Ляхи тікають від козаків.

— А я женуся за ними?

— Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай-гай! Бережися малого рицаря.

— А князівна?

— Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.

Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.

— Який друг?

— Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.

— Старий! Напевно старий!

— Може, й старий.

— Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.

— Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.

— Це я.

— Може, й ти. Яструб… Чи сокіл? Яструб!

— То я.

— Постривай. Уже не видно… У колесі дубовому, у піні білій… Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.

— А князівна при мені?

— Нема її, ти в обозі.

Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.

— Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай-гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.

Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з’явився потворний Черемис із в’язкою дров на плечах.

— Черемисе, опусти щит шлюзу! — гукнула дівка.

Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.

Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.

— Ти нічого більше не бачила? — спитав він її.

— Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.

— А не брешеш?

— Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять — волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.

— А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?

— Авжеж.

— І вона була у вінку?

— У віночку й білій сукні.

— А звідкіля ти знаєш, що той яструб — це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?

Дівка зморщила брови й задумалась.

— Ні, — мовила по хвилі, труснувши головою, — якби був лях, то був би орел.

— Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.

— Тож неодмінно вирішив їхати?

— Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього — здаватися простаком йому не хотілося.

— Ну то й їдь! — мовила відьма. — Щасливий ти — гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!

— І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму — не мужичку ж мені брати.

— Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.

— Я ж не гірший.

Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.

Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання.

І сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.

• Предыдущая
• 5/97
• Следующая