Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 29
- Предыдущая
- 29/89
- Следующая
Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс.
— Спитай-но в нього, на кого він закладає,— мовив я до Кроуелла.
— На кого граєте, містере Маєрс? — запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий.
— Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? — спитав Кроуелл.
— Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив.
— Може, вип'єте з нами? — запропонував я.
— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.
Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції.
— Який кінь?
— Не знаю. Містер Маєрс порадив.
— Ти навіть не знаєш, як його звуть?
— Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий.
— Така довірливість просто зворушує, — сказала вона.
Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився.
— Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,— сказав він, — Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір.
— Я теж піду з тобою вниз, — сказала Кетрін.
Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону.
— Тобі подобається все це? — запитала Кетрін.
— Та начебто.
— Як на мене, тут справді непогано, — сказала вона. — От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий.
— То ще не багато.
— Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками…
— Він дає гроші під мої чеки, — сказав я.
— Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі.
— Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі.
— Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс.
Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями, — Мілан.
— Тепер мені легше дихається, — сказала Кетрін.
Коні вже поверталися після заїзду й проходили крізь ворітця засапані й геть спітнілі; жокеї заспокоювали їх і скеровували під дерева, щоб там злізти з сідел.
— Ти не хотів би чогось випити? Ми могли б посидіти тут і подивитись на коней.
— Зараз принесу, — сказав я.
— Хлопчик принесе, — сказала Кетрін.
Вона махнула рукою, і до нас підійшов хлопчина з бару «Пагода», що був біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.
— Хіба не краще, коли ми самі?
— Авжеж, — сказав я.
— Я почувала себе страшенно самотньою серед усіх тих людей.
— Тут чудово, — сказав я.
— Так. Дуже гарний іподром.
— Приємний.
— Гляди тільки, щоб я не зіпсувала тобі розваги, любий. Одне твоє слово — і ми вертаємось назад.
— Ні,— сказав я. — Ми залишимось тут і питимем вино. А потім, коли почнеться стипль-чез, підем і станемо проти ями з водою.
— Ти такий добрий до мене, — сказала вона.
Ще трохи побувши на самоті, ми залюбки повернулися до інших. День минув чудово.
Розділ XXI
У вересні настали перші холодні ночі, потім і холодні дні, листя на деревах у парку почало жовкнути, і ми зрозуміли, що літо минуло. На фронті справи були кепські, і італійці все ще не могли взяти Сан-Габрієле. Бої на плато Баїнзіцца припинились, а десь у середині місяця майже припинились бої і за Сан-Габрієле. Узяти цю гору так і не змогли. Етторе повернувся на фронт. Коней відвезли до Рима, і перегонів більше не було. Кроуелл теж поїхав до Рима, а звідти його мали відіслати додому в Америку. У місті двічі виникали заворушення проти війни; тяжка колотнеча була і в Туріні. Один англійський майор у клубі сказав мені, що на плато Баїнзіцца й під Сан-Габрієле італійці втратили сто п'ятдесят тисяч чоловік. А крім того, сказав він, ще сорок тисяч на Карсо. Ми випили, і він розбалакався. Сказав, що цього року боїв уже не буде й що італійці відкусили надто великий шмат і він застряг їм у горлі. Сказав, що наступ у Фландрії захлинається і якщо союзники й далі посилатимуть на забій стільки людей, як цієї осені, то ще рік — і вони геть знесиліють. Усі ми вже знесиліли, сказав він, але, поки ми самі того не розуміємо, ми ще держимось. А загалом усі ми знесиліли. Вся суть у тому, щоб не визнавати правди. Війну виграє країна, котра до останку не усвідомить того, що вона знесиліла. Ми випили ще. Чи не служу я в якомусь штабі? Ні. А він служить. Усе воно паскудна бредня. Ми були в клубі самі й розсілися собі на одній з великих шкіряних канап. Його чоботи з дорогої матової шкіри були бездоганно начищені. То були розкішні чоботи. Він сказав, що все — паскудна бредня. Їм тільки знай подавай дивізії та живу силу. Гризуться за ті дивізії мов собаки, а дістануть їх — і враз на забій. Усі знесиліли. Перемоги здобувають німці. Ото солдати, хай їм чорт. Старий гунн — то справжній солдат. Одначе й вони знесиліли. Всі ми знесиліли. Я спитав про Росію. I росіяни вже знесиліли, сказав він. Скоро я сам побачу, що й вони знесиліли. I австріяки теж знесиліли. От якби їм підкинути кілька гуннських дивізій, вони б ще себе показали. Як він гадає, чи наступатимуть вони цієї осені? Ще б пак, звісно, що наступатимуть. А італійці знесиліли. Всі знають, що вони знесиліли. Старий гунн ударить через Трентіно й перетне залізницю під Віченцою, отоді побачимо, якої заспівають італійці. Австріяки уже пробували зробити це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. А втім, навряд чи вони вдадуться до цього тепер, сказав він. Так занадто просто. Вони вигадають щось мудріше, і це геть знесилить їх. Мені треба йти, сказав я. Час повертатись до госпіталю.
— До побачення, — сказав він. I весело додав: — Хай щастить в усіх ділах! — Його всесвітній песимізм аж ніяк не в'язався з веселою вдачею.
Я зайшов у перукарню й поголився, потім попростував до госпіталю. Моя нога вже так зміцніла, що кращого й бажати було годі. За три дні перед тим я був на комісії. Мені залишалось усього кілька процедур до кінця лікування в Головному госпіталі, і я йшов бічною вулицею, намагаючись не кульгати. Під склепінчастим під'їздом одного будинку якийсь старий вирізував паперові силуети. Я спинився подивитись. Йому позували двоє дівчат, і він вирізував їхні силуети вкупі, швидко орудуючи ножицями й раз по раз нахиляючи голову вбік, щоб позирнути на дівчат. Дівчата хихотіли. Він показав силуети мені, а тоді вже наклеїв їх на білий папір і віддав дівчатам.
— Он які красуні, — сказав він. — А ви не хочете, лейтенанте?
Дівчата пішли, роздивляючись свої силуети і сміючись. Обидві були гарненькі. Одна з них працювала у кав'ярні проти нашого госпіталю.
— Ну зробіть, — сказав я.
— Зніміть кашкета.
— Ні. В кашкеті.
— Буде не так гарно, — сказав старий. — Зате, — усміхнувся він, — дуже войовниче.
Він заходивсь обрізувати складений удвоє чорний папір, потім розняв готові профілі, наклеїв їх на картку й подав мені.
— Скільки з мене?
— Пусте. — Він махнув рукою. — Я зробив їх вам за спасибі.
— Ну будь ласка. — Я витяг з кишені кілька монет. — Зробіть мені приємність.
— Ні. Мені самому було приємно вирізати їх. Подаруйте своїй дівчині.
— Дуже вам дякую. Бувайте здорові.
— Ходи здоровий, синку.
- Предыдущая
- 29/89
- Следующая