Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 30

• Предыдущая
• 30/89
• Следующая

Я повернувся у госпіталь. Там мене чекали кілька листів, один з них службовий. Мені надавали тритижневу відпустку на одужання, а потім я мав повернутися на фронт. Я уважно перечитав листа. Еге ж, отак воно. Відпустка починалася з четвертого жовтня, того самого дня, коли я закінчував курс лікування. Три тижні — це двадцять один день. Отже, двадцять п'ятого жовтня. Я сказав у госпіталі, що знов іду, й подався до ресторану на тій-таки вулиці, майже поруч госпіталю, повечеряти і почитати листи й «Corriere della Sera»[24]. Один лист був від мого діда: родинні новини, патріотичні гасла, чек на двісті доларів та кілька газетних вирізок; ще був нудний лист від нашого священика, лист від одного знайомого, який служив у французькому авіазагоні й весело проводив час у гурті відчайдушних гультяїв, про що й сповіщав мене; та ще коротка писулька від Рінальді. Він запитував, чи довго я ще думаю огинатися в Мілані й що нового взагалі. Крім того, просив привезти грамофонних платівок і додав до листа їх список. За вечерею я випив малу пляшку к'янті, потім кави з коньяком, дочитав газету, поклав у кишеню листи, а газету залишив на столику разом з чайовими і пішов собі. Повернувшись до своєї кімнати в госпіталі, я роздягся, надів на себе піжаму та халат, спустив штору на балконних дверях і, сівши на ліжку, взявся читати бостонські газети з паки, що її місіс Маєрс залишила для своїх любих хлоп'ят. Чікагські «Білі гетри» здобули почесний вимпел Американської ліги, а нью-йоркські «Гіганти» вели перед серед команд Національноі ліги. Крихітка Рут грав у нападі бостонської команди. Газети були нудні, новини в них провінційні та безбарвні, а воєнні вісті застарілі. Щодо американської армії — усе тільки про підготовчі табори. Добре, хоч я не потрапив у підготовчий табір. Єдине, що можна було читати, — це бейсбольні новини, але мене вони анітрохи не цікавили. Надто багато газет було в тій паці, щоб читати їх з інтересом. Та ще й далеко не нові. А проте якийсь час я знічев'я читав їх. Цікаво, подумав я, чи закриють провідні бейсбольні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, що ні. Онде в Мілані й досі бувають перегони, хоч становище на фронтах таке, що гірше нікуди. А от у Франції іподроми позакривали. Звідти й привезли отого нашого коня, Япалака. Кетрін заступала на нічне чергування о дев'ятій. Я чув, як вона спершу обходить палати, і навіть раз побачив її мигцем крізь відчинені двері. Вона обійшла всі палати на поверсі, а тоді вже прийшла до мене.

— Я затрималася, любий, — сказала вона. — Було багато роботи. Ну, як ти тут?

Я розповів їй про газети і про відпустку.

— От і добре, — сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати?

— Нікуди. Я залишуся, тут.

— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.

— Як же ти це влаштуєш?

— Не знаю. Але влаштую.

— Ти справжнє золото.

— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.

— Що ти маєш на думці?

— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.

— I все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.

— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.

— Куди ж ми поїдемо?

— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.

— Тобі справді байдуже, куди їхати?

— Так. Куди завгодно.

Її щось видимо гнітило й зв'язувало.

— Що з тобою, Кетрін?

— Нічого. Зі мною нічого.

— Неправда.

— Правда, нічого.

— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.

— Ні-ні, нічого.

— Скажи.

— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.

— Та ні, не бійся.

— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.

— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.

— Я не хочу цього казати.

— Скажи.

— Я повинна сказати?

— Так.

— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись.

— Гаразд, не буду.

— Справді не будеш?

— Справді.

— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.

— Я не тривожуся.

— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить. I тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.

— Я тривожуся тільки за тебе.

— Оце маєш! За мене зовсім нема чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.

— Ти в мене справді золото.

— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?

— Ні.

— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.

— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.

— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.

— А де ти будеш?

— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.

На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз'єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.

— Ти не сердишся на мене, любий?

— Ні.

— I не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?

— Можливо, трохи. Але не ти.

— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати: взагалі у пастку.

— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.

Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.

— Завжди… Страшне слово.

— Пробач.

— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!

— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.

— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. — Не зважай ти на мене. — Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.

— То й не будемо.

— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.

— Ми не будемо сваритись.

— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.

— Не здолають, — сказав я. — Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.

— Але ж і вони вмирають.

— Тільки раз.

— Не знаю. Хто це сказав?

— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?

— Так. Хто це сказав?

— Не знаю.

— Мабуть, він сам був боягуз, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.

— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.

— Авжеж. Тим-то вона й хоробра.

— Ти так добре на цьому знаєшся.

— Твоя правда, любий. Так воно і є.

— I сама хоробра.

— Ні,— сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю.

— Я теж не хоробрий, — сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.

— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.

— Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.

— Але ж таки в нападі,— підкусила вона мене.

• Предыдущая
• 30/89
• Следующая