Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 63

• Предыдущая
• 63/322
• Следующая

Біля сільради підводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усі східці і мало не звалив з ніг старого Кононенка, сторожа сільради, що саме відчинив сінешні двері.

— Де Свирид Яковлевич?

— А в район поїхав, із Бондарем. Стурбований такий і сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрізався з отим Крамовим… Звісно, коли подумати, в цьому ділі куркульський хабар зверху, наче олія, плаває…

Але Дмитро не дослухається до широких міркувань старого. Притримуючи рушницю, спішить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бігцем вздовж села. Тривога, недобрі передчуття, рішучість і злість аж переплелися в його душі.

Старий занепокоєно і довго слідкує за рослою постаттю Дмитра.

«Гвардієць. У Тимофія пішов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. І добрий, як вогонь, і лихий, як вогонь», — без огуди згадує затятість Дмитра.

На ганок обережно і шанобливо піднімається розпарений і. А старий Созоненко.

— Ти куди? — накидається на нього Кононенко.

— Закудикав дорогу, — невдоволено огризається той. — Мені до товариша Крамового.

— За твоїм Крамовим аж захурчало…

— Як захурчало? — стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.

— Отак і захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. — І вже, щоб зовсім приголомшити Созоненка, навіть несподівано для себе додає: — Прийшов… акт, щоб зняти його з роботи.

— Акт? — не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папірця, чи видумав усе. — Хіба ж в актах таке пишуть?

— Іще й гірше можуть, — заспокоїв його Кононенко… Дмитро таки наздогнав підводу. Здивувався і нахмурився, коли побачив, що біля Свирида Яковлевича сидів Григорій Шевчик. Той також косо глянув на нього і зразу ж настовбурчився.

— Ти куди, Дмитре, зібрався? — з-за плеча глянув Іван Тимофійович.

— У ліс.

— Проти ночі?

— То найкраща прогулянка. Апетит викликає. — Вскочив на віз.

Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. І цього було досить, щоб посвітлішало на душі. Він зараз вперше збагнув, що читає думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчі матері.

На крем'янистім перехресті з-під підків посипалися іскри, і далі земля охоче зачадила димом. Під притуманеним небосхилом підростали ліси. На їхніх верхів'ях схрещувались і широко розкочувалися тіні та проміння, а низом уже сочилося надвечірнє марево. Сонце, огріваючи дальні липи, як птиця, мостилося на ніч і обривалося з одної гілки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтів сонячний дощ. Неждано чоловік різко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбранні.

— Розірвана земля наша, на безприданські биндочки розірвана. Боляче їй, і людині боляче. Як оце перехрестя шрамів старить і мучить її. Не чуєш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботні зморшки. Так нам батьківщина сказала. А це слово — великий закон нашого життя… А хороше б оце, Дмитре, роззутися і босоніж піти сіячем, не по смужці піти, — по всій рідній землі, і не сльози сирітські збирати її — щастям засівати її… Ти чого так подивився на мене? — засміявся. — В лісах, думаєш, може смерть причаїлась, а він про таке думає. Вгадав?

— Вгадали, Свириде Яковлевичу, — здивовано промовив Дмитро.

— А тепер подумаєм і про нечисть, — обережно витягнув мисливську рушницю.

В'їжджали в ліси. Верховіття зрушувало темінь на дорогу, і вона вже текла, як вечірня ріка. Таємничість дерев і шерехів лякала коней — вони раз од разу пряли вухами. Налітаю-чи на півживе коріння, голосніше загомоніли колеса, обірваними струнами брязкали орчики. В ліси вкладалися на ніч хмари, і струмочки зірок замерехтіли по чорній зяблі непошматованого, необміреного неба.

Зараз Свирид Яковлевич і про небо подумав, наче про землю, побачив її у вінках і потоках нових сузір.

Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешнє, а поруч з усіх усюд збиралися молоді й посивілі друзі, як горде військо перед маком червоних знамен. Серед друзів були ті, що виховували його, і ті, яких виховував він; були солдати революції і такі юнаки, як Левко Орленко. Це був цвіт землі, що кров'ю і трудом боронив і звеличував Вітчизну. Це були вірні солдати великої партії.

Чогось захвилювалася, затужила лісова музика, і віти частіше почали накрапати холодною сльозою.

Раптом поміж деревами заворушилися короткі чіткі тіні. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Іван Тимофійович сильно ошпарив коні батагом, і вони, присідаючи на задні ноги, так полетіли, наче от-от мали піднятися вище лісу.

— Стій! Стій!

Злякано заметлялась луна і розкришилася пострілом на тисячі скалок. Дмитро, кам'яніючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. І в цей час куля сумовитою пташкою витягнула біля його щоки свою немудру пісню. Навіть відчув її дихання. Заціпивши зуби, шаленіючи од люті, з підкладкою вирвав мідні патрони.

Війнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, і один постріл схрестився із другим. Спантеличена луна збивалася з ніг.

Григорій перший побачив, що на обочинах шляху біля дубів також заворушилися постаті. Нахилився до Івана Тимофійовича, і той з розгону увігнав коні в темінь лісу. З неперевершеною майстерністю правив чоловік, і кований віз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотів по пеньках та корінні, калічив молодняк і трощив сухостій. Вилетіли на просіку, і ліси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренім танку. Одначе постріли не відставали од підводи.

— Зупинись, Іване, — владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше.

— Ми їх зараз провчимо, — важко скочив із воза. — Дмитре, до мене… А ви — гайда в Комсомольське.

— Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, — затремтів голос у Шевчика.

— Дрючком будеш воювати? їдь…

— Не поїду, — ламався од безсилля голос Григорія. — Руками, зубами буду битися з гадами.

І в цей час пролунали постріли з сторони Комсомольського.

— Напевне Орленко спішить на підмогу, — сторожко ступив уперед, напохваті тримаючи рушницю.

Через кілька хвилин, хвилюючись, зустрілися з комсомольцями. І зразу ж затихла, наче й не було її, стрілянина. Веселі голоси затокували на просіці.

— Свириде Яковлевичу, просимо до нас, — запрошував Орленко. — Переночуєте, а вранці — в район.

— Гаразд.

Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу і гостинність, почав збиратися додому.

— Переночував би в комсомольців. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсім безпечно зараз іти, — порадив Свирид Яковлевич.

— З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матері нічого не сказав, — відповів заклопотано і, пригинаючись, розгонисте увійшов в гомінке склепіння діброви. Усе тіло парубка співало гордим завзяттям.

Ця ніч була для Григорія чарівним сном. Ще не встигло заспокоїтися серце після пережитого, як знову затремтіло, коли в лісі засяяли вогні. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гілках перегойдувалось яскраве сузір'я, розсіваючи потоки світла. Невеликі красиві будинки розкинулися навколо майдану, над ними спліталися співи лісу й ставків, які мелодійно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге.

Повечерявши в заквітчаній громадській їдальні, Григорій ліг відпочивати на вузькій залізній койці, поруч з трактористом Леськом Безхлібним. Розмова затягнулася далеко за північ, вона розпрямляла Григорієві плечі й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднів і переднівків, розкривалося в усій суворій красі становлення й зросту. Перед світанком на півслові замовк утомлений тракторист, а Григорій тихо вийшов з будинку — пильно почав оглядати колективне господарство. І тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вірилося, що кілька років назад тут, на безлюднім місці, лише піднімалися перші землянки з нетривкими торфовими покрівлями.

• Предыдущая
• 63/322
• Следующая