Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 64

• Предыдущая
• 64/322
• Следующая

Дослухаючися до струнного перебору лісів, Григорій уже почував, що сам стає часткою нової надійної праці.

Він незчувсь, як почали роздаватися приполи ночі, як зацвіли барвінком круті поля небосхилу, як святково затріпотів схід червоними стягами. Стрімкими золотими потоками помчало проміння по землі, зганяючи в яруги наполохані сірі отари тіней.

Осторонь почувся молодечий безтурботний гомін. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику зарясніли голубі майки. Смуглявий, увесь обліплений м'язами, Левко Орленко розкручував «сонце» на турніку, а справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкішному чубі хлопця.

Ось іще ритмічний рух молодих колгоспників, і вони стрімголов летять до ставу. Грона юних тіл у красивій напрузі злітають у плесо, і вода закипає в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється сміхом.

В Григорія окрилювалась душа. Він також побіг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора і повернув назад.

— Лесько! — схвильований, підійшов до тракториста. — Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юність побачив у вас. Робота дає радість, щастя, а не люте отупіння і злидні… Хто вас так навчив жити?

Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорія.

— Партія, Ленін, Сталін дали нам життя, — відповів тихо і його не по-юнацьки строгі очі пом'якшали, потепліли. — Ти не журися: скоро всюди справжні діла почнуться. Чув, що товариш Сталін на п'ятнадцятому з'їзді партії про колективізацію говорив? А слова товариша Сталіна — це саме життя, що вперед поспішає. На машині!

Коли трактор, звиваючись, рушив по лісовій дорозі, Григорій рішуче пішов розшукувати Бондаря.

— Іване Тимофійовичу, приймете мене до созу? — зустрів Бондаря біля гамазею.

— Піднялася душа? — засміявся чоловік, запрягаючи коні.

— Піднялася. За одну ніч себе іншою людиною відчув. В райкомі Павла Михайловича не застали: виїхав до фрунзівців. Техсекретар, довідавшися, що Свирид Яковлевич має намір поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:

— Свириде Яковлевичу, ви ж накажіть товаришу Савченкові, щоб негайно приїжджав. Негайно.

— Чого ти так хвилюєшся?

— Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.

— Що!? — вражено глянув на секретаря і зупинився.

— На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.

— В наш?

— Ні. Кудись ближче до столиці. І приємно, Свириде Яковлевичу, і великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель підніматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Іляну й не питайте.

— Прекрасний чоловік жив із нами, — задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич.

Знову дорога закурилася пилом, знову заспівала вода під мостами, закружляли нивки і стрункість лісів підтримувала голубу покрівлю неба. І ось обабіч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привілля ланів.

— Фрунзівські поля! — Свиридов! Яковлевичу навіть дихати стало легше.

— Обсіялися вже, — захоплено промовив Іван Тимофійович. Все чіткіше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камінні будівлі фрунзівців. А далі над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболівський, знаменитий першою в районі школою колгоспної молоді. Сюди з усіх сіл з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономію, правила рільництва. На чималому спадистому полі школа запровадила правильну сівозміну, а на дослідних ділянках вирощувала нові культури.

Павла Михайловича застали у школі, де відбувалися комсомольські збори. Він зрадів, побачивши Свирида Яковлевича і Івана Тимофійовича, кивнув головою, щоб сідали поруч із юністю.

Після зборів Савченко уважно вислухав Мірошниченка і Бондаря.

— Класи без боротьби не зникають, — коротко відповів. — Куркулів приборкаємо… А тепер поїдемо до фрунзівців. Потім заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвіду. Це здасться і для господарювання і для агітації.

— Павле Михайловичу, — захвилювався Бондар, — а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь діло в ненадійні руки може попасти.

— Спокійніше, Іване Тимофійовичу. Сказано: куркульню буде приборкано… Більшовики не розкидаються словами. Це тобі особливо треба запам'ятати — для дальшої роботи пригодиться.

— Запам'ятаю, — зрозумів натяк Павла Михайловича і з вдячністю подивився на по-юнацькому впевнені і світлі очі.

Досить було Дмитрові тільки побачити хату Бондарів — і вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям він переступав високий поріг, знаючи, що знову стріне наполоханий погляд дівчини, а потім вона буде мовчати до самого його відходу. Проте впертість і іскорка віри, що він-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарів. Він мучився, мовчазно сидячи на лаві, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотілося плюнути з досади, проте висиджував до вечора і лихий повертався додому.

Сьогодні ж найтяжче було йти. Думав, що після бійки з Григорієм дівчина стріне його з ненавистю і більше ніколи не промовить навіть слова.

На подвір'ї, біля квітника, де тепер пишно цвіли гордовиті жоржини, його зустріла Марійка гарячим потиском руки і веселим усміхом.

— Сину мій, Дмитре, діло тепер, здається, на твоє повертає, — прошепотіла й оглянулась навкруги.

— Та невже? — чогось похололо всередині. Недовірливо подивився в жовтувате, окреслене дрібними зморшками обличчя Марійки; різнули світом блискучі зуби в прив'ялому обідку побілілих уст, і зупинив погляд на журавлі, що скрипуче вклонявся землі, подзвонюючи баддею.

— Правду кажу, — ідучи до хати, притулилась до парубочого рукава. — Сама наказала мені, щоб Гриця і на поріг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, — і то серце має. А вона пам'ятлива. Іди ж до неї, а я пізніше навідаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.

«Невже з Грицем порвалося все? — ще не вірив словам Марійки. — А хоч і порвалось, може, своїм приходом ще гірше вражу її?»

Несміливо увійшов у хату.

Голубий засмучений погляд тихо зустрів його і зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тінями помарніле обличчя.

«Яка ж ти запечалена», — тільки тепер він зрозумів, як нелегко було Югині на душі, пожалів її. І захотілося знайти таке слово, щоб можна було втішити дівчину і не осквернити її почуття, невміло зачепивши за болючу струну.

Чи не завжди щире вболівання якимось невідомим шляхом передається молодим серцям.

— Добрий вечір, Югино, — підійшов ближче.

— Добрий вечір, Дмитре Тимофійовичу, — кивнула злегка головою і подала парубкові теплу руку, темнішу до зап'ястка. Він тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, і таке почуття охопило парубка, що скажи вона: «Ідіть, Дмитре Тимофійовичу, від мене, шукайте собі іншу дівчину», — він би — ні пари з уст — вийшов би з хати, бережучи в собі її образ, сумовитий і тихий, як затуманена осіння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова відмовлення, він великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.

— Як же ти помарніла, Югино, за цей тиждень, — пошепки говорить, помічаючи набряклі червоні повіки, переткані тонесенькими голубими жилками. Густосині тіні під очима поширшали, підрізуючи побляклі щоки.

Дівчина здригається, закриває очі рукою і, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не відчуваючи, що грубі пальці втішають її як можуть. Коли вона відривається від нього, їм обом стає незручно, тільки тепер починають випливати забуті межі, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влітку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.

І Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невідчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчині зовсім непомітно, а в душі, як у лісі між зеленим галуззям, зазолотиться ніжним усміхом — і знову нема. Схвильований, він підводиться з лави і прощається з Бондарівною, не помічаючи, як її сум незвично починає бриніти в його словах:

• Предыдущая
• 64/322
• Следующая