Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 55

• Предыдущая
• 55/123
• Следующая

— Годі взе, Генлі, пелестань.

Едді звівся на ноги й побіг на майданчик. М'яч відскочив від дротяного паркану і, вдарившись об землю, повернувся до Генрі. Той спробував було провести м'яч повз молодшого брата, але той відреагував блискавично, хоч і навдивовижу делікатно: простягнув руку і вихопив м'яч. Потім легко пірнув під простягнуту руку Генрі, якою той молотив повітря, і повів м'яч до кошика. Набурмосившись, Генрі рвонув за ним, але з таким самим успіхом він міг би лягти поспати. Едді підстрибнув, зігнувши коліна й задравши носки ніг, й поклав м'яч у кошик. Генрі вихопив його в брата з–під носа й повів до смуги.

«Дарма ти це зробив, Едді», — подумав Джейк. Він стояв у тому місці, де закінчувався паркан, і спостерігав за їхньою грою. Це місце здавалося йому цілком безпечним, принаймні поки що. На носі в Джейка були таткові окуляри, та й хлопці так захопилися грою, що не помітили б навіть президента Картера, якби той підійшов подивитися. Хоча Джейк сумнівався, що Генрі взагалі відомо, хто такий президент Картер.

Він очікував, що Генрі почне чіплятися до брата, може, навіть стукне за відібраний м'яч. Але виявилося, що він недооцінив його метикуватість. Генрі зробив обхідний маневр, на який навіть Джейкова мама не повелася б, але Едді, здавалося, клюнув. Генрі метнувся повз брата до кошика, грубо й весело порушуючи всі правила: здебільшого він ніс м'яч у руках. Джейк був упевнений, що Едді легко зможе перехопити його, але хлопець чомусь загаявся. Генрі знову націлився на кошик, але кидок зробив дуже незграбно, і м'яч знову відскочив від кільця. Едді вхопив… і дозволив йому вислизнути з пальців. Генрі перехопив, повернувся і вкинув у кільце без сітки.

— Один–нуль, — видихнув він. — Граємо до дванадцяти?

— Звісно.

Джейку все стало ясно. Гра буде жорсткою, але Генрі обов'язково виграє. Едді подбає, щоб він виграв. І не тільки тому, щоб уникнути знущань. Здобувши перемогу, Генрі подобрішає і, либонь, відведе Едді туди, куди йому хотілося.

Гей, хлопче… виявляється, твій малий брат уже давно грає на тобі, як на скрипці, а ти й не здогадуєшся?

Джейк сховався за будинок, що стояв на північному краю майданчика. Тепер йому не було видно братів Дін, і вони його бачити не могли. Прихилившись до стіни, він слухав, як стукає м'яч на баскетбольному майданчику. Невдовзі Генрі вже пихкотів, як Чарлі Чух–Чух, що підіймається на крутий схил. Палить, ясна річ. Такі, як Генрі, завжди палять.

Гра тривала майже десять хвилин, і коли Генрі оголосив про свою перемогу, на вулиці вже було повно інших дітлахів, що поверталися зі шкіл додому. Деякі, проходячи повз, зацікавлено поглядали на Джейка.

— Незле зіграли, Генрі, — сказав Едді.

— Непогано, — видихнув Генрі у відповідь. — А ти досі ведешся на старі, як світ, трюки.

«Звісно, він ведеться, — подумав Джейк. — І вестиметься й далі, аж поки не буде важити фунтів зо вісімдесят. А тоді на тебе може чекати сюрприз».

— Так, ти мене перехитрував. Слухай, Генрі, може, все–таки підемо туди?

— А чого б і не піти? Ходімо.

— Ура! — загорлав Едді. Пролунав гучний шльопанець: напевно, Едді дав братові п'ять. — Здорово!

— Піднімись додому. Скажи мамі, що ми повернемося до пів на п'яту, за чверть п'ята точно будем. Але про Маєток нічого не кажи, бо вона точно сказиться. Вона теж думає, що там привиди.

— Сказати їй, що ми йдемо до Дьюї?

Настала тиша: Генрі обдумував відповідь.

— Нє. Вона може подзвонити місіс Бунковськи. Скажи їй… скажи, що ми йдемо до Дальберга хавати морозиво. Вона поведеться. І попроси в неї пару баксів.

— Грошей вона мені не дасть. До видачі кишенькових ще два дні.

— Дурня. Ти зможеш з неї витягти. Іди давай.

— О'кей. — Але Джейк не почув, щоб Едді пішов. — Генрі?

— Що? — Нетерпляче.

— Як ти гадаєш, у Маєтку водяться привиди?

Джейк перемістився трохи ближче до майданчика. Він не хотів, щоб його помітили, але прагнув почути відповідь.

— Та нє. Будинки з привидами хіба що в довбаному кіно бувають.

— Ох. — В голосі Едді звучало відчутне полегшення.

— Але якби привиди існували, — додав Генрі (мабуть, не хоче, щоб брат занадто розслаблявся, подумав Джейк), — то вони б точно жили в Маєтку. Я чув, що кілька років тому двоє з Норвуд–стрит залізли туди потрахатися. Копи знайшли їх з перерізаними горлянками. І кров'яки ніде не було. Ні на трупах, ні на підлозі. Тямиш? Уся кров десь поділася.

— Приколюєшся? — тремтячим голосом спитав Едді.

— Нєа. Але це ще не найгірше.

— А що найгірше?

— У них обох було сиве волосся, — сказав Генрі. До Джейкових вух долинув урочистий тон, яким це було вимовлено. Він зрозумів, що зараз Генрі не дражниться, що зараз він вірить у кожне сказане слово. (А ще він сумнівався, що Генрі вистачило б клепки вигадати таку історію.) — У обох. А очі були круглі–круглі й витріщені, наче вони побачили щось найстрашніше в світі.

— Та ну, — недовірливо, але тихо й побожно сказав Едді.

— Ще не передумав іти?

— Звісно, ні. Якщо тільки ми не… будемо підходити надто близько.

— Тоді йди до мами і вицигань у неї пару баксів. Мені потрібні сигарети. І м'яч цей довбаний віднеси.

Коли Едді вийшов через хвіртку в паркані, Джейк сховався у під'їзді найближчого будинка.

І нажахано побачив, що хлопчик у жовтій футболці повернув у той самий бік. «От чортівня! — злякано подумав Джейк. — А якщо він живе в цьому будинку?»

Так і було. Не встиг Джейк повернутися до таблички з іменами біля дзвінків і вдати, буцімто уважно її вивчає, як Едді Дін пройшов повз нього. Так близько, що Джейк навіть відчув запах поту: Едді спітнів під час гри в баскетбол. Він не стільки побачив, скільки відчув, що хлопець, проходячи повз, змірив його цікавим поглядом. У вестибюлі Едді попрямував до ліфтів. Шкільні штани він тримав під однією пахвою, а потертий баскетбольний м'яч — під другою.

Джейкове серце ходором ходило в грудях. Стежити за людьми в реальному житті виявилося не так легко, яку детективних романах, які він зрідка почитував. Він перейшов через дорогу і став між двома будинками за півквартала. Звідти було видно вхідні двері будинку, де мешкала родина Едді, і спортмайданчик. На ньому вже стало людно: понабігали здебільшого малі дітлахи. Генрі прихилився спиною до паркану, смалив цигарку і щосили намагався виглядати досвідченим та дорослим. Час від часу, коли повз нього на всіх парах мчав хтось із малечі, він робив підніжку. До повернення Едді троє малих вже встигли зарити носом. Остання жертва розтягнулася на землі й сильно забилася, вдарившись обличчям об бетон. Із закривавленим лобом малюк, плачучи, припустив вулицею. Генрі хвацько пожбурив йому навздогін недопалок і радісно розсміявся.

«Ти ба, який веселун», — подумав Джейк.

Після того малеча порозумнішала й почала обходити Генрі десятою дорогою. А сам Генрі перевальцем вийшов з майданчика на вулицю і попрямував до під'їзду, куди п'ять хвилин тому зайшов Едді. Не встиг він підійти до дверей, як звідти вигулькнув Едді. Хлопець перевдягнувся в джинси, чисту футболку і пов'язав на лоба зелену бандану (ту саму, яку Джейк бачив на ньому уві сні). Він вибіг із під'їзду, переможно махаючи кількома доларовими купюрами. Генрі миттю вихопив їх у брата і щось запитав. Едді кивнув, і хлопці пішли.

Тримаючись на безпечній відстані, за ними вирушив Джейк.

23

Вони стояли у високій траві на краю Великого Шляху і дивилися на кружало. «Стоунхендж, — подумала Сюзанна і здригнулася. — Ось на що це схоже. Стоунхендж».

Густа трава, що вкривала рівнину, росла і довкола високих сірих монолітів. Але коло, яке вони оточували, було голим — сама земля, тут і там всипана чимось білим.

— Що то таке біле? — тихо спитала Сюзанна. — Уламки каменів?

— Придивися пильніше, — відповів Роланд.

І вона побачила, що то кістки. Кістки якихось маленьких тварин. Можливо. Хотілося на це сподіватися.

• Предыдущая
• 55/123
• Следующая