Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 56
- Предыдущая
- 56/123
- Следующая
Едді переклав загострений кілок у ліву руку, витер змокрілу долоню правої об сорочку і знову взяв у неї кілок. Розтулив рота, але в горлі пересохло і голос не слухався. Він прочистив горло і ще раз спробував заговорити. Цього разу вдалося.
— Здається, я мушу зайти в коло і намалювати щось на землі.
Роланд кивнув.
— Зараз?
— Невдовзі. — Едді глянув Роландові просто у вічі. — Тут щось є, правда? Щось, чого ми не бачимо.
— Поки що воно не тут, — відповів Роланд. — Принаймні, я так вважаю. Але воно прийде. Його привабить наш кхеф — наша життєва сила. І, звісно, воно не потерпить вторгнення в свою домівку. Едді, віддай мені револьвер.
Едді розстебнув кобуру і передав її стрільцеві. А потім повернувся до кола, оточеного високими каменями. Так, там справді щось жило. Він відчував запах цього мешканця, сморід, що навіював думки про мокрий тиньк, напівзогнилі дивани, старі–престарі матраци, що дотлівають під напіврідким шаром плісняви. Той запах… він був знайомий.
Маєток. Це там так смерділо. Того дня, коли я вмовив Генрі піти в Датч–Гіл, на Райнголд–стрит, подивитися на нього.
Роланд застебнув кобуру й нахилився зав'язати кріплення на поясі. Не розгинаючись, підвів очі на Сюзанну.
— Нам може статися в пригоді Детта Волкер. Вона на місці?
— Це стерво завжди десь поряд ошивається, — наморщила носа Сюзанна.
— Добре. Комусь із нас доведеться захищати Едді, поки він робитиме те, що має зробити. А інший стане просто зайвим баластом. Тут мешкає демон. Демони — не люди, але вони бувають жіночої й чоловічої статі. Стать — це їхня зброя, але заразом і слабке місце. Хай там якої статі цей демон, але він нападе на Едді. Захищатиме свою домівку. Щоб нею не скористався чужинець. Розумієш?
Сюзанна кивнула. Едді, здавалося, не слухав узагалі. Він запхав пакунок із ключем за пазуху і, немов загіпнотизований, дивився на велемовне кільце.
— Зараз нема часу добирати виразів, — сказав Роланд Сюзанні, — але одному з нас доведеться…
— Комусь із нас доведеться трахатися з цим демоном, щоб він не ліз до Едді, — перебила вона. — Таке одоробло не впустить дармової нагоди потрахатись. Ти це маєш на увазі?
Роланд кивнув.
Її очі зблиснули. Знову погляд Детти Волкер, розумний і недобрий, очі блищать від нездорового ентузіазму, і голос дедалі нижчає й нижчає, бо Детта імітує рабиню з плантацій на Півдні — це її фірмовий знак.
— Коли це демониха, її береш ти. А коли демон, то він мій. Такий розклад?
Роланд кивнув.
— А якщо воно ніким не гребує? Що тоді, хлопче?
На Роландових вустах з'явилася легка подоба усмішки.
— Тоді будемо працювати з тобою в парі. Але пам'ятай…
За їхніми спинами слабким голосом, що долинав наче здаля,
заговорив Едді.
— Не все мовчить в камінних коридорах смерті. Узріть пробудження того, хто спить. — Він кинув на Роланда зацькований, нажаханий погляд. — Там чудовисько.
— Це демон…
— Ні. Чудовисько. Щось між дверима… між світами. Воно чекає. І вже розплющує очі.
Сюзанна перелякано зиркнула на Роланда.
— Тримайся, Едді, — сказав Роланд. — Будь щирим.
Едді глибоко вдихнув повітря.
— Я триматимусь, поки воно не зіб'є мене з ніг. Мені час. Це починається.
— Підемо разом, — сказала Сюзанна, вигнула спину дугою і зісковзнула з візка. — Зараз той демон, який захотів зі мною потрахатися, взнає у мене, що таке їбтися з найкращою. Я йому такий трах влаштую, що він довіку не забуде.
Коли вони проходили між двома високими каменями, що наче слугували дверима до велемовного кола, почався дощ.
24
Побачивши будинок, Джейк зрозумів дві речі: по–перше, він вже бачив його раніше — в нічних жахіттях, таких страшних, що свідомість не допустила, щоб він їх пам'ятав. А по–друге, то було місце, де панували смерть, вбивство і божевілля. Він стояв на дальньому розі Райнголд–стрит та Бруклін–авеню. Від Едді та Генрі його відділяло сімдесят кроків, не менше, але навіть з цієї відстані він відчував, що Маєток не виявляє до них жодної цікавості. Натомість він жадібно простягав свої невидимі руки до нього, Джейка. І Джейкові здалося, що на цих руках кігті. Гострючі пазурі.
Йому потрібен я. А втекти я не можу. Заходити всередину — самогубство… а не зайти — божевілля. Бо десь у глибині цього будинку є замкнені двері. У мене є ключ, яким їх можна відімкнути. І єдиний порятунок, на який я можу сподіватися, — на тому боці дверей.
Обмираючи серцем, він дивився на Маєток — будинок, що, здавалося, ввібрав у себе всі паранормальні явища світу. Зловісний, неначе пухлина, він здіймався посеред занедбаного подвір'я, порослого бур'янами.
Повільно бредучи під гарячим полуденним сонцем, брати Дін пройшли дев'ять бруклінських кварталів і нарешті дісталися до району міста, який, судячи з вивісок на крамницях, мав назву Датч–Гіл. Зараз вони стояли просто перед Маєтком. За півквартала від них зупинився Джейк. Будинок мав такий вигляд, наче в ньому вже багато років ніхто не жив, проте він майже не постраждав від вандалізму. Колись, подумав Джейк, це, мабуть, був справжній маєток, де разом з великою родиною мешкав якийсь заможний крамар. У ті давно минулі часи його стіни, напевно, були білі, але зараз вони втратили колір, стали брудно–сірими. Шибки були повибивані, старий паркан весь помальований фарбою з балончиків, але сам будинок стояв цілий і неушкоджений.
Спорохнявілий старий привид під шиферним дахом, він згорбився в променях палючого сонця, нагадуючи Джейкові злого пса, який вдає, ніби спить. Крутий схил даху нависав над ґанком, наче набурмосене чоло. Дошки ґанку були потріскані й перекособочені. Віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, безживно звисали обабіч вікон без шибок. Подекуди на вікнах досі погойдувалися старезні портьєри — страшні, як клапті мертвої шкіри. Ліворуч до будинка колись була прибита решітка для рослин. Зараз вона відстала від стіни і трималася не на гвіздках, а на вусах якихось незрозумілих повзучих рослин, що обплели її всю. На газоні стояла якась табличка, до дверей була причеплена ще одна. Зі свого місця Джейк не міг розібрати, що на них написано.
Будинок був живий. Він це знав, відчував, що дошки й похилий дах випромінюють енергію, що вона аж струменить із чорних запалих очниць–вікон. Сама думка про те, щоб наблизитися до цього жахливого будинку, не кажучи вже про те, щоб зайти всередину, сповнювала Джейка невимовним жахом. І все ж йому доведеться це зробити. До його вух долинало тихе сонне дзижчання — так дзижчить бджолиний вулик у спекотний літній день, і якусь мить він боявся, що зомліє. Хлопчик заплющив очі… і почув голос у голові.
Ти мусиш зайти, Джейку. Це шлях Променя, дорога до Вежі й нас твого Видобування. Будь щирим, тримайся, йди до мене.
Страх не минувся, але жахливе відчуття паніки, що накочувала хвилями, зникло. Джейк знову розплющив очі й побачив, що не він один відчуває силу і пробудження внутрішньої свідомості цього будинку. Едді щосили намагався відійти подалі від паркана. Він повернувся обличчям до Джейка, і той побачив його очі: широко розплющені, вони тривожно зиркали з–під зеленої бандани. Старший брат ухопив його за барки і підштовхнув до іржавої хвіртки, та навряд чи він дражнився, надто вже нерішучим вийшло це підштовхування. Хай яким тупоголовим був Генрі, але він так само, як Едді, боявся цього Маєтку.
Вони трохи відійшли вбік і трохи постояли, вивчаючи будинок поглядами. Джейк не міг розчути, що вони кажуть один одному, але тон їхніх голосів був благоговійним і тривожним. Раптом Джейк згадав, що сказав йому Едді уві сні: «Але не забувай про небезпеку. Будь обережний… і не лови гав».
І тут справжній Едді, той, що стояв на іншому боці вулиці, підвищив голос так, що Джейк зміг розібрати слова.
— Генрі, може, підемо додому? Ну будь ласка. Мені тут не подобається. — Він не просив, він благав.
— Ти мале дурне дівчисько, — відповів Генрі, але Джейкові здалося, що говорить він зневажливо, а насправді подумки зітхає з полегшенням. — Ходімо вже, куди тебе подіти.
- Предыдущая
- 56/123
- Следующая
