Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 64

• Предыдущая
• 64/123
• Следующая

Ранок був непроглядно імлистим. У радіусі п'ятдесяти–шістдесяти футів світ просто зникав з поля зору. Якщо цей день буде таким самим, як і попередні три, то приблизно за дві години з'явиться тьмяно–біле кружальце сонця, а о пів на десяту туман остаточно розвіється і стане спекотно. Джейк озирнувся й побачив, що його супутники (поки що він не наважувався назвати їх друзями) сплять під своїми ковдрами з оленячих шкур — Роланд неподалік, Едді й Сюзанна разом з іншого боку догорілого багаття.

Джейк знову подивився на ту тваринку, що його розбудила. На вигляд це була суміш єнота з бабаком, до якої додали ще й краплину такси.

— Як справи, га, малюк? — тихо спитав він.

— Юк! — відразу озвався шалапут, не перестаючи, проте, занепокоєно на нього зиркати. Голос у звіра був низький і глибокий, він нагадував гавкіт. Голос сильно застудженого футболіста–англійця.

Зачувши його, Джейк аж сахнувся від несподіванки. Наполоханий різким рухом, пухнастик–шалапут відступив на два кроки назад, наче збираючись тікати, але потім передумав. Задня частина тулуба в нього тепер рухалася ще швидше, а чорні з золотом очі продовжували нервово споглядати Джейка. Вуса на писку тремтіли.

— Він пам'ятає, які з себе люди, — відзначив голос над плечем у Джейка. Хлопчик озирнувся і побачив Роланда — той сидів навпочіпки, спираючись ліктями на ноги. Довгі руки звисали між колін. До тварини він вочевидь виявляв значно більше цікавості, ніж до Джейкового годинника.

— Що це таке? — тихо спитав Джейк. Зачарований, він не хотів наполохати тварину. — У нього такі гарні очі!

— Пухнастик–шалапут, — відповів Роланд.

— Аапут! — вигукнула істота і відступила ще на крок.

— Він уміє говорити!

— Не зовсім. Шалапути просто повторюють те, що чують… чи то пак раніше чули. Я вже багато років не чув, щоб хтось із них повторював слова. Цей такий змарнілий, наче з голоду помирає. Мабуть, прийшов сюди чимось поживитися.

— Він облизував моє лице. Можна, я його нагодую?

— Якщо ти це зробиш, ми від нього ніколи не відчепимося, — сказав Роланд, злегка всміхнувся і клацнув пальцями. — Агов! Пухнастий!

Створіння якось примудрилося відтворити клацання пальців, наче язиком цокнуло.

— Ов! — гукнуло воно своїм хрипким голосом. — Ов, астий! — Тепер кошлата філейна частина ходила ходором від задоволення.

— Іди, підгодуй його. Один знайомий конюх колись казав, що хороший шалапут — це талісман щастя. А цей наче хороший.

— Так, — погодився Джейк. — Хороший.

— Колись вони були ручні. В кожному баронському маєтку довкола замку чи особняка тинялося по півдюжини таких шалапутів. Але ці тварини були придатдні хіба що розважати малечу і винищувати щурів. Вони можуть бути досить–таки відданими… чи були відданими в ті давні часи… хоча я ніколи не чув, щоб шалапут був так само вірним, як хороший пес. А дикі — то взагалі посмітюхи. Вони не становлять жодної загрози, але надокучають, як оси.

— Оси! — крикнув шалапут. Його неспокійний погляд перебігав від Джейка до стрільця і навпаки.

Повільно, щоб не налякати істоту, Джейк поліз у наплічник, дістав звідти залишки стрільцевого бурито і кинув пухнастикові–шалапуту. Тварина сахнулася і тихо, по–дитячому скрикнувши, повернулася до них спиною та пухнастим хвостом–штопором. Джейк був упевнений, що шалапут зараз побіжить геть, але той зупинився і, вагаючись, глянув через плече.

— Давай, — заохотив Джейк. — їж. Ти хороший малюк.

— Юк, — пробурмотів шалапут, проте не зрушив з місця.

— Дай йому час, — сказав Роланд. — Я думаю, він підійде.

Шалапут потягнувся вперед, витягнувши довгу і навдивовижу

граційну шию. Тонкий чорний ніс смикався, чуючи їжу. Зрештою наважившись, шалапут потрюхикав уперед, і Джейк помітив, що він трохи накульгує. Тваринка понюхала бурито, а потім однією лапою відділила шматок оленини від листка. Це було зроблено надзвичайно делікатно, навіть дещо урочисто. Очистивши м'ясо від листка, шалапут миттю проковтнув увесь шматок і знову підвів погляд на Джейка.

— Юк! — сказав він. Не втримавшись, Джейк розсміявся, і звір знову відсахнувся з переляку.

— Якийсь він худий, — сонно відзначив Едді з–поза їхніх спин. Зачувши звук його голосу, шалапут блискавично повернувся і розчинився в ранковій імлі.

— Ти його налякав! — насупився Джейк.

— Ох, вибач, — сказав Едді і провів рукою по своєму волоссю, яке після сну стояло сторч. — Якби я знав, що це твій близький друг, Джейку, то накрив би на стіл.

Роланд підбадьорливо постукав Джейка по плечу.

— Він повернеться.

— Ти впевнений?

— Якщо щось чи хтось його не вб'є, то повернеться. Ми ж його нагодували, правда?

Але не встиг Джейк відповісти, як почався барабанний дріб. Ці барабани вони чули вже третій ранок поспіль, і двічі звук долинав до них, коли день хилився до вечора. То був слабкий, невиразний, глухий стукіт, що ширився з того боку, де лежало велике місто. Цього ранку дріб звучав якщо не виразніше, то принаймні чіткіше. Джейк терпіти його не міг. Йому здавалося, що десь у щільній безбарвній ковдрі ранкового туману б'ється серце величезної тварини.

— То як, Роланде, ти ще не визначився, що воно таке? — спитала Сюзанна. Вона вже наділа сукню, зав'язала волосся на потилиці і тепер складала ковдри, під якими вони з Едді спали.

— Ні. Але ми обов'язково дізнаємося.

— Ти вмієш заспокоїти, — пробурчав Едді.

Роланд звівся на ноги.

— Ходімо. Не треба марнувати день.

2

Туман почав розсіюватися тільки за годину після того, як вони вирушили в дорогу. Сюзаннин візок котили по черзі, і він, нещасний, постійно підстрибував, бо на дорозі траплялися міни у вигляді великих булижників. Коли ранок був у розпалі, повітря стало прозорим і сухим, у небі не було ні хмаринки. На південно–східному обрії чітко виділялося місто. Особливої різниці між краєвидом Нью–Йорка і цим містом Джейк не бачив. Хоча, на його думку, будівлі тут, мабуть, були не такими високими. Здебільшого речі в Роландовому світі не трималися купи. Але якщо з тим містом також не все було гаразд, то принаймні звідти, де мандрівники перебували зараз, цього не було видно. Так само, як Едді, Джейк почав потай плекати надію, що там вони знайдуть допомогу… чи бодай гарячу їжу.

Ліворуч, за тридцять–сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть, рибалив. Ріка й дорога повільно рухалися назустріч одна одній, хоча точки їхнього перетину ще не було видно.

Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого вони скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тварин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й підходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони… якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.

— Мутанти.

— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жаху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролювати страх було понад його сили. Він надто добре пам'ятав нескінченну кошмарну подорож на дрезині.

— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.

— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж будуть мутанти? Чи… — Описати свої надії й сподівання детальніше він був не спроможний.

Роланд знизав плечима.

— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.

Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.

• Предыдущая
• 64/123
• Следующая