Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен - Страница 63

• Предыдущая
• 63/123
• Следующая

43

Град змінився зливою, та Едді побачив, що на півночі хмари розступилися і крізь них уже прозирають промені сонця. Буря обіцяла невдовзі вщухнути, але тим часом вони намокнуть, як хлющі.

Та Едді був наче й не проти. Він не міг пригадати, коли востаннє відчував такий спокій, такий мир із самим собою, таку повну й цілковиту спустошеність. Ця шалена пригода ще не закінчилася — він підозрював, що фактично вона ще й не починалася як слід. Але сьогодні їм вдалося здобути велику перемогу.

— Сьюз? — Він відкинув волосся їй з лоба і зазирнув у темні очі. — Як ти? Він зробив тобі боляче?

— Так, було трохи боляче, але все гаразд. Мабуть, титул чемпіонки придорожніх забігайлівок таки лишиться за тією сучкою, Деттою Волкер. З демоном чи без демона.

— Ти про що?

Вона грайливо усміхнулася.

— Та так, уже ні про що… слава Богу. А ти як, Едді? Усе гаразд?

Едді дослухався до себе, чи не почує він голос Генрі. Але голос мовчав. І він готовий був повірити, що голос Генрі зник назавжди.

— І навіть краще, — розсміявся він і знову пригорнув її до себе. Через її плече він бачив усе, що залишилося від дверей: лише кілька невиразних рисок і кутів. Невдовзі і їх змиє дощем.

44

— Як тебе звуть? — спитав Джейк у жінки, яка нижче колін не мала ніг. Раптом він зрозумів, що загубив штани, втікаючи від охоронця дверей, тож натягнув сорочку, щоб прикрити трусики. Хоча, якщо вже на те пішло, від її сукні також небагато лишилося.

— Сюзанна Дін, — відповіла жінка. — А як тебе звуть, я знаю.

— Сюзанна, — задумливо протягнув Джейк. — Ау твого батька часом нема залізничної компанії?

Це питання виявилося для неї несподіванкою, але вона майже одразу весело розсміялася.

— Ні, сонечко. Він був зубним лікарем, зробив кілька винаходів і розбагатів. А чому ти запитуєш?

Джейк не відповів, бо вже зацікавився Едді. Його обличчя втратило переляканий вираз, і погляд знову став спокійним, оцінюючим. Цей погляд Роланд добре пам'ятав ще з придорожньої станції.

— Здоров, Джейку, — сказав Едді. — Радий познайомитися.

— Здоров, — відповів Джейк. — Я вже бачив тебе сьогодні. Тільки ти був набагато молодший.

— Я був набагато молодший ще десять хвилин тому. Ти як, у порядку?

— Так, — кивнув Джейк. — Кілька подряпин. Пусте. — Він роззирнувся довкола. — А поїзд ви ще не знайшли. — І це було не питання.

Едді з Сюзанною обмінялися здивованими поглядами, але Роланд тільки головою похитав.

— Не знайшли.

— Твої голоси замовкли?

Роланд кивнув.

— Геть усі. А твої?

— І мої. Я знову сам свій. Ми обидва цілі.

Тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, обох охопило одне поривання. Щойно Роланд стис Джейка в міцних обіймах, неприродне самовладання хлопчика мов рукою зняло, і він розплакався. То плакала від полегшення змучена дитина, якій довелося багато пережити й перестраждати, а тепер ніщо не загрожує. Коли Роландові руки зімкнулися довкола його пояса, Джейк сам обійняв стрільця за шию і міцно стис.

— Я більше ніколи тебе не покину, — пообіцяв Роланд, і на очі йому теж навернулися сльози. — Клянуся тобі іменами всіх моїх батьків: я більше ніколи тебе не покину.

Але його душа — цей мовчазний, спостережливий, вічний в'язень ка, зачувши стрільцеву обіцянку, не лише здивувалася, а відверто засумнівалася в правдивості цих слів.

КНИГА ДРУГА

ЛAД:

КУПА ПОВАЛЕНИХ БОВВАНІВ

РОЗДІЛ 4

МІСТЕЧКО Й КА–ТЕТ

1

Минуло чотири дні по тому, як Едді витяг його крізь прохід між світами, без джинсів і кросівок, зате з наплічником і живого. Джейк прокинувся від дотику: щось тепле й вологе обнюхувало йому обличчя.

Якби це сталося зранку якогось із попередніх трьох днів, то він би, поза сумнівом, розбудив своїх супутників криком, бо тоді його весь час лихоманило і снилися жахіття про тинькового велетня. У цих снах джинси ніяк не хотіли сповзати, охоронець дверей міцно тримав його лапою за ноги і пхав до безсловесного рота, опускаючи гострі зуби, наче грати, що перекривають вхід до замку. Джейк прокидався від власного стогону. Все його тіло били дрижаки.

Лихоманку спричинив павучий укус на потилиці. Наступного дня Роланд оглянув його і побачив, що рана виглядає гірше. Він порадився з Едді, а потім простягнув Джейкові рожеву пігулку.

— Тобі доведеться щодня приймати по чотири таких пігулки щонайменше тиждень.

Джейк недовірливо дивився на таблетку.

— А що це?

— Чифлет, — відповів Роланд і гидливо скривився, звертаючись на Едді. — Скажи ти. Я досі не можу це вимовити.

— Кефлекс. Не бійся, Джейку, їх узяли в офіційно затвердженій аптеці старого доброго Нью–Йорка. Роланд цілу купу їх зжер, і, як бачиш, здоровий, мов той коняка. Навіть зовні трохи подібний.

Джейк досі не йняв віри.

— Як ви роздобули ліки в Нью–Йорку?

— Це довга історія, — сказав стрілець. — Ти ще її почуєш. А зараз просто прийми ліки.

Джейк послухався, і задовільний результат не забарився. За добу запалення й почервоніння довкола вкушеного місця почали сходити, і лихоманка теж минулася.

Щось тепле знову тицьнулося йому в лице, і Джейк різко сів, миттю розплющивши повіки.

Створіння, яке лизало йому щоку, квапливо відступило на два кроки назад. То був пухнастик–шалапут, але Джейк цього не знав. Він ще ніколи в житті не бачив пухнастиків–шалапутів. Тваринка була худіша за тих, яких Роланд із супутниками бачили раніше. Чорна шкурка в сіру смужку сплутана і брудна. На боці в одному місці запеклася кров. Обведені золотом чорні очі занепокоєно дивилися на хлопчика, задня частина тулуба приязно рухалася туди–сюди. Джейк розслабився. Звісно, всяке буває, але істота, що мотиляє хвостом (чи принаймні намагається це робити), мабуть, не така вже й страшна.

Година була рання, світанкова, близько пів на шосту. Точніше Джейк визначити не міг, бо його цифровий наручний годинник «Сейко» більше не працював… чи то пак працював, але якось дивно. Коли він вперше зиркнув на циферблат після переходу з одного світу в інший, то годинник показував 98:71:65. А наскільки було відомо Джейку, такий час — це цілковитий нонсенс. Придивившись пильніше, Джейк зрозумів, що час біжить назад, а не вперед. Та якби це відбувалося постійно, то годинником ще можна було б так–сяк користуватися. Але все було не так просто. Певний час цифри прокручувалися назад з потрібною швидкістю (Джейк перевіряв, вимовляючи в проміжку між зміною цифр слово «Міссісіпі»), а потім цифри або спинялися на десять–двадцять секунд, і Джейк думав, що годинник нарешті наказав довго жити, або ж деякі цифри зненацька починали розпливатися, і їх годі було побачити.

Він розповів про цю дивовижу Роландові й показав йому годинник, щиро вважаючи, що це має вразити стрільця до глибини душі. Але Роланд просто секунду–дві роздивлявся його, а потім кивнув і сказав Джейкові, що годинник, безумовно, цікавий, але зараз настали такі часи, що жоден хронометр не працює належним чином. Тож користі з «Сейко» тепер не було ніякої, але Джейк усе одно не хотів його викидати… мабуть, тому, що годинник був часточкою його минулого життя, і таких речей у нього лишилося зовсім небагато.

Зараз «Сейко» показував шістдесят дві хвилини по сороковій у середу, четвер і суботу одночасно грудня і травня.

• Предыдущая
• 63/123
• Следующая