Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 27

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая

Лише після цього почав жадібно їсти.

— Мені б зброю мою: лук, стріли та ніж, — відірвався він від їжі.

— Зачекай, синку, я в городище збігаю та й принесу тобі, — Болеслава готова була схопитися з місця хоч зараз.

Вона вже й підводилася, щоб бігти. Проте Чеслав зупинив її:

— Ну куди тобі зі зброєю показуватися? Баба — і з луком із поселення йде! Невже ж на полювання? Одразу зрозуміють, що мені несеш. Ти краще Кудряшеві дай та скажи, де мене знайти. Його, якщо зі спорядженням побачать, ні в чому не запідозрять.

— Ой, правда, як же я сама не здогадалася?! — сумно посміхнулася Болеслава. — Так я просто зараз і побіжу.

Обтрусивши із себе травинки й грудочки сухої землі, Болеслава зібралася йти.

— Ратибору скажи, щоб не переймався. Я знайду вбивцю. А Неждані… Ні, нічого не говори. Побережи її, — попросив Чеслав.

— Побережу, синку. Ти себе збережи…

Вона взяла його голову обома руками й поцілувала в чоло. Потім повернулася до хатинки з прахом Велимира й лагідно, по-простому, немов говорить із живим, промовила:

— Прощай, Велимирцю, не сумуй без мене. Я до тебе завтра прийду.

Ще раз глянувши на Чеслава й усміхнувшись йому смутно, вона пішла з галявини в бік городища. І йшла, вже не важко ступаючи, а кваплячись, бо знала, що її допомога украй потрібна її улюбленцеві.

— Кудряшеві скажи, щоб ішов до нашого з ним місця. Він знає куди, — гукнув їй услід Чеслав.

Він чекав друга в умовленому місці: трохи нижче від городища за течією річки, на березі якої причаївся піщаний куточок розміром із хатку, оточений з усіх боків непрохідним чагарником. Цю схованку знайшов зовсім випадково Чеслав, коли малим, ще погано плаваючи, був підхоплений річкою й ледь не віднесений геть її бурхливими водами. Завдяки своєму щастю та інстинктивному бажанню вижити хлопчик врятувався: його викинуло на цей затишний шматочок суходолу. А отямившись, він надсилу, подряпавшись, продерся крізь густий чагарник і дістався до рідної хатини. Пізніше Чеслав розповів про свою пригоду приятелеві по іграх Кудряшеві, і вони, проклавши туди лаз, вирішили зробити це місце спільною таємницею. Так цей куточок зробився улюбленим місцем усамітнення для хлоп’ячих забав і витівок. Чеслав і Кудряш із властивою юному віку тягою до всього таємного з величезним задоволенням ховалися тут, часом тікаючи від роботи по господарству, за що їм нерідко перепадало від батьків. Тут вони любили постріляти з лука по крикливих жабах, пополювати за в’юнким вужем, щоб потім принести його в городище й лякати дівок та малих хлопців. Сюди ж вони втікали ховатися від покарання за яку-небудь шкоду чи якусь зухвалу витівку.

Шурхнули кущі, і в лазі, прокладеному крізь зелену стіну чагарнику, з’явилася колись кучерява, а тепер стрижена після Посвяти голова Кудряша.

— Смоли з дерева, напевно, можна дочекатися швидше, ніж тебе, Кудряше, — ляснув по плечу друга Чеслав.

— Я тут ні до чого. Це все Болеслава: «Ой, зачекай, хороший мій, я йому поїсти зберу. А то виголодається, по лісу бігаючи. Ой! Ай! Ой!» — дуже схоже зобразив Болеславу Кудряш і передав Чеславові зброю та торбу з їжею. — Ну ти й заварив кашу, чоловіче! У городищі тільки про тебе й розмов.

— Тож я чую, як кісточки мої скриплять. Видно, гарненько їх родичі перемелюють? — в очах Чеслава зайнялися зухвалі вогники.

— Ти ж таке скоїв — оніміти можна! Утік від Ради! Я так дотепер після твого стрибка отямитися не можу, — раптом обличчя Кудряша посерйознішало, і стало очевидним, що він хоче сказати щось важливе, та не зважується. Трохи помовчавши, хлопець таки надумав сказати: — Знаєш, Чеславе, я зважив усе гарненько… і вирішив із тобою податися. Одружуватися мені все одне зарано, а землі та краї різні побачити хочеться. Я ж, окрім околиці нашої, нічого не знаю.

Чеслав через розважливість, із якою це було вимовлено, тільки що не розреготався, але стримався й навіть посмішку, відвернувшись, постарався сховати. Так само розважливо, як до нього звернувся товариш, він відповів:

— Так ти, кучерява голово, зі мною не побачиш ніяких чужих країв.

— Це-е-е чому ж? — протяжливо запитав Кудряш.

У його запитанні змішалися нерозуміння, обурення й навіть виклик.

— Бо нікуди я тікати від городища не збираюся. Мені вбивцю батька знайти треба й за кров помститися. І сумніви розвіяти в нашій із братом невинності. Щоб жодна собака в окрузі не змогла брехати в наш бік, — Чеслав говорив це жорстко, уривчасто й навіть зі злістю. Його очі звузилися, і в них з’явився недобрий блиск.

— А-а-а! — з розумінням відгукнувся Кудряш.

— А для тебе в мене справа важлива буде.

— Яка така справа? — стрепенувся товариш.

— Мені б із Соколом побачитися.

На обличчі Кудряша проступило здивування. Він швидко заморгав і невпевнено проказав:

— Та він же в городищі… І ослаб зовсім, не ходить…

— Ось мені з ним у городищі побачитися й доведеться. А ти мені допоможеш у цьому.

Кудряш від такого зухвальства товариша навіть підстрибнув на місці.

— Ну ти й навіжений, Чеславе! — з неприхованим замилуванням дивився юнак на друга. — Сам у пастку лізеш, так ще й мене допомогти просиш! — Кудряшеві, як це часто бувало в їхніх спільних витівках, передався запал Чеслава. — Ну, то й що я маю робити?

Чеслав ближче присунувся до товариша й почав пояснювати:

— Як посутеніє, ти візьми мого Вітра і вийди за ворота. А сторожеві скажеш, що коня напоїти забули, от ти його й ведеш на річку. А коли стемніє, то я замість тебе зайду. Вони вже не роздивлятимуться, хто повернувся — ти чи я. Обов’язково шкуру примітну на себе накинь, я потім нею прикриюся, та відповідай їм так, наче горло хрипить. А я, як із Соколом побачуся, то знову до воріт подамся та й прохриплю, що оберіг свій на березі загубив і шукати біжу. Оберіг втратити — погана прикмета, усі це знають, то й випустять.

Кудряш схопився рукою за свій оберіг, що висів у нього на шиї. Він був такий самий, як і в Чеслава, — на шкіряному ремінці висіло маленьке сонце. Кудряш забобонно поцілував свій оберіг, що береже його від пристріту, різних негараздів і напастей. Він і в думках припустити не міг, щоб втратити його, але суперечити не став. Тільки запитав:

— А як упізнає хто тебе? Що тоді?

— А там нехай Великі допоможуть. Бачать же: за праве діло стою.

Чеслав не міг дочекатися вечора. Йому все здавалося, що Даждьбог сьогодні не дуже поспішає на спочинок. Але сонце, як і належить, усе-таки почало хилитися до заходу.

Утікач пробрався ближче до городища і сховався в прибережних заростях. Звідси він бачив, як на річку приходили баби прати сорочки та рушники. Пастушки-хлопчиська пригнали на водопій із лісового пасовиська корів, кіз та овець, перш ніж загнати їх на ніч у городище. Потім берег заповнила весела юрба хлопців та дівчат. Серед них Чеслав помітив Зоряну. Чомусь невесела й замислена була тепер красуня, і всі спроби місцевих баляндрасників розвеселити її не увінчалися успіхом. Навіть коли Вишата, який теж ув’язався за однолітками, ставши рачки, почав гавкати по-собачому й хапати дівок за подоли, що викликало ще бурхливіший вибух веселощів, а потім кинувся до неї, Зоряна лише відмахнулася.

— Досить, Вишато, не балуй! — сказала вона й пішла до городища.

За нею потягнулися й інші.

Лише коли промені західного сонця почали ковзати по листю й траві, марно намагаючись затриматися й продовжити цей день, Чеслав був нагороджений за своє очікування. Він нарешті побачив, як до берега летить його жвавий Вітер, на ходу ржучи від відчуття волі. Десь далеко за конем плівся Кудряш.

Вітер підбіг до краю води і хотів уже напитися, але зненацька підвів голову й подивився в бік заростей, де ховався Чеслав. Напевно, почуявши хазяїна, він голосно заіржав і кинувся в його бік, тільки грива знялася. Підбігши до кущів, він почав вимогливо іржати й бити копитом об землю, кличучи Чеслава.

— Тихіше, Вітре, а то викажеш мене! — тихо, але навмисно суворо прикрикнув він на чотириногого товариша.

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая