Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 28

• Предыдущая
• 28/66
• Следующая

Насправді Чеславові було приємно, що відданий кінь не забув його.

— Ох, ну ти, злидень гривастий, і швидкий! — нарешті наздогнав скакуна Кудряш.

Вітер скоса осудливо подивився на нього.

— Чеславе, ти тут чи як? — Кудряш ледве відсапався.

На ньому була накинута світла овеча шкура, тому піт із нього котився градом.

— Тут. — Чеслав не міг стримати сміху, дивлячись на розтріпаного друга.

— Кому сміх, а кому поту цебер від старання, — невдоволено пробурчав Кудряш, скинувши шкуру на траву.

— А що ти сторожеві сказав про шкуру? — поворухнувся в кущах Чеслав, від чого вони затріщали.

— Сказав, що трусить мене, боюся, щоб від річки більше не надуло, — пробурчав невесело Кудряш. — Ось тепер потішатися будуть: немов я дівка яка, тілом слабка.

Тільки коли обриси дерев та околиці зникли в сутінках, Чеслав вибрався зі свого укриття. Накинувши на себе принесену товаришем шкуру, він покликав Вітра, що пасся неподалік і, вислухавши багатослівні напуття й застереження Кудряша, рушив до городища.

Перед городищем Чеслав подумки попросив допомоги у Великих і, про всяк випадок, у хазяїна Великого каменя, захисника їхнього городища, і ступнув до воріт. Вітер сумирно йшов поруч із ним.

Не розпізнавши в темряві, що це не Кудряш, сторожа благодушно гукнула до нього:

— Де ж ти завіявся, Кудряше? Ми вже і ворота замикати зібралися на ніч.

— Кінь забалував, — прохрипів їм у відповідь Чеслав. — Звик лише хазяїна слухати, злидень.

— Так ти, блукаючи, зовсім хрипіти став: точнісінько, як стара порохнява осика на вітрі.

— Схрип трошки.

— Схрип? Та в тебе глотка луджена!.. — дружно заіржали чоловіки.

Відійшовши подалі від воріт, юнак погладив Вітра по морді, а потім, легенько ляснувши по холці, наказав:

— Додому, Вітре!

Кінь знехотя, немов роздумуючи, чи залишати хазяїна, зробив кілька кроків і зупинився.

— Вітре!

Більше Чеславові повторювати не довелося. Він чув, як у темряві лунав, віддаляючись, тупіт Вітра, поки зовсім не стих. Чеслав, добре орієнтуючись у темряві, рушив убік, де стояла хижка Сокола.

Діставшись до оселі старого мисливця, хлопець, затаївшись, прислухався. Усередині було тихо — отже, сторонніх у хаті не мало бути.

Намагаючись не шуміти, він увійшов. Та непоміченою його поява не залишилася. Зачувши присутність стороннього, захвилювалися, заворушилися мешканці житла.

— Кого там Лісовик приніс? — заричало грізно з темряви.

— Це я — Чеслав, — відгукнувся юнак.

— Чеслав?! — у голосі Сокола почувся подив і вже не було загрози.

У хатці стало небагато світліше. Це Руда підкинула у вогнище хмизу.

Сокіл лежав там само, де його бачив востаннє Чеслав. Тільки зараз його очі були розплющені й суворо дивилися на юнака.

— Утікач?!

— Не проженеш? — переступив із ноги на ногу Чеслав.

— Та треба було б… — пробурчав старий. — Навіщо проти Ради пішов, неслух? Найрозумніший знайшовся?.. — хоча Сокіл і намагався говорити суворо та повчально, але в словах його не чулося невдоволення. — Але не прожену. Навіщо прийшов?

— Тебе побачити… За порадою.

— Знав, що побачитися зі мною захочеш, але не думав, що в городище прийти зважишся. Зухвалий! — Сокіл поплескав по лежаку рукою, вказуючи Чеславові, щоб він присів. — Мабуть, убивцю батька знайти задумав?

— Задумав. — Чеслав сів поруч із пораненим і, зітхнувши, додав: — Ось тільки як — не відаю поки що. А ще про те хотів запитати, хто тебе підстрелив.

І без того немиловидне лице Сокола спотворила гримаса досади. Глухо заричавши, наче в нього знову влучила стріла, він відвернувся до стіни. Але потім, усе-таки впоравшись зі своїми почуттями, заговорив, так само не дивлячись на Чеслава:

— Чужинець то був… Схибив я… Але й він, Лісовик його… хитрий. Я тоді околицею походив, огледівся, принюхався та й виявив непрошеного. Але він на місці сидіти не став: усе навколо городища кружляв. Почав я переслідувати його, по сліду йти, а він, стерво, так і крутить, так і петляє. Мені б, старому горщику, зрозуміти, що він розгадав мене, виявив, що я за ним іду. А я захопився, старий дурень, — від злості на самого себе Сокіл із силою смикнув свою кошлату бороду. — Та дивлюся: зник він кудись. Ні його, ні сліду не видно. Мені б поберегтися та й самому завмерти, почекати, поки виявиться. Так не стерпів: вирішив трохи вперед пройти, подивитися. А він уже за спиною моєю опинився. І щойно я те зрозумів, як стріла в мене ввійшла. Спритно мене підстеріг, Лісовик його заковтни!

Від образи й хвилювання Сокіл аж закашлявся. Руда піднесла батькові глечик із водою і з докором подивилася на Чеслава. Юнак удав, що не помітив її промовистого погляду.

— Може, він і батька порішив?

— Може, і він, — випивши води, Сокіл трохи заспокоївся. — Тільки занадто вже мудро, як на чужинця. Вашими ножами — та Велимиру в серце. І чого тоді вас не зачепив? Адже чужинець той на полюванні в тебе цілив. А в мене він стрельнув лише тому, що я вистежив його, Лісовик його…

— He гоже Лісовика проти ночі згадувати, батьку, — пролунав тихий благальний голос Руди з кутка, де було її ложе.

— Що?! Думаєш, як батько хворіє, так і повчати вже можеш?! — гримнув на дочку Сокіл. — Дивися, а то я ще…

Старий хотів було погрозити дочці рукою, та, передумавши, тільки роздратовано махнув у її бік. Мовляв, що з дівки візьмеш. І знову повернувся до Чеслава:

— Я ось тут лежу, боки відлежую та все думаю: чого Велимир не захвилювався, та й ви теж, коли упир той до вас прокрався? У лісі, серед звіра дикого, мертвим сном спати не годиться. А ви ж мисливці знані! Невже так зморило?

— Сам не розумію, — щиро зізнався Чеслав.

Вони ще якийсь час поговорили із Соколом, але, бачачи, що старий мисливець усе ще не оговтався від рани й почав підупадати на силі, Чеслав заквапився геть. Коли він уже піднявся, щоб піти, Сокіл схопив його за руку своєю величезною лапою:

— А що до того, як убивцю знайти, то шукати треба так, як і звіра в лісі вишукуєш. Усе примічаєш, у голові складаєш, слід знаходиш і йдеш по ньому. А починати треба, я так думаю, з того місця, де все сталося.

Попрощавшись із Соколом і Рудою, Чеслав покинув їхнє житло. Розмова з наставником якщо й не дала відповіді на його запитання, то хоча б підказала, із чого почати пошук.

Вийшовши на вулицю, юнак не одразу зрозумів, що за час його відсутності відбулися якісь зміни. Поки Чеслав перебував у хижі старого мисливця, прорвавшись крізь хмари, чорним полотном неба заволодів кругловидий місяць. Він, як повноправний господар, що вирішив перевірити свої володіння, освітив спляче городище холодним світлом.

Опинившись посеред рідного городища, розрізнивши в темряві знайомі обриси й відчувши знайомі запахи, Чеслав на мить замислився: «А чи правильно я вчинив, утікши від рідних? Чи не взяв непосильний тягар на свої ще не закоренілі плечі, вирішивши самотужки розгадати таємницю загибелі батька?» Але одразу ж відігнав від себе ці сумніви. Кров батька відгукнулася в ньому, вимагаючи помсти.

У нього виникло бажання зазирнути до рідної домівки. І найбільшою причиною тому була Неждана. Ця зухвала бранка не відпускала його навіть тепер, коли йому потрібно було думати радше про свою безпеку та життя, ніж про неї. Але Чеслав не міг позбутися думок про неї. Він навіть уже зробив кілька кроків у бік рідного дому, але, вчасно похопившись, що його раптова нічна поява може спричинити переполох і привернути увагу сусідів і громади, сам себе вилаяв за дурні думки й бажання. Йому треба було якнайшвидше покинути городище, бо хто-небудь, кому не спалося цієї місячної ночі, міг легко помітити його й здійняти тривогу. Поправивши на собі гарячу шкуру, Чеслав поспішив до воріт.

Благополучно вибравшись із селища й навіть викликавши співчуття сторожі до нібито загубленого Кудряшем оберега, який негайно треба знайти, щоб уникнути нещасть, Чеслав попрощався з другом і до світанку дістався до дуба, де знайшов собі пристановище.

• Предыдущая
• 28/66
• Следующая