Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 45

• Предыдущая
• 45/66
• Следующая

Порив вітру підхопив його, немов загублену птахом пір’їнку, і поніс хтозна-куди, як колись у годину випробування, коли він був у череві Змія-Велеса. І знову, як тоді, повз нього дедалі швидше і швидше проносилися знайомі й ще не відомі йому місця, безліч подій, що зливалися в один хаотичний рух, хатини їхнього городища й чужих йому поселень і люди, люди, люди — його одноплемінники й чужинці.

Чеслав раптом зрозумів, що його політ не безцільний і та невідома сила, яка захопила його в це дійство, змушує тепер прагнути чогось певного. І ця сила — не що інше, як його власні воля й бажання. Гостре, нестерпне до болю бажання когось знайти, визначити, розрізнити серед безлічі, а ще більше відчути та розгледіти… обличчя… Того, хто зробився жахом для його племені і його особистим кревним ворогом. Але хто, хто цей один серед багатьох? Чому ніяк не виходить наздогнати його?..

Тепер він переслідував утікача серед дерев, каменів, прибережних заростей і лісових хащів. І встигав лише помітити, вловити тінь людини, що тікає. Людини, що позбавляє життя його родичів та одноплемінників. А може, і не людини, а посланого Великими на їхнє плем’я за якусь невідому їм провину зла? І якщо це так, то як знайти сили протистояти, щоб побороти це зло?.. І хто переслідує зараз це зло, — він сам чи його душа, що вирвалася на волю з його тлінного тіла?..

Де він?.. Що з ним?.. Куди він знову поринає?.. Чи хоче він цього?.. Незрозуміло чому й звідки народилася думка: «А чи не все одно?.. Однаково!..»

Він відчуває… Відчуває, як його поглинає спокій…

Але що це?.. Знову марево чи дійсність?.. Почала тріпотіти, то з’являючись, то зникаючи, світла пляма. Потім вона, збільшуючись та ще кілька разів мигнувши, набула сталості.

«Це я розплющив очі. А світло проривалося крізь вії, коли я намагався їх розплющити», — усвідомив Чеслав.

Над собою він побачив переплетення гілок із прив’ялим листям. Крізь них пробивалося денне світло. Напівзасохле листя ледь тріпотіло від вітру, що час од часу нагадував про себе.

«Може, тріпотіння цього листя видалося мені тінню? А може, я насправді побував у тих краях, звідки немає вороття?.. А може, я там і зараз?..»

Його увагу привернуло якесь слабке шарудіння. Поруч було щось… точніше — хтось… і живий. За мить з’явилося обличчя… Мари. Її очі уважно вдивлялися в нього.

«Знову марево?..»

— Отямився? — ворухнулися губи старої.

Лише згодом до Чеслава дійшов її голос, а ще пізніше став зрозумілий зміст сказаного. І це таки був голос Мари.

«Вона не тінь!..»

— Я йду… до предків, Маро?.. — поворухнув він губами, але сам не був певен, чи вимовив ці слова, бо не почув свого голосу.

Обличчя жінки залишалося напруженим і навіть суворим.

— Аякже!.. Не для того я тебе з материнської утроби вирізала, щоб тепер дати загинути, — пробурчала знахарка.

Чеслав хотів запитати стару про те, де він, але язик і губи не слухалися. Тоді він зрозумів, що в роті в нього пересохло від спраги.

— Пити… Дай… пити!.. — з неймовірним зусиллям попросив Чеслав.

Мара на якийсь час зникла, а потім з’явилася знову і, піднявши йому голову, піднесла до губ дерев’яний ківш із водою. Чеслав, зробивши кілька жадібних ковтків, поперхнувся й закашлявся. Кашель відгукнувся гострим болем у боці. Чеслав скривився.

— Тихіше, очманілий! Помаленьку пий! — незло прикрикнула на нього жінка.

Угамувавши спрагу й відчувши полегшення, він одразу запитав про найважливіше:

— Маро, де я?

Стара Мара поклала долоню йому на чоло, а забравши, похитала головою й, прицмокуючи язиком, відповіла:

— У лісі, звичайно, де ж тобі бути? — а помовчавши, додала: — Твоє щастя, що трава прибережна мені знадобилася. Весь запас скінчився. Брела уздовж річки, дивлюся: що за колоди на бережку валяються? Наблизилася — бачу: то зовсім і не колоди… Ось і знайшла вас, безпам’ятних та посічених. Гілками накрила, почала виходжувати. А то б так і згинули…

— Нас? — не зрозумів Чеслав.

— Угу… Лежали соколи, обійнявшись, як рідні, — кивнула Мара кудись убік.

Тільки тепер, повернувши голову в тім напрямку, куди вказала баба, Чеслав побачив, що він у курені не сам.

Неподалік від нього лежав… чужинець! Нерухомий, із заплющеними очима.

Тільки тепер, побачивши поруч із собою свого суперника, Чеслав згадав усе, що з ним трапилося напередодні, наче липуча завіса тіней спала йому з прозрілих очей.

«Брат Неждани!.. Та я ж його…»

— Навіщо ти його зі мною… поруч?..

Мара сердито звела брови й із суворим докором зиркнула на Чеслава.

— А що ж, він хіба не людський годованець?.. Йому ще гірше від тебе дісталося.

«Значить, живий…» — Чеслав відчув, як усередині його ослабла якась натягнута мотузка, що стискувала дихання.

— Маро, запитати хочу… Увижалося мені, наче в гарячці… Чи була тут… вовчиця? Була?..

Мара пильно подивилася на пораненого, і в її очах з’явився якийсь дивний вираз. Чи то сумніву, чи то подиву, чи впевненості в якійсь своїй думці чи здогаді. Та голос не виказав таємниці її роздумів:

— Звідки мені знати?.. Може, і була…

— Наче рани мені зализувала й… — Чеслав недоговорив, подумавши, що Мара вважатиме його слова за хворобливе марення.

Не дочекавшись продовження, Мара сказала сама:

— Рани твої не кровоточили майже… Не те, що в цього… — знову кивнула в бік чужинця. — Не знаю, чи й виживе. Ослаб і крові втратив багато…

Після цього стара налила з глиняного глечика в ківш якогось пійла, приготовленого з відомого лише їй зілля, і по черзі напоїла юнаків. Спершу розтиснула зуби безпам’ятному чужинцеві й влила йому, а потім дала випити Чеславові.

— Нехай через трави прийдуть до вас сили землі-матінки, Великої Макоші! — пробурмотіла стиха стара знахарка.

Випивши, Чеслав знову відчув, як накотила на нього втома, як повіки в непереборному бажанні спати поступово налилися й поважчали.

— Усе у волі Великих! Зараз для тебе спокій краще від зілля, хлопче, не протився йому, — голос Мари зробився якимось глухим і з кожним словом віддалявся від нього.

Чеслав же зовсім і не збирався пручатися його всеохопливому спокою, у нього все одно не було на це сил…

Упродовж кількох днів стара знахарка приходила до їхньої схованки. Давала пити якісь узвари з трав і коренів, промивала, а потім, заговорюючи хворість, вимазувала бурою маззю з дурманним духом їхні рани. Чеслав, незважаючи на важкі каліцтва, поступово набирався сил та одужував, а чужинець усе ще був між життям і смертю. Він часто метався в нестямі, викрикуючи якісь невиразні слова й погрози, а по ночах когось кликав зовсім ще по-дитячому.

Чеслав, незважаючи на всю свою ворожість до цього хлопця, напував його із залишеного Марою глечика, і той затихав. Оговтався за весь цей час він лише одного разу, на світанні. Порожніми очима поводив на всі боки, а потім, зупинивши погляд на Чеславові та, вочевидь, щось згадавши або усвідомивши, різко сіпнувся, скрикнув і знову пішов у своє неспокійне безпам’ятство.

Поступово, борючись із сумнівами, Чеслав усе-таки зміг примиритися з присутністю чужинця поруч. Їх немов зв’язала між собою невидима нитка. І не їхня спільна неміч була тою з’єднувальною ниткою, а викрадена Неждана. Тепер Чеслав розумів, що здалося йому таким знайомим в обличчі цього зайди, коли він побачив його вперше. Чужинець був схожий зі своєю сестрою, як бувають схожі діти, народжені від одних батьків. І тепер, дивлячись на майже непритомного брата, молодий мисливець згадував риси обличчя його сестри. І від цього серце його билося сильніше, а в душі розливався щемливий струмок смутку.

Одного дня, коли Чеслав уже міг над силу, але самостійно сідати, знахарка Мара, як звичайно, тихо виринула з найближчих кущів. Помітивши, що сили в парубка прибувають, жінка посміхнулася.

— Щось ти надто квітучий як на того, хто готовий був піти на зустріч із пращурами. Поїж, хлопче, — підморгнула Чеславові Мара й простягнула горщик із кашею.

• Предыдущая
• 45/66
• Следующая