Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 47
- Предыдущая
- 47/66
- Следующая
Чеслав замислився на якийсь час, розмірковуючи, як уникнути нової небезпеки, а потім сказав:
— Є таке місце. У нього там нічліг був, — кивнув Чеслав у бік чужинця, маючи на увазі схованку в кам’яній ущелині. — Кращого місця й не вигадаєш, я сам його ледве знайшов. Та й не так далеко звідси, — а потім менш упевнено продовжив: — Але я, може, і доповзу туди, а він…
Чужинець уважно слухав їх, ловлячи кожне слово, а на останніх словах Чеслава з підкресленою байдужністю вп’явся в синє небо. І тільки прищулені очі виказували його приховану тривогу.
— А його тягти доведеться, — заявила Мара.
— Це кому ж? — за всієї очевидності відповіді Чеславові важко було погодитися з тим, що йому доведеться тягти на собі свого ворога.
— Так тобі ж, хороший мій, коли не хочеш, щоб він мисливцям нашим дістався. Мені самій його не потягнути, — сказала, як відрізала.
Чеслав, звичайно ж, не хотів втратити чужинця, бо збирався випитати в нього про вбивства своїх близьких. І дотепер заважало йому лише безпам’ятство хлопця. А ось зараз, коли він зовсім прийшов до тями…
І якщо навіть на мить припустити, що це не його рук діло, як він сказав Чеславові, коли той витяг його з річки… Хоча хто ж іще, як не він, чужинець, міг піти на таке лиходійство?.. Хто?.. Але навіть якщо все-таки засумніватися в тому і припустити, що не він убивця, то він міг багато чого повідати про ці звірства, адже весь цей час кружляв, винюхував навколо городища й, найімовірніше, багато чого бачив…
— Тебе звати як? — підступила стара до стороннього.
— В’ячко, — трохи забарившись, відповів той.
— Ось що, В’ячко, злі й люті наші мужики зараз від чорних справ, що накрили наше плем’я, а тому для них будь-який чужинець — винний у тому. Знайдуть тебе тут — знищать, сам розумієш. І хоч тривожити твої рани нині — що зі смертю грати, та й чекати на неї тут — ще більші дурощі. А тому, щоб сховати тебе, перетягнути треба. А тобі витерпіти біль доведеться та й підсобити нам.
Стара подала знак головою Чеславові підійти. Той підвівся на ноги й відчув, як попливли в очах ліс і річка. Юнак злегка хитнувся, але таки встояв на ногах. Похитуючись, підійшов до чужинця, що лежав на землі.
— Заприсягнися життям родичів своїх, що ти не позбавив життя нікого з мого племені.
— Я ж сказав уже… А слову своєму я хазяїн, — не відвів очей чужинець.
«Як же схожі його очі з очима Неждани!.. Тільки ось як їм повірити? Брехливе плем’я!»
Чеслав з одного боку, а Мара — з другого підняли чужинця із землі, намагаючись поставити на ноги. Як не прагнули юнаки стриматися, щоб не показати перед супротивником свою слабкість, та дружній стогін, народжений болем потривожених ран, придушити не змогли.
— Ой, як ви складно заспівали, соколики!.. Ось так і рушимо потихеньку, помаленьку. Крок… Другий…
Заєць, що заґавився на прогалині, злякано шарахнувся від незвичайного дива: серед дерев поволеньки йшла якась дивна істота з шістьома ногами і трьома головами…
Це стара Мара й Чеслав тягли В’ячка, який обхопив їх за шиї. Вони йшли, хитаючись із боку в бік, немов об’ївшись поганих грибів.
Мара, незважаючи на свій вік, виявилася ще доволі міцною жінкою. Вона як могла підбадьорювала хлопців то словом ласкавим, а то й окриком різким.
А юнаки, кусаючи губи, боролися з болем, що терзав їхні тіла. Кілька разів В’ячко непритомнів. І тоді його голова безвільно гойдалася з боку в бік на кожному кроці його супутників. Але вони не зупинялися й не давали собі перепочити, а йшли і йшли, бо розуміли, що тільки це може врятувати їх від небезпеки потрапити до рук тих, хто полював на них.
А навколо вже розгорталися величезні лови.
…Кілька днів вони перебували пліч-о-пліч у кам’яному сховку. В’ячко після переходу, який забрав у нього сили, так важко відновлювані Марою, здебільшого спав. Чеслав, рани якого швидко гоїлися, — за словами знахарки, «що на звірові», — мучився вимушеним неробством. Він міг уже майже вільно вставати й виходити з їхнього укриття, але, відійшовши недалеко, досі швидко втомлювався.
Перебуваючи поруч із В’ячком, Чеслав кілька разів пробував завести розмову про його блукання навколо городища. Але той уперто мовчав, чи то насправді перебуваючи у хворобливому напівзабутті, чи то хитруючи, аби не відповідати.
Часом Чеславові здавалося, що В’ячко зовсім не спить, а нишком спостерігає за ним. Юнак кілька разів намагався підтвердити свої підозри, різко обертаючись у бік суперника, але чужинець мирно спав.
Та якось, знову відчувши на собі пильний, пекучий погляд, Чеслав обернувся й уперся в уважні очі В’ячка.
— Як там… сестра? — почув він хрипкий голос.
Чеслав зовсім не очікував, що він заговорить про Неждану. Він сам так давно її не бачив, що через усі ці події хоч і думав про неї, та здебільшого тоді, коли міг розслабитися, поринаючи в сон. Можливо, женучи від себе думки про дівчину, він намагався позбутися причепливої хворобливої думки, що саме вона, Неждана, могла стати причиною тих нещасть, які звалилися на його родину. А ймовірніше, навіть не вона, а його, Чеслава, зайдиголовство і пристрасна жага викрасти її для себе. І дедалі частіше він згадував застереження старої Мари про те, на яку звивисту стежку він ступив, увівши викрадену у свій дім.
«Невже стара мала рацію? І це поява Неждани завдала стільки нещасть? Ні! Не може того бути. Серце б’ється частіше від однієї згадки про неї, але немає в тім передчуття лиха… Немає!»
А своїм передчуттям він почав довіряти дедалі більше, особливо після Посвяти, коли його торкнувся дух Вовка.
— Живе в моєму домі.
— З черевом уже, мабуть? — не по-доброму спалахнув погляд В’ячка.
— То моя справа… — сказав Чеслав твердо, уже не по-юнацьки, а по-чоловічому.
Почув, як у В’ячка заскрипіли зуби, так він стис їх. Видно, не сподобалася чужинцеві відповідь.
На якийсь час сторонній замовк, і тільки важке дихання виказувало пережиті ним почуття. Потім, напевно, заспокоївшись, заговорив знову, послабивши тим самим тятиву мовчання, що натягнулася між ними:
— Після мене в матері всі діти або мертвими народжувалися, або гинули малими. Як не просили батьки Великих, усе було марно. Ніби напасть яка. А тому, коли Неждана вижила, волхв наш сказав, що то милість не тільки батькам, а й усьому Родові нашому. І що то добрий знак для племені. А тому для батьків і для мене сестра була й радістю, й цінністю, хоча й дівка. Була… Поки ти… не викрав її…
Чеслав не хотів говорити про це з чужинцем. Він готовий був уже зірватися й вийти з кам’яного притулку, але думка про те, що все-таки В’ячко був кревним братом його обраниці й мав право запитати про сестру, втримала Чеслава на місці.
— Дівка в домі завжди не прибуток, а збиток… — пробурчав він, насупившись. — І не вік же їй у вашій родині бути. Рано чи пізно чоловікові віддасте…
— Так то з нашої волі й вибору, — урвав його В’ячко.
— Можна подумати, що хлопці вашого племені ніколи дівок чужих не крали, — почав втрачати терпець Чеслав.
— Крали!.. Але Неждана — моя сестра.
Чеслав так різко подався в бік В’ячка, що потривожив свої рани, але в запалі не звернув на це уваги.
— Та коли б я навіть прийшов за нею з дарунками, мене у вашому селищі швидше б розірвали через люту ненависть між родами нашими, ніж прийняли й віддали її мені. Хіба не так?
— Так! — викрикнув йому В’ячко.
Ох, як же в Чеслава зачесалися кулаки! Він навіть схопився на ноги, та стримався. Помовчавши, юнак, мов переступивши через перепону в собі, промовив:
— Я не скривджу її й жалувати буду, — і зовсім уже тихо, майже пошепки, додав: — Люба вона мені…
На обличчі В’ячка блиснула крива усмішка, та раптово зникла. Чеслав після свого зізнання почувався ніяково поруч із тим, кому відкрив душу й таємне, а тому вирішив за краще вийти зі схованки.
«Навіщо відкрився чужинцеві? Дурень!» — лаяв сам себе Чеслав, блукаючи довкола й давлячи ногами червоноголові мухомори, вкладаючи в це порожнє заняття всю свою злість і досаду.
- Предыдущая
- 47/66
- Следующая
