Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 48

• Предыдущая
• 48/66
• Следующая

Коли він повернувся, В’ячко довго мовчав, про щось думаючи та неспокійно крутячись на своєму місці, а потім сказав:

— Я сестрі зла не бажаю й подумати про те не можу… — поміркував і продовжив: — Може, ти й був би для неї гарним чоловіком, про те її запитати треба, та ось ворожнеча між предками нашими — для вас перешкода непереборна. І прокляття між нами лежить давнє… А хто волю предків своїх не шануватиме, той і сам проклятий буде. Адже знаєш? І не зустрітися йому в городищі небесному з предками своїми… — В’ячко було запнувся, а потім усе-таки договорив: — А тому і я за образу, тобою завдану Роду нашому, помститися прийшов.

Чеслав, змірявши його поглядом, спокійно відповів:

— Не моя провина й не її, що роди наші собачаться і що предки наші не поділили щось поміж собою.

— Однак проти кревної громади не підеш, — випалив йому В’ячко, а потім додав глумливо: — Та й тебе твоє плем’я не дуже, схоже, шанує, коли ти зі мною отут ховаєшся.

Чеслав поморщився, немов від удару, і зло огризнувся:

— То моя справа.

Сказав і замовк. В’ячко теж не став говорити більше — виснажився. Кожен із них замислився про своє, але були думки й про спільне, про ту, котра їх розділила й зв’язала…

Лише наступного дня, коли слабке світло знову проникло в їхній сховок, Чеслав сам вирішив порушити тривале мовчання:

— Ти ось усе говориш, що прийшов мені за сестру помститися. Нехай так… Але навіщо… на родичів моїх… руку підняв? Чи не тому, що я не на твої зуби горіх?

Насупився В’ячко. Розворушив його болючу рану ненависний суперник, знову вдарив по приниженому самолюбству та гордості.

«Ох, як хвалиться, гад!» — подумав, а вголос крізь зуби сказав:

— Пускав я стрілу кілька разів у твій бік, правда твоя, парубче. Та, шкода, не влучив, хоч я й не останній стрілець, а в племені своєму, може, і кращий. Наче сам Лісовик тобі допомагає або ще хто… — з досади В’ячко стукнув по каменю рукою й не поморщився. — А родичів твоїх й одноплемінників, окрім старого, що за мною гнався, не займав, говорив уже тобі.

— Не вірю.

— Твоє право. Ось я весь перед тобою: украй знесилений — від тебе залежу. Хочеш — позбав життя, страху немає в мене перед смертю, прийму гідно. Визнаю: ти верх наді мною взяв та й життя врятував на річці, хоч не просив я тебе і не радий тому зовсім. І краще поріши мене зараз, бо щойно оклигаю, мститимуся тобі, як раніше.

«Упертий та зухвалий, як я сам. Битий, а мститися збирається! Однак зась, близько лікоть, та не вкусиш. Може, зв’язати його? Хоча поки що й так упоратися з ним зможу. А як силу набирати почне, треба таки подумати про те», — вирішив про себе Чеслав.

— Чого ще від тебе очікувати можна, — пробурчав він уголос. — Кажуть, що ви свого Перуна людськими життями годуєте. Чи правда це?

— Брехня!.. — обурено гаркнув В’ячко, але, помовчавши, додав: — Раніше, подейкують, так і було. Але за моєї пам’яті не вимагав Великий Перун такої жертви.

— А коли зажадає?

— Великому відмови не буде, сам знаєш.

Чеслав знав, що інакше й бути не могло, і якби їхній Великий Даждьбог зажадав… Але Великий і Ясний був добрим до їхнього племені, як до дітей малих, і Чеславові важко було навіть уявити, щоб він міг побажати подібної жертви… А от Перун — захисник роду Буревоя…

— Отож у нас про ваш рід страхи різні розповідають, що дітей вашому ідолові згодовуєте та дівок незайманих на жертовник в наречені йому віддаєте… — пробурчав Чеслав. — І прокляли за кровожерливість вашу, напевно.

— Сказав же — дурниця це. Та й не вашому роду про милосердя казати… — огризнувся В’ячко. — Я ж поки тебе вистежував і спостерігав за вами, побачив та й дещо зрозумів… І в тім, що в городищі у вас недобре щось коїться, провини моєї не шукай, хлопче. Самі одне одного, як звірі, гризете.

Не витримав Чеслав глузливого погляду суперника, відвів очі. Різонули юнака, як пісок очі, слова В’ячка. І то сильніше, що в словах тих було багато правди. І думав він про те саме не раз. Адже його самого ж одноплемінники по лісу, як оленя, ганяють. І гірше бути не може.

— І що ж ти таке нагледів? — запитав і глянув з-під лоба.

— А те…

Чеслав чекав продовження, а В’ячко, мабуть, на зло суперникові, замовк, мовби й не говорив нічого, і почав ще уважніше розглядати кам’яні стіни їхнього сховку, що вже обом до болю очі намозолили. Наче побачив там щось нове й дуже цікаве.

— Ну, кажи, якщо вже рота відкрив. А може, щось набрехати хотів?! — урвався терпець у Чеслава.

— Навіщо мені брехати? — глянув на нього В’ячко. — Та ти й сам багато чого знаєш. За своїми родичами здаля таємно підглядаєш. Усе когось вистежити хочеш. Я ж бачив, як ти ховався то біля городища, то біля капища, та от сам дістати тебе не міг… Але ти ж, я так гадаю, за своїми наглядаєш не з добра… — в очах чужинця блиснули вогники зловтіхи.

«Ще й потішається, злидень!» — палило всередині Чеслава, але він не дав взнаки:

— Я своїм родичам лихого не бажаю. Та й вони мені… А женуть мене, бо правди не знають… — і, вирішивши, що знову чомусь надто відвертий із цим чужинцем, зло кинув: — Та й тебе це не обходить, чужинцю, у наше життя не тобі лізти.

В’ячка обурила така несправедливість:

— Та ви хоч переріжте всі одне одного та зжеріть, я тільки зрадію та Перуну Великому подякую за те. Сам же просив розповісти, що я бачив, тому й говорю.

— Нащо ж мені слухати про те, що й сам бачив? — відмахнувся Чеслав.

— Бачив, звісно, та не все… — труснув головою В’ячко. — Того дня, як ви після обряду Посвяти на полювання ватагами рушили, я одразу затаївся, щоб не виказати себе. Народу в лісі повно, не дай Великі, хто помітить… А вдосвіта почав обережно серед ваших мисливців тебе розшукувати, щоб… Ох, не минути тоді б тобі моєї стріли, хлопче… Але зараз не про те… Дивлюся, дівка там якась крадеться між дерев, наче кішка лісова. Мені страшенно цікаво стало, чого це її яка вража сила в таку рань по лісі одну носить. А вона сама, вочевидь, боялася, щоб її хто не побачив. Я тихенько, щоб не злякати та щоб не помітила мене й крик не зчинила, віддалік від неї тримався. Дівка та спершу поспішала, а як до галявини наблизилася, повільно та з оглядкою туди пішла…

«То Голуба до батька кралася волю свою нав’язати…» — подумав Чеслав.

А В’ячко продовжував свою розповідь:

— А потім, трохи згодом, як ошпарена, неслася відтіля з витріщеними очима, немов духа лісового зустріла й він гнався за нею… Зі страху бідна так бігла, що навіть блукати між дерев почала… Я вже й не поспів за нею, сам ледь не заблукав… А потім на тій галявині крик та метушня знялися, звідусіль люди збігатися почали… — і, багатозначно помовчавши, додав: — Потім у вас поховальне багаття горіло…

«Усе саме так, як Голуба Ратибору розповіла… — побігли думки в Чеслава. — Але хто ж тоді побував раніше за Голубу на галявині? Хто випередив її? І чому мене з братом не порішив? Виходить, тільки в батька цілили…»

— Там ще баба якась шастала скрізь…

Чеслав не відразу звернув увагу на ці слова В’ячка. Вони прорвалися до його свідомості із запізненням, немов крізь завісу туману, миттєво зім’явши його думки.

— Що за баба? — підскочив Чеслав до В’ячка.

А той, уже й забувши про сказане, не одразу зрозумів, чого від нього хоче цей дивакуватий хлопець.

— Звідки мені знати?.. Я ж не питав її, як звати. Баба, вона і є баба…

— Яка вона була?

В’ячко на мить замислився, намагаючись пригадати зовнішність баби, а потім не зовсім упевнено сказав:

— Крива, здається, трохи на одне око. Теж начебто щось вишукувала в лісі чи за дівкою тією підглядала. Я ще подумав: «А цій корчазі чого не спитися?»

«Леда! Крива Леда! — забилося, застукотіло в голові Чеслава. — Отже, і вона була там, біля галявини, того нещасливого ранку? Але навіщо?! Що шукала? Кого виглядала? Або… учинила що?!»

— А може, і ще хто був… Але в тому не певен… — зненацька додав чужинець.

— Хто?

В’ячко знизав плечима:

— Сказав же, не певен… Здалося так, а сам не бачив… А може, і не було…

• Предыдущая
• 48/66
• Следующая