Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 16

• Предыдущая
• 16/32
• Следующая

– Так точно! – озвався Микола – молодий наш водій.

– Якого кольору чуб у грабіжника? – поцікавився я.

– Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, – невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!

Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.

Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.

– Нічого, ще попадеться, гад, – підбадьорливо сказав Луцик. – Сяде до мене в автобус.

– Тільки без самодіяльності, шановний, – попередив його.

Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.

– Затямте собі: ваша справа тільки повідомити нам. Ніяких дій. Ні-я-ких, – з притиском підкреслив. – І за це будемо вдячні.

– Чого ви розхвилювались? Я не маленький, – насупився шофер. – До того ж дружинник і колишній десантник. Вже не раз затримував хуліганів.

Ми перезирнулися з майором, і в його очах прочитав докір, ніби я винний, що трапився такий войовничий, настирливий свідок. Доведеться просити начальство автопідприємства перевести його на кілька днів на інший маршрут, щоб не накоїв лиха. Шкода, звичайно, бо він єдиний, хто знав у обличчя пізнього пасажира.

Скорич зиркнув на годинник. Наш Микола запізнювався: вже десять хвилин понад умовлений час. Ми з нетерпінням дивилися на Гарматну. Поїхати назустріч йому не могли, бо він узяв із собою ключ запалювання. Напевне, Миколі поталанило.

– Іде! – зраділо вигукнув майор. – І не сам!

Справді, Микола вів за руку хлопця в білій сорочці з підкоченими рукавами, темно-синіх штанях і темних окулярах. От і кінець. Я напружився, мов перед стрибком.

– Стійте! – зупинив нас Луцик. – То не він! Не він!

У відділі, підіймаючись сходами, я говорив Скоричу:

– Треба сьогодні походити навколо заводу. Раз Хрипливий у місті, то може знову когось пограбувати.

– Гаразд, – погодився майор, якому теж було прикро, що не затримали Хрипливого. – І треба якось ізолювати вашого запопадливого Луцика. Посадити до нього в автобус працівника – не вихід, бо на маршруті аж три машини.

– Я вже думав про це. Зроблю.

У себе спочатку випив газованої води, потім сів за стіл. На душі незатишно і гірко. Але треба працювати. Перш за все, домовитись про зняття з четвертого маршруту. Взяв довідник міської телефонної мережі, знайшов АТП

Луцика, подзвонив начальнику… Ну от: із завтрашнього дня Борис на восьмому маршруті і в другу зміну. Так для нас спокійніше.

А не краще, щоб завтра шофер відвідав пляж на дачах? Адже там він зможе побачити Хрипливого. Ідея! І я піду з Луциком. Аби з'явився грабіжник. Майор, безперечно, схвалить мою пропозицію. На пляжі ми знайдемо його швидше, ніж на вулицях міста. Спека виманить злочинця з дачі – прибіжить до води. Він же не знає, що його вже шукають.

Задзвонив телефон.

– Загайгора слухає.

– Товаришу капітан, це Загата. Я оце навідався до будинку Шулешко, розмовляв з сусідами. Нічого цікавого: залицяльників не водить, гульбищ не влаштовує, зі всіма привітна. Лише одна молода мати нарікала на неї. Невдоволена, бо Шулешко часто вмикає голосно магнітофон, а їхні квартири поруч. І кілька днів тому пізно ввечері чула у неї сварку двох чоловіків.

– А точніше?

– Сьомого числа. Потім від неї хтось пішов о пів на дванадцяту. У мене все.

– Дякую, лейтенанте.

Відкинувся на спинку стільця, полегшено зітхнув. Повідомлення Загати підтверджувало моє припущення: Табурчак був у Шулешко. І якого числа? Сьомого! В той день зник Руслан і пограбували Зеленяка.

Хтось постукав до мене.

– Заходьте.

Черговий.

– Вам лист.

– Особистий?

Черговий посміхнувся й поклав на стіл журнал реєстрації вхідної кореспонденції. Розгорнув його. Там був аркуш з учнівського зошита в клітинку з пришпиленим маленьким папірцем – резолюцією начальника відділу.

– Розпишіться в отриманні. Я розписався.

Прочитав у резолюції:

«Тов. Загайгорі. До справи зникнення Табурчака Р. В. Ольховий».

То була скарга Русланового батька:

«Моя дружина подала заяву, що наш син не повернувся 7 липня додому з тренування. Я приїхав з відрядження й дізнався, що його досі не знайшли. Воно й не дивно, бо таку важливу справу Ви доручили молодому й недосвідченому працівникові, який у розмові зі мною признався, що не знає, де шукати нашого сина.

Коли найближчими днями його не знайдуть, я поскаржуся прокурору і міністру. Я цю справу так не залишу. У нашій країні не зникають безслідно люди. Ми втратили сон і спокій, а дружина зчорніла від горя. Прошу прискорити розшуки нашого сина.

Табурчак».

Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.

Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку – строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.

У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому, нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.

– А вам не гикалось? – іронічно примружився він.

– Чого? – не зрозумів його.

– Бо через вас оцей дим, – скрушно похитав головою. – Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.

– Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, – ображено сказав.

– Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він – батько, – поправив мене майор і посміхнувся. – Ціна його недовір'ю – нуль. Ольховий теж так вважає.

– Не подобається мені Табурчак, – признався я, сідаючи за приставний столик.

Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?

– Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив Скорич, не відриваючись від справи.

Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…

– Про Кисюру поки що не треба, – зауважив майор.

– Мені гарну звістку подав Загата.

– Яку? – Скорич одсунув папери.

– Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.

– Цікаво, – покрутив головою Скорич. – Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?

– Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.

– Давайте. Він охоче згодиться, – посміхнувся майор. – Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.

– Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? – здивувався я. – Мені здається, йому ніщо не загрожує.

• Предыдущая
• 16/32
• Следующая