Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 17

• Предыдущая
• 17/32
• Следующая

– Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… – Скорич підняв угору вказівний палець. – З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.

– Яке «але»? – забринів мій голос від хвилювання.

Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.

– Дзвінок Руслана додому після тренування, – сухо, офіційно відповів.

– Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, – сказав я. – І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…

– Хай дзвонить, – байдуже перебив Скорич. – А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?

– Навіщо? – повторив я і замислився. – Ніби хоче виправдатись… перед дружиною і самим собою. Мовляв, не сиджу склавши руки, а щось роблю, щоб розшукати сина.

– Еге, виправдання. Значить, підсвідомо підтвердив, що син знає про його зраду, – зробив остаточний висновок Скорич. – Адже він пішов од вас без невдоволення?

– Тільки спочатку…

– Ну от, – майор задивився у вікно й раптом спитав: – Ви любите дітей?

Я розгубився, бо ніколи не ставив перед собою подібного запитання. Діти… До них я не виявляв особливої цікавості, бо-вони якось існували поза моєю увагою. Коли б зі мною росли молодші брат чи сестра, може, мав би більше прихильності до дітей. І тут я подумав, що мої ровесники вже давно батьки, а дехто відсвяткував перший шкільний дзвоник. Мені стало сумно, наче поступово втратив щось найдорожче. Гостро, як ніколи, я зрозумів біль своєї матері, яка досі бідкалась моїм холостякуванням.

Скорич помітив, що я знітився, й підбадьорив:

– Звісно, вам зараз важко відповісти. Але все попереду. Так от…

Задзвонив телефон. Дмитро Юхимович неохоче підняв трубку.

– Скорич, – коротко сказав.

Його обличчя зосередилось. Він подивився на мене, і я зрозумів, що трапилася подія, до якої я теж мав відношення.

– Хвилиночку, сержанте, – перебив співрозмовника майор. – На тілі не видно слідів наруги? А на зап'ястях рук і щиколотках ніг нема залишків мотузки? – запитав Скорич. – Угу… угу… Зачекайте. Через півгодини приїде капітан Загайгора, – і поклав трубку.

Я здогадався, що знайшли чийсь труп. Мені забракло повітря.

– Біля маяка до берега прибило утопленика, хлопчину, – сказав майор. – Сідайте в машину до Миколи, заїдьте за Табурчаками і до маяка. Проведете опізнання.

– Ви вважаєте?…

– У нас, на жаль, часто топляться діти, – ухилився Скорич від прямої відповіді.

– А ви не поїдете?

– Ні.

Я ледве не запитав чому. Проте не обов'язкова присутність на опізнанні начальника відділення карного розшуку. Досить інспектора, який займеться справою. Може, майор не хотів бачити батьків, їхнього горя, щоб не ворушити своєї біди? Я вперше подумав, що він, очевидно, самотній, і квартира для нього – пустка, де речі, безмовні свідки їх спільного життя з дружиною, постійно викликали спогади.

– Ви якось обережно попередьте Валентину Гнатівну, – порадив мені Скорич. – Краще, щоб вона зовсім не їхала. Досить батька.

– Спробую умовити її, – пообіцяв.

У себе в кабінеті взявся за телефон, щоб подзвонити Табурчакам. Уявив Валентину Гнатівну, що не відходила від апарата, і у мене опустилася рука.

Невже Руслан втопився? Я й не думав про це. Але ж могло бути й так: сказав, що йде додому, а сам на пляж, до свого товариша Віталика… А скільки я нагородив усіляких припущень! А воно все просто – втопився… Але чому Скорич запитав, чи не було на утопленику мотузки? Мотузки… Тобто чи не був зв'язаний хлопчина? Ось воно що! Майор таки думав про наглу смерть школяра. Тоді – хто злочинець? Чому убив Руслана? Риторика, все риторика.

– Квартира Табурчак, – зболеним голосом озвалася Валентина Гнатівна.

– Це Загайгора. Я…

– Знайшли? Де він? У вас? – швидко запитала.

– Є ваш чоловік? – насилу вставив своє.

– Задрімав… Він цілу ніч… не спав у поїзді. Ви скажіть, Русланчик?…

– Я зараз приїду. Приїду! – підвищив голос, щоб почула.

З важким серцем я трясся у «газику».

Попереду чекала дуже неприємна процедура. Нежива людина завжди справляла на мене гнітюче враження, і я до цього ніяк це міг звикнути. Особливо важко було в присутності близьких загиблого, які глибоко переживали своє горе. Не знав, як сприйме опізнання мати Руслана, якщо навіть то буде не її син. За батька менше турбувався. Батьки стриманіші, завжди страждали мовчки.

– Що ви кажете? – спитав Микола.

– Я? Нічого, – здивувався.

Мабуть, щось бовкнув уголос. Треба стримуватись. Я тільки безсторонній збирач фактів і доказів. Особисті почуття – поза службою. Думав, що сказати Табурчак, щоб не терзав її змучене серце біль. Попросити чоловіка, щоб умовив не їхати? Не послухає вона. Краще вигадаю якусь причину, чого я до них заїхав, і візьму з собою тільки чоловіка. А про опізнання – ні слова.

Наш «газик» вихопився на вулицю Декабристів. Звіддаля помітив під акацією базарувальницю у своїй незмінній бляклій сукні.

– Повернете ліворуч, у двір дев'ятого будинку, – сказав Миколі.

Коло ліфта постояв, – набирався рішучості… Натиснув кнопку – вона спалахнула червоним світлом. На шостому поверсі, перед дверима квартири знову забарився. Не подзвонив. Чомусь був упевнений: не замкнуто, і натис на ручку. В коридорі, у тьмяному прямокутнику дзеркала, побачив себе – пригніченого, з напруженим обличчям.

Увійшов до вітальні. Валентина Гнатівна сиділа біля телефону, що стояв на підвіконні. Вона ніби не кидала того місця відтоді, як я тут був. Оглянулась – схопилася й безсило опустилась. Втупила у мене погляд, сповнений розпачу. Подалася ще дужче: запали щоки, аж випнулись вилиці, а чорна сукня бахматилась, взялася зморшками на грудях. Ми дивилися один на одного, і я ніяк не наважувався заговорити.

– Значить, нема… – шелеснули її знекровлені губи, і Валентина Гнатівна відвернулася до вікна.

Я стояв і шукав слова співчуття, проте мовчав, бо відчував їхню безглуздість перед материнським горем. Натомість закипала злість на Табурчака, який підштовхнув сина на такий вчинок, хоч розум заперечував: провина інженера не доведена. Я опанував собою.

– А де Вадим Іванович?

– У його кімнаті.

Табурчак спав на ліжкові Руслана. Лежав горілиць, одягнутий, у тих клятих туфлях. Його продовгувате обличчя посіріло, й під очима темні півкола. Повні губи скривлені, мов збирався от-от заплакати, а може, й плакав уві сні. І мені стало шкода того здорового чоловіка, незважаючи на підозру. Не хотілося його будити, та без дружини я розповім йому, чому приїхав, і доторкнувся до його руки. Він одразу розплющив очі, ніби й не спав, якусь мить дивився на мене неосмисленим поглядом, потім звівся, міцно потер долонями лице.

– Є якісь новини? – глухо запитав.

– Треба, щоб ви поїхали зі мною.

– Куди? Ви знайшли, у кого ховається Руслан? – скинувся увесь.

– Знайшли… утопленика. Валентині Гнатівні я не сказав.

– Утопленика? Хлопчину? – зблід Табурчак і стулив губи, щоб не зірвався вигук. – І ви вважаєте?… Руслан добре плаває…

– Ні, Вадиме Івановичу, досі нічого конкретного.

– А де він? Де? – подався до мене. – Три дні чекаємо, а ви три дні тупцюєте на одному місці!

– Нас легко звинувачувати… – я затнувся. – Облишимо докори. Вони не допоможуть. Зробіть так, щоб з нами не поїхала ваша дружина.

– А… а це обов'язково – їхати?

– Так. Необхідно провести опізнання. Ми повинні точно знати, що то не Руслан.

Табурчак затулив обличчя долонями, тамуючи душевний біль.

– Не обману її, не простить, якщо… – з відчаєм прошепотів.

– Раніше, мабуть, прощала, – вихопилось у мене.

– Що прощала?! – спалахнув Вадим Іванович. – Чого ви пхаєте свого… – і нараз пригасив роздратування. – Вибачте, я вже сам не свій, голова розколюється, ввижаються всілякі жахи… Аби живий був Руслан…

• Предыдущая
• 17/32
• Следующая