Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 33

• Предыдущая
• 33/58
• Следующая

—А чоловік?

—Загинув на тій проклятущій... — міцно сту­лила губи. 

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої на­тури для пам'ятника матерям, котрі виходили, по­ставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

—Ви тільки по місту їздили?

—Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

—І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

—У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

—Точно?

—Авжеж, я одна була на всеньке місто, — ска­зала з погордою.

—Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

—Слухайте, ви з газети?

—Яз міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

—Сорок четвертого... Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко пе­ревела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю зло­чинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і по­чути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ні­би ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдан­ня, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній пог­ляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками зда­валась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Вели­кошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

—Ну, що там у тебе? — стомлено провів доло­нею по очах. — Тільки коротко, Арсене.

—Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Бере­зівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ве­дуть у місто.

—Якого клена?

—У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, — нагадав йому.

—У місто? — перепитав жваво, немов зрадів­ши. — Ну-ну!

—У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірни­ків. Той не курить.

—Правильний висновок,— погодився Велико­шич.

—Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

—Теж вірно,— вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

—Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію. На запи­тання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнад­цять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміх­нувся.

—Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб дов­го не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

—Але чому ви обходите Шепету?

—Щоб не тягнути «пустушки»,— буркнув.

—А далі?

—Справи підкажуть. Не гай часу,— Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав ме­ні хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті... Саме це суперечило логіці, що озна­йомлення з ними побічно підштовхне наше розслі­дування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спли­вало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлен­ня браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу,

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

—Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!..— і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому по­версі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся бі­лою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витира­ла полички. Вона першою помітила мене й усміхну­лась одними очима.

—Олю, до тебе гість із далеких мандрів,— на­тякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, яви­лось її радісне лице.

—Ти?!—звела русяві брови.— Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

—Трішки. А ти чим займаєшся?

—Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

—Варить варення.

—А я не вмію,— сказала, ніби попередила мене.

—Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліп­лять,— сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв нас, і на півметра поближчав до Олі.

—Чого ти шкутильгаєш?

—Тобі видалось,— заперечив найбайдужішеі тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею.— Ти вчора не прийшла.

—Шила плаття,— вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося го­робеня.— Тебе інші провідують.

—Хто?—знизав плечима.

—Дубовенко, її дочка,— зауважила насмішку­вато.

—А-а,— в нашому місті нічого не втаїш. Зви­чайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але від­крито не питала.—Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

—І слони замість неї складатимуть,— сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

—Еге, слони,— мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.

—Коли б сьогодні пішов дощ,— сказала замрія­но, враз перевівши мову на інше.

—Тоді б не перекривали дах,— вдавано занепоко ївся я.

—Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пільці. їй теж не тер­пілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилав­ка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, про­пахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смуж­ку на лобі.

—Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий роз­мір. Он ті, з цегейки.

—Жнива, а ви по шапки,— мовив я.

—Е, готуй сани влітку, а воза взимку,— глибо­кодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дих­нувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

—Олю, там товар тобі привезли!—гукнула Сте- панида Трохимівна.

—Зараз,— обізвалася Оля і до мене:— Ти за­жди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий ви­явився з рожевою лисиною, а тонкий—надміру куч­матий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзер­кало, посміхалися, штурхаючи один одного лік­тями.

• Предыдущая
• 33/58
• Следующая