Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 34

• Предыдущая
• 34/58
• Следующая

—От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!..— задоволено прицмокнув лисий.— Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

—Н-да, Сава майстер на всі руки,— погодився кучматий.

—Це який Сава?— поцікавився я.

—А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

—Придиба?

—Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пут­тя не відав, що таке кушнірити, а розпитувати не­знайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдя­гали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у со­рочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

—Ніби нічого, га?

—Мов космонавти в скафандрах.

—Мою вже курям на сідало.

—Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

—   Залиште мені,— сказав я.

—   А ти хто: ухажор чи її чоловік?

—        Чоловік, чоловік,— прийшла мені на допомо­гу Степанида Трохимівиа, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шап­ками.

—   А ви звідки?

—   З Березівки,— оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'я­тали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'яв­лялись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

—        Ось і я,— вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи.— О, ти вже продав шапки,—вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску.— Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

—   Не треба.

—   Служба не дозволяє?

—   І служба.

—   Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою.

Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блок­посту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередже­ність до Кедровського. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову коротко­зорість кількість тих, що пропали безвісти по райо­ну. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзві­нок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягну­тий лише в майку і якісь незугарні штани, з окуля­рами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

—   Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув,— поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв.— Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьо­вував од збудження, ведучи мене до хліва.

—  Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — запере­чив йому.

—   Чому? Ти хіба не за поличкою?— насторожив­ся, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окуля­рів.

—  Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти.. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

—   Ага, значиться, голубе, щось по роботі,— при­в'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився на повні, мабуть, колись мускулисті ру­ки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

—    Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нероз­криті справи із вбивствами, — сказав спроквола.— По сорок восьмий рік.

—    Нерозкриті? — здивувався і посунув окуляри на лоба.— Що вони тобі дадуть?

—   Треба.

—   За моєї служби... їх не було,— впевнено мовив.

—   Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспо­кійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажан­ня назвати їх, підозру щодо його сумлінного вико­нання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

—     Дуже треба, Платоне Сидоровичу,— якомога зичливіше сказав.

—     Силкуюся згадати, — постукував товстими пальцями по столі.— Я давно не при справах. Бага­то забулось. Це ти до батька?.

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по до­помогу.

—     Усе надієшся,— Кедровський підставив ши­рокий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, поверну­ла на грушку.— Змарнуєш відпустку, Арсене... Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

—     Це підказав Сергій Антонович,— вирішив бу­ти відвертим.

—   А, Великошич,— засовався Кедровський.— Ти і його припріг.

—   Він сам.

—    Угу,— Платон Сидорович підібрав губи й час­то закліпав повіками, мабуть, вагався з відповід­дю.— Знаєш, лежить там одна справа про вбивст­во ковбасника. Прізвища не пам'ятаю. У сорок сьо­мому році, після грошової реформи. Злочинця незнайшов. Переглянь, може, стане в пригоді. А вза­галі «мокрих» справ у нас, — показав п'ятірню,— о, на пальцях перелічиш.

—   Дякую, Платоне Сидоровичу.

—   Полички не береш?— проводжав мене до хвіртки.

—   Я на мотоциклі. Іншим разом.

—    Заходь, Арсене,— не сказав заради ввічливос­ті, а попросив, і я пильніше глянув на нього, ніби вперше побачив, що переді мною старий стомлений чоловік, який два роки тому поховав дружину, те­пер вікував сам, серед тих своїх диктових виробів. І напевне, вони для нього єдина втіха й розрада, самозабуття, втеча від спогадів. Мені стало непри­ємно, що донедавна погано думав про нього.

На мене погано впливала чиясь самотня старість. Он у Березівці тітка Ніна, і в Балюка до того йшло­ся... Вже не з'єднати матір із Романом Гнатовичем. Коли б не я, вони б давно побралися. Мати сороми­лась питати в мене дозволу, навіть ніколи не роз­починала мови. А їй теж нелегко довелось у житті. Тепер пізно. Тепер заміжжя для неї ніби з примусу, мовляв, щоб вільніше почувалося в хаті молодому подружжю. Чому я раніше не переймався її долею як жінки? Не пам'ятаю, хто сказав, що діти — най­більші егоїсти.

Я взяв у чергового ключа І, не заходячи до Вели­кошича, попрямував до архівної кімнати. Справи, що залишив на столі, вже лежали на полицях сте­лажа. Швидко знайшов за сорок сьомий рік. їх не дуже багато. Почав переглядати. Більшість — кра­діжки зерна, цукрових буряків, макухи на олійні. Звісно, сорок сьомий рік. Я його теж пам'ятав. Ага, ось вона: «Справа про вбивство гр. Мошняка Спиридона Мокійовича». Ну-ну, що в ній?

Розгорнув. Так, наткнулися на Мошняка па ву­лиці Кірова о четвертій годині ранку, під парканом будинку № 28. Лежав ниць. Одягнутий у ватянку, чоботи, кашкет розсічений на потилиці. Поблизу лежав образок. При ньому знайшли: півгребінця, 983 карбованці, квитанції про прийом м'яса і біль­ше нічого. Мешканці ближніх будинків упізнали Мошняка. Смерть настала відразу після удару чи­мось гострим по голові. На фотографії — непоказ­ний чоловік. У навколишніх будинках не чули ні галасу, ні шуму. Свідчення робітників: не пив, стри­маний, працював ковбасником. Недругів не мав.

Анкетні дані: народився 1892 року в Херсонсь­кій області, із селян, безпартійний, освіта чотири класи, звільнений од військової служби за станом здоров'я, подяка за роботу... Свідчення дружини Соломії Остапівни. Все загальне. Ще, зарплату то­го дня не отримували. І свідчення, свідчення... На­віть касирки з вокзалу і отця Серафима. Відповідь на запит із місця народження. Наймитував у помі­щика Нестеровського, в двадцять п'ятому році ви­їхав з села. В нашому місті жив із двадцять шосто­го. В революції участі не брав. Батьки — бідняки, рано померли... Кедровський провів розслідування за всіма правилами. Нічого не скажеш.

• Предыдущая
• 34/58
• Следующая