Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 4

• Предыдущая
• 4/58
• Следующая

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесни­ки не кривдили мене лише з поваги до матері, вчи­тельки. їхня прихована зневага ображала мою гід­ність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв ста­ти дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огоро­жі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день почи­нався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мо­го мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустив­ся на землю. У десятому сталася сутичка з Васи­лем Хаварою, і я не показав спини: спритно відір­вав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, по­гладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за са­мостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не на­важувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перер­вав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать ви­промінювала снагу й бадьорість, а меткі очі жит­тєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими ру­кавами хак освіжала його?

—Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!— міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.

—Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

—Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на ки­лимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня заго­ряє. Ти хоч за мене відсмажся.

—Мені теж не доведеться.

—Ну, п'яти помочиш,— трохи заздрісно заува­жив Сергій Антонович.— Коли почнете перекрива­ти дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не від­пустка, а ще в нашого брата.

—А ви куди збираєтесь у відпустку?

—Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,— з провиною у голосі сказав Велико­шич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

—Це за Ященка?

—При ньому,— скривився Сергій Антонович.

—Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

—У нашій роботі та цифра — людям ось де,— і він схопив себе пальцями за горло.— Як не гір­ко, а поки що на одній профілактиці правопору­шень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

—Чим займешся сьогодні?

—Та майже ніякої роботи.

—А ти...— Великошич замислився на мить і продовжив:— Присвяти цей день архіву. Пора пе­ренести його в ту кімнату. Впораєшся?

—Залюбки,— посміхнувся на його пропозицію.

—Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Ле­бідки. — Сергій Антонович поплескав мене по пле­чу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину...

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок па­перу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографу­вав Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світ­ла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосе­реджено писав, критично оглянув шафи, прикида­ючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небага­то, через якихось дві години я вільний. Уже відчу­вав прохолодний подих Лебідки, манливий плюс­кіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кім­нати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звер­таючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування кра­діжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—ма­кухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпу­шеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала ру­кописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...

«Розшук капітана Загайгори Федора Павло­вича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але на­віщо, коли батько загинув у бою під Хмельниць­ким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив спра­ву і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березів­ку». Не загинув у бою, як казала мати, а не по­вернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся...

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народжен­ня, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батько­ва кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, си­чали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на во­зі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у ва­гоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й зас­нула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржан­ня коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала пла­кати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, виз­начили число і рік народження. Виховувалась во­на в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлоп­чиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила пед­училище, а Федір автошляховий технікум, побра­лися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

• Предыдущая
• 4/58
• Следующая