Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 5
- Предыдущая
- 5/58
- Следующая
Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала мати, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька розпливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, безліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.
Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь переховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мовчазної тітки Марфи, прибиральниці маминої школи. Мені добре впам'ятку весняний день (на подвір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходити босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що раптом розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щілину бачили, як на вигін вимчала тупорила плямиста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Лишень вони зникли за крайніми хатами, як на вигоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...
«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчайдушно заволали.
І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана картатою хусткою.
Ми остовпіло витріщились на неї — вона повернулася в наш бік.
«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпортуючись.
Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витріщившись невидющими очима. Я стояв над нею, зляканий і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.
«Я тут, мамо»,— тихо мовив.
«Арсенчику,— вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.— То правда, що наші?..»
«Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи.— Он танк стоїть!»
Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.
«Я погано бачу,— потерла очі.— Все ніби в густому тумані. Але минеться...» — і притисла мене до себе.
З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.
«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.
«А що там, сину, що? — стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»
Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.
«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.
А німець наближався. Я виразно бачив його зне- тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.
«Мутер... Кіндер... Васер...» — благально проше. потів.
«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно-закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.
«Васер...»—Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.
Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.
«Де він?» — запитала мати.
«Впав у яму...» — тремтів Микола.
Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму...
Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.
Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:
«Не вірю, не вірю...»
У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.
Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Леніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лунали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинтівок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.
«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.
Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж заторохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама провинно всміхнулась...
Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.
А якось наприкінці літа, здається в неділю, з поїзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро- ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче притиснувся, до липи. Дядько Морс до половини висунувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояснював, як дістатися до провулка.
«А вам до кого?» — поцікавився.
«До Віри Загайгори».
«А, вчителька. З доброю вістю?»
Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.
«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»
Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи долонею червону половину лиця.
«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» — напружено, глухо мовила мати.
Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював разом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.
І тоді я вперше заплакав...
Розділ четвертий
Не знаю, скільки часу я безживно просидів за столом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існувати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...
—Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,— весело, гучно сказав Великошич.
Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті літери.
—Арсене, що з тобою?— Сергій Антонович поклав мені руку на плече.
Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісімнадцять років мати обманювала мене?..
- Предыдущая
- 5/58
- Следующая
