Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 5

• Предыдущая
• 5/25
• Следующая

Я поквапив її:

– Що ж далі, Надіє Танасівно?

– Ох, далі… – перегодя мовила. – Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете – подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він – за ними…

– Стрибнув? – хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. – У якому місці?

– Саме на вигині залізниці.

– А ви не виглянули з тамбура? – Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.

– Де там… Я наче заклякла від жаху.

Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.

– Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? – доскіпливо питав я.

– Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один – невисокий, – телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, – присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.

– А в що вдягнуті? – Яків наче підслуховував мої запитання.

– На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.

– Ти про сумку, Надіє, про сумку, – нагадав жінці залізничник.

– Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.

Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.

– Як вони називали один одного?

– Нелюдські якісь імена, – похитала головою. – У присадкуватого ніби риб'яче.

– Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? – випалив Пазов.

– Ні, великої риби, хижої, – уточнила Найденко.

– Кашалот? – підказав залізничник.

– Акула? – докинув я.

– О, акула, та трохи не так, – морщила лоба жінка. – Ще наче якась буква.

– А того як?

– Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…

– Філон? – підказав я.

– Еге, Філон, – телятниця здивовано подивилася на мене.

– А хто стрибнув із сумкою?

– Перший, високий..

– Спасибі вам, Надіє Танасівно, – і я звернувся до залізничника: – Звідкіля ви чули постріл?

– Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно – трах! – наче суху дошку переламали. Оце й усе, – розвів руками начальник станції.

Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!

– Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?

– Туди, – показала рукою. – До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…

– А з того боку попід колією є дорога?

– Проїдете, – впевнено сказав залізничник. – Може, мені з вами?

– Не треба. Якщо з'являться на станції – дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, – попередив.

Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.

– Новин ніяких? – запитав його..

– Ні.

Я замислився. Спроквола мовив:

– Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? – і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: – Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?

– Так точно.

– Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, – сказав Пазов.

«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.

До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців – двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого – ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.

Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.

– Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?

– До поїзда, – непривітно буркнув.

– Іздалеку?

– З Тарасівки, – не зупинявся.

Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав:

– У лісі нікого не бачили?

– Суниць і грибів там нема… – шкутильгав далі.

Нема. Мабуть, нікого не зустріли.

Стривай! А якщо начальник станції не почув другого пострілу через наближення поїзда? І таке може бути. З кабіни висунувся Яків і махнув до мене рукою.

– Арсене, нам присилають Кузьменка! – гукнув мені.

Правильно зробили. Ми посувалися далі. Я придивлявся до схилу насипу, сподіваючись помітити свіжі сліди. Ліс видавався мені тривожним і таємничим. Десь там Ілля сам переслідує злочинців. Відчайдушний він хлопець. Хоч би стрибнув добре. Позаду загуркотів поїзд. Товарняк. Він саме минав станцію. Я спустився з насипу, став за кущем шипшини. Поїзд наближався, і все гучніше стугоніли рейки. На повороті швидкість у нього невелика, і, мабуть, приземлився Загата без ушкоджень. Коли б ті двоє скрутили собі в'язи.

Мене обдало гарячим пругким повітрям, майнуло обличчя машиніста, і замигтіли, застукали колеса, пригинаючи рейки на стикові, забряжчали буфери.

Гул подаленів, і стало тихо. Я вже чув сюрчання коників і спів жайвора. На насипу ще дужче припікало сонце. Подумав: грабіжники, напевне, не тікатимуть до дороги і не скористаються попутним транспортом, бо здогадуються, що їх уже шукають, раз міліціонер кинувся за ними. Вони пересидять у схованці день, а вночі пробиратимуться до міста.

Що ж, до вечора ми ще знайдемо власника будинку і «Волги», влаштуємо у нього засідку. Це на випадок, якщо Загаті не пощастить. Ось і пересохлий струмок. Здалося чи справді?.. Я уважно глянув на високу траву, що росла на смузі землі між насипом і лісом. Трава місцями прим'ята, аж до перших дерев. Я здогадався – сліди. От чи свіжі вони? Я підняв руку, щоб Микола зупинився. Збіг до підніжжя насипу, нахилився до трави…

Слід свіжий. Я пішов до узлісся, переконуючись, що так широко бігти міг тільки довгий Загата.

Добре, що нам висилали Кузьменка із розшуковим собакою. Перед густим кущем ожини сліди повертали праворуч. Я мимохідь зірвав чорну ягоду й вкинув до рота, теж обминаючи… І ягода застрягла мені в горлі. Я вкляк на місці.

– Арсене, що там?! – стривожено гукнув Яків.

А я не можу поворухнути язиком… За кущем ожини лежав Загата. На його голубій сорочці, під правою лопаткою, червоніла пляма…

– Викликайте наших! – прорвало мене. – І «швидку медичну допомогу»! Аптечку давайте!

Обережно, щоб не затоптати сліди, я ступив до лейтенанта й припав вухом до його спини. Серце билося. Живий!

– Іллюшо, – покликав.

Навіть не ворухнувся. Його голова лежала на руках. Мій погляд зупинився на розстебнутій кобурі, й нараз мене пронизав лиховісний здогад… Ще надіючись на якесь диво, я заглянув лейтенантові під обличчя. Пістолета не було. А може, аж під ним, накрив своїм тілом? Пальцем підняв клапан кобури – порожня, і запасної обойми теж нема.

Я звівся й витер спітнілий лоб. Підбіг Пазов, оглянув чіпким поглядом Загату і одразу все зрозумів.

– Хоч живий? – запитав.

– Дихає.

Справа погіршилася. Вбивця озброївся. Скільки ж залишилось у нього патронів? П'ятнадцять чи менше? І що тут сталося? Чому лейтенант поранений? Невже влаштували йому засідку? Адже злочинців двоє…

Підбіг Бунчук з аптечкою.

– Загата… – вражено прошепотів.

– Ти вийняв ключ запалювання? – Я взяв у нього аптечку.

– Ключ?.. Залишив.

– Забери!

Микола метнувся до «газика». Ми з Яковом присіли коло лейтенанта. Я розкрив аптечку, приготував перев'язувальний пакет. Задер Іллі сорочку і майку, просякнуті кров'ю. Під лопаткою зяяла вузька рана – від ножа. Вернувся Бунчук, став біля нас навколішки. Я змочив тампон йодом, потім приклав його до рани й почав бинтувати. Сержант просовував кінець бинта попід груди й зітхав:

• Предыдущая
• 5/25
• Следующая