Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 6
- Предыдущая
- 6/25
- Следующая
– Живий… живий…
А лейтенант навіть не стогнав. Я взяв його за підборіддя, щоб скинути кашкет, коли помітив під шиєю сірникову коробочку й білу кулькову ручку. Подумав, що вбивця нишпорив по кишенях пораненого, шукаючи документи.
Я повернув сірникову коробку другим боком і побачив написане чорною пастою одне слово: «ЦИБУ?». Літери кострубаті, наче шкрябала напівграмотна людина. Невже писав Загата, втрачаючи свідомість? Провів ручкою по коробці – паста чорна. Він. Щоб воно значило – «ЦИБУ?»? І ота перевернута літера «с»? Я подав коробку Пазову.
– А де пістолет? – запитав Бунчук.
Його обличчя спохмурніло, і він озирнувся.
Ліс таємниче мовчав.
– Тобі щось говорить цей напис? – запитав Якова.
– Ні, – він знизав плечима.
– Ох, Яшо, коли б Махов розшукав власника будинку й «Волги», – із надією сказав я.
– А якщо він носить окуляри недавно? – задав закрутисте питання Пазов.
– Все одно. Адже щороку провадиться техогляд і хтось із ДАІ, напевне, пам'ятає такого водія, – заперечив йому.
– Можливо, – погодився лейтенант.
– Миколо, йди до «газика» й передай черговому: нехай пошукають у картотеці клички Філон і Акула. – Я показав сержанту сірникову коробку. – Це слово нічого тобі не нагадує?
– Цибу… – прочитав і здвигнув плечима. – Ні. Загата написав?
Я кивнув.
– Не закінчив його, – зробив висновок Бунчув. – Цибу…
Прихопивши аптечку, він пішов до машини. Повільно спливали хвилини. Ілля не приходив до пам'яті. Сиділи коло нього на траві, Я крутив у руках сірникову коробку. Недарма Загата надряпав те слово. Щось хотів сказати. Може, те перевернуте «с» нез'єднана літера «о»? Тоді – ЦИБУО… Незрозуміло: і не прізвище, і не кличка. І ніби десь чув схоже. Таке відчуття, що воно мені знайоме.
Я притулив вухо до спини Загати… Серце билося, проте повільніше, з довгими паузами. Вернувся Бунчук, простяг руку – на долоні тьмяно полискувала гільза. Від пістолета Макарова. Ще свіжий запах пороху.
– Знайшов у траві, – мовив Микола. – Випадково.
Коли б навмисне шукали, навряд чи знайшли б. Отож, у грабіжників залишилося 15 патронів. Як завжди, один злочин породжував наступний. Мов ланцюгова реакція, – сказала б моя мама, викладач хімії.
Подумав: стрибаючи з поїзда порізно, грабіжники заздалегідь домовились, де зустрінуться, бо той, що без сумки, не схоче розлучатися зі своїм спільником. Це вже вовчий інстинкт злочинців – триматися зграєю. Поділити гроші вони просто не встигли.
Почув, що з того боку насипу під'їхали машини. Нарешті! Спочатку звідти вискочив Букет – чорна вівчарка з рудою підпалиною на грудях, потім – кінолог, молодший лейтенант Кузьменко. Вони спустилися вниз і підбігли до нас. Кузьменко, побачивши Загату, зсунув кашкет на потилицю й покрутив головою.
– Н-да… – приголомшено сказав. – Як же це він не вберігся? І пістолет…
Букет збуджено скавулів, пориваючись вперед. Підійшли експерти, принесли ноші. Я віддав сірникову коробку й порожню гільзу на експертизу. Заклацав фотоапарат, почали заміряти… Сива лікарка помацала пульс і ледь посміхнулася. Працювали мовчки, без коментарів. Нам з Пазовим нічого було тут робити. Я гукнув Бунчука.
– Знайди, Миколо, просіку й рулюй за нами. І повернувся до Кузьменка: – Ну, Олексо, покажіть, на що ви здатні. Ми не дуже топтались. Он бачиш? – показав йому лопуховий листок, розчавлений підбором.
Кузьменко присів біля нього, ткнув пальцем і наказав:
– Слід, Букете, слід! Шукай, шукай…
Букет припав рухливим носом до землі й шарпнувся праворуч. Він впевнено вів нас, петляючи між деревами й кущами. Олекса не попускав паска, щоб не заплутатись за стовбур. У лісовій тиші різко лунали наші кроки й засапане дихання вівчарки.
Букет різко взяв праворуч, і ми вибігли до лісового джерела, що било з-під коріння старої, високої сосни. На вогкому піску чіткі відбитки підошов і підборів десь сорок четвертого розміру. Його, безперечно. Пив воду. Он і дві заглибини, напевне від колій, коли нахилявся. А де ж відбитки рук? Ага, ось вони з протилежного боку. П'ятірня нівроку.
Букет скімлив і поривався вперед. Ми з Яковом озирнулися – за деревами їхав наш «газик» – і побігли далі. Те, що втікач завернув до джерела, свідчило, що він знає цей ліс. Отож – вони не «гастролери». У мене навіть трохи покращав настрій, бо все одно грабіжники подадуться до міста. А там…
Поміж дерев помітив неглибокі круглі лунки, порослі травою. Мабуть, у цьому місці колись точився запеклий бій. Авжеж, Яків розповідав про партизанський табір. Ось куди вели сліди! Поміж дерев чорнів товстий обгорілий дуб…
– Олексо… стій… притримай… Букета… – наказав Пазов Кузьменку.
Я пішов до дуба, ховаючись за березами й липами, зиркав під ноги, щоб не наступити на суху гілку… Заскрекотіла сорока, набридливо, наче когось попереджала про небезпеку. Я оглянувся – Яків і Олекса обережно йшли за мною. Букет, припадаючи до землі, нетерпляче сіпався вперед. Он і зруйнована землянка. З-за ліщинових кущів Я пильно обдивився галявину. Нікого. І нічого підозрілого.
Ми не поспішали: постояли кілька хвилин, сторожко прислухаючись і уважно оглядаючи кожен кущ. Потім я перебіг до товстого ясена, подав Олексі знак, щоб прикрив мене з тилу, і тоді вийшов.
– Пускай Букета.
Пес заметушився по галявині, потім ліг біля ніг Кузьменка й заскавулів, віддано дивлячись на свого провідника.
– Що з ним?
– Не бере сліду, – Олекса почувався ні в сих ні в тих.
Дивно. Не міг же злочинець злетіти. Адже саме сюди прийшов. Як же він зник? І чи зустрілися тут грабіжники?
Ми почали ретельно вивчати галявину – добряче затоптану й засмічену. Скрізь розкидані клапті газет, корки від пляшок, консервні бляшанки, недопалки, обгорілі сірники. Натрапили на свіжу купку попелу і дрібно подерту фотокартку. Коло замшілої деревини скалки скла. Я подивився крізь одне на свій палець і зі здивуванням відзначив, що скло збільшувальне. Очевидно, від окулярів.
Знайшли п'ять чорних невеликих ґудзиків. Скраю галявини помітив прим'яту траву, наче від коліс мотоцикла. В одному місці – дві глибокі ямки, явний слід від підпірки, в другому, збоку – одна. Я тихо свиснув.
– Що там, Арсене? – схопився Пазов.
– Здається, тут були мотоцикли.
– Ось чому Букет не бере сліду, – розчаровано протяг Кузьменко. – Хитро придумали, мерзотники.
На стежці до галявини свіжий відбиток покришки. Знайомий малюнок протектора… «Ява»! Точне! Далі – відбиток вужчий і малюнок інший. Таки два мотоцикли. Куди ж вони поїхали? Судячи з того, як грабували й тікали, досвіду їм не позичати. Знали, що повертатися до міста небезпечно. Вихід – сховатися в найближчому селі, де ніхто не знав про вбивство.
Мене насторожувала кількість спільників: власник будинку, двоє на мотоциклах, один із вбивцею… Надто багато. Злочинці не люблять ділитися здобиччю. До того ж два мотоцикли неминуче привернуть увагу.
Поміж деревами замигтів наш «газик», я склав долоні рупором і гукнув:
– Бунчук! Бунчук!..
«Газик» спинився, з нього вискочив сержант, виймаючи пістолет із кобури. Я мимоволі посміхнувся і помахав рукою, підійшов до водія. Микола сховав зброю.
– Зв'яжися з опергрупою. Біля джерела є сліди. Хай зроблять зліпки. Нам ніяких повідомлень?
– Майор Скорич цікавився.
– Почекаєш нас на шляху.
На галявині Пазова й Кузьменка із Букетом не було. Я зупинився біля землянки. На пій, зверху, лежали свіжі гладіолуси й айстри. Хто їх поклав? Злочинці не вшановують пам'ять загиблих. У щілині, колишньому вході до землянки, помітив якусь жовту довгу річ. Встромив руку, намацав – м'яке і… Коса! Білява коса, з лікоть завдовжки. Звідкіля ж вона тут?! Чия? Ну й заковика.
Позаду загарчав Букет.
– Арсене! – покликав Кузьменко. – Ходи сюди!
Озирнувся. Між зеленим листям сірів кашкет Олекси й виднілася русява голова Пазова. Що трапилося?.. Букет тримав у зубах поношену сандалету й метиляв нею, намагаючись роздерти.
- Предыдущая
- 6/25
- Следующая
