Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 18

• Предыдущая
• 18/58
• Следующая

А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.

Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч – Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.

У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.

Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою – так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.

– Ой, Арсене! – сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. – А я думала про тебе. Сачконув з роботи?

На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.

– Та… вирвався випити квасу, – сказав, не знаючи як викрутитись, розуміючи недоречність цієї зустрічі.

– А вже купаються і загорають, – прозоро натякнула вона про пляж. – Люблю смажитись на сонці.

– Я теж, але за відрядженнями ніколи.

– Давай у неділю. Приходь о дванадцятій на Флотський бульвар, до гармат, – невимушено призначила побачення й узяла за руку багатозначно потисла, обволікуючи каштановою млістю. – Прийдеш? – її голос прибрав найчарівнішого тембру, заграв усіма барвами й відтінками обіцяного щастя.

– Постараюсь, – промимрив і ненароком зиркнув на годинник.

Єва перехопила мій погляд, і на її лице набігла хмарка невдоволення, яка враз щезла.

– Ох, кляті відрядження! – мовила з лукавою посмішкою. – Ну, ходімо, я тебе проведу.

Напевне, таки відбилася розгубленість на моєму обличчі, бо перукарка засміялась.

– Не бійся, тільки до твого товариства, – заспокоїла поблажливо, ніби зробила для мене дорогу послугу.

До обласної організації товариства «Знання» якась сотня метрів. Я гарячково шукав виходу з незручної ситуації. Проте було пізно признаватися, що місце моєї роботи не там, інакше б я виявився брехуном, хай і не з власної волі, та все одно неприємно. Єва тримала мене попідруч, її волосся торкалося моєї їдоки, лоскотало, наче павутина бабиного літа.

– Арсене, чого ти мене цураєшся? І холодний… – зненацька тихо запитала дівчина і довірливо притислася до мене плечем. – Я відчуваю, відчуваю…

Я сторопів од її відвертості.

– Не вигадуй, Єво, – невпевнено заперечив.

– Відчуваю, – гірко повторила. – Ти мене боїшся. Здаюся тобі надокучливою і легковажною? Правда?

А хай йому біс! Це ж треба?! Єва мов зазирнула в мою душу. Ні, не наївна вона дівчина, як думав. Не знаходив слів для виправдання. Мовчав, щоб остаточно не пошитися в дурні.

– Ти не признаєшся, – знічено мовила. – А я… Ти мені дуже подобаєшся, Арсене, і я не хочу цього приховувати. Ось і все.

Єва повернулася й пішла. Я стояв і дивився їй вслід. Мені було ніяково, і чомусь обіймав жаль. Докоряв собі за нещирість і холодність, байдуже ставлення до дівчини. І це після всього… Що ж мене стримувало і справді відлякувало у ній? Не міг розібратись. І не ворухнувся язик її гукнути, зупинити, спробувати порозумітися, її жовта блузка мигтіла серед перехожих. Єва зникла за рогом універмагу.

Я рушив на проспект Леніна, до автобусної зупинки. Пора їхати на вулицю Козацьку до Роптанова. Від зустрічі з дівчиною залишився неприємний осад власної провини.

Майже півгодини автобус кривуляв вулицями. Скоро кінцева зупинка, і в салоні меншало пасажирів. Тут уже не відчувалося, що їдеш великим містом: хати губились у квітучих садках і пелюстки білого цвіту густо лежали на бруківці. З-за гілля не розгледів номерів будинків, і довелося вертатися назад.

Ага, ось дванадцятий, із силікатної цегли, з довгою скляною верандою, до якої притулено велосипед. Від хвіртки тяглася асфальтова доріжка, над нею напнуті півколом грубі дроти, обсновані галузинами винограду. Вони утворювали зелений затишний тунель. Мені аж не вірилося, що це помешкання Корча, оскільки знав із досвіду – такі хлопці не здатні до хазяйнування.

Із зеленого тунелю потрапив на просторе подвір'я і відразу побачив Роптанова – він сидів на стільчику і лагодив дитячий триколісний велосипед. Рудоволосий, голий до пояса, засмаглий, він сторожко зиркнув на мене. Я привітався, представився. Корч звівся, непоспіхом почав витирати руки ганчіркою.

– Геннадію Трохимовичу… – розпочав я.

– Давайте без вступу, – недоброзичливо перебив Роптанов. – Хто наклепав на мене? Якого воза чіпляєте?

– Слухайте, нам треба розібратися, – суворо сказав я. – І це не означає, що вам не вірять. І не ображайтесь. Ви повинні допомогти нам. Звичайно, – пом'якшив тон, – неприємно торкатися минулого, але нічого не вдієш.

Корч пронизливо подивився на мене, мабуть, хотів пересвідчитись у моїй щирості, і напруженість та насторога спали з його обличчя від усмішки, яка ледь зачепила кутики губ.

– Справді – і чого це я?.. – вибачливо спохопився, підсунув мені стільчик, а сам поставив велосипед на колеса й сів на сідло, зітхнув. – Не дуже приємно ворушити своє минуле.

– Згоден з вами! – Мені сподобалася його раптова розважливість, зміна настрою, за чим відчувався твердий характер і здоровий глузд. – У мене всього кілька запитань. Ви не знали Бога і Зуба, вони ж Шалапуха і Зубовський?

Роптанов подумав лише мить.

– Ні, вперше чую.

– А позавчора вранці були на ринку?

– Був. Купив три кілограми м'яса.

Ось воно: ринок, м'ясний павільйон. Рубач Заваров не помилився.

– Може, вам знайоме прізвище Тягун?

– Ні.

Признатися, іншої відповіді я не чекав. Його заперечення мене не порадувало. Воно могло свідчити про Корчеву затятість, намагання приховати знайомство з Богом, Зубом і Тягуном. Я показав йому фотографію з Митуті – пасічника з села Малинівки. Роптанов довгенько розглядав його і повернув, здвигнувши плечима.

– Справа надто серйозна, Геннадію Трохимовичу, – зауважив я. – Хто вас бачив позавчора вдома?

– Дружина, батьки і… – Він ляснув себе по лобі долонею: – Вони ж родичі… Сусіди бачили: тітка Параска і дядько Онисько! – зраділо вигукнув. – Вони зараз на базарі, торгують городиною.

– О котрій годині чотирнадцятого ви прийшли з роботи?

Роптанов злякано блимнув на мене зеленими очима й закусив губи. Мовчав, а його рука стискала ганчірку, аж побіліли пальці…

– Я чекаю, – нагадав йому.

– Пізно, – видушив із себе.

– Точніше.

– Близько другої ночі.

– А коли пішли з роботи?

– Ще до одинадцятої.

– Де ж ви були?

Роптанов знову мовчав. Тремтячими пальцями видобув цигарку, закурив, ламаючи сірники. Він над силу тримав себе в руках, і я напружився, приготувався до захисту.

– Нікому б не сказав… – пошепки, крізь зуби, мовив. – Я… я слідкував за своєю… Вона зараз ходить на нічну, працює на швейній фабриці. Мені часом здається, вона не на роботу, а… Не вірю я їй, не вірю, щоб за такого, як я… – Корч відвернувся.

За роки служби я наслухався безліч різних історій. Траплялося, на очах гинули талановиті актори, коли викривали їх гру, були й щирі сповіді, каяття. У Роптанові я ще не міг розібратись і не мав ніяких прямих доказів його причетності до злочину. Тільки свідчення Заварова і словесний портрет, який створили з його допомогою, що виявився схожим як дві краплі води на Корча. Безперечно, для підозри досить. І я відчув – токар її не спростує.

– Де ви стояли того вечора?

Він незрозуміло витріщився на мене. Я повторив запитання.

– Тут недалеко.

– Бажано глянути.

Роптанов одягнув сорочку, і ми вийшли на вулицю. Він упевнено привів мене у занедбаний палісадник, густо порослий кущами і старими акаціями, із залишками бесідки – із землі стирчали погнилі стовпці. Звідси справді зручно стежити за хвірткою і автобусною зупинкою. Корч розшукав місце, де стояв. У траві біліли свіжі недопалки. На жаль, ні слідів взуття, ні покришки велосипеда не відбилося на пожухлій траві.

• Предыдущая
• 18/58
• Следующая