Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 19

• Предыдущая
• 19/58
• Следующая

Потім Геннадій, уникаючи мого погляду, показав друге місце – лавку в скверику перед швейною фабрикою, навпроти прохідної. Ми сіли на неї. Я не сумнівався: тітка Параска і дядько Онисько підтвердять, що бачили Корча вранці вдома. А він, за показанням Заварова, розмовляв біля м'ясного павільйону з Шалапухою і Зубовським. Невже рубач помилився? Ні, опис зовнішності точно співпадав з рисами обличчя Роптанова.

Корч повернувся додому близько другої ночі. Майже три години слідкував за дружиною, якщо зважити на його запевнення. До того ж ніхто його ніде не бачив. А саме тоді обікрали магазин і поранили Молостова. Я не мав права беззастережно приймати свідчення Роптанова, коли у них з'явилися розбіжності.

Скоса поглядав на Корча. Про що він думав, звісивши голову на груди? Брак алібі – не жарти. Уявив життя Роптанова, якого постійно терзали ревнощі. Певна річ, коли припустити їх правдивість, я розумів його. Коли припустити…

– Слухай, Гено, а жінка знає?

– Що ви?! – злякано відсахнувся від мене. – Не дай бог! Катя хороша.

– Тоді або ти здурів од недовір'я, або надто хитрий! – зопалу вихопилось у мене. – Якщо перше – не переслідуй, вір людині, яка полюбила тебе, народила тобі дитину. Це ж не життя, а каторга. І один крок до злочину. Візьми себе в руки.

– Та я… мені… – знічено белькотів Роптанов.

– Гаразд, – заспокійливо сказав я. – Де ти раніше працював?

– В гастрономі вантажником, всього місяць.

– А чого звільнився?

Корч зам'явся, та через мить довірливо мовив:

– Розумієте, там вино, горілка, пиво і тут тобі закуска. Ну я подалі від гріха, щоб не зірватися, – махнув рукою.

Подвійне враження справив на мене Роптанов. Підозра не розвіялась, бо Шалапуха, Зубовський і Роптанов у минулому не янголи, а до них ще долучився Тягун Феофан Миколайович, який залишив свої відбитки пальців. Може статися, що Феофан залучив їх до крадіжки.

Невдовзі я приїхав у відділ і розповів слідчому Топчію про наслідки розшуку. Анатолій пошкодував, що я не зустрівся з тіткою Параскою і дядьком Ониськом. Без їх свідчень наші висновки стосовно Корча двозначні й непевні. Слідчий нетерпляче чекав відповіді із Вінниці. Якщо там проживали Баглай, Страпатий і Тягун…

Якраз наспіла обідня перерва. Ми з Топчієм поїли у кафе «Чайка», і я, не гаючись, вдруге подався на вулицю Козацьку. Щоденні базарувальники торгують до полудня, отож сусіди Корча вже повинні сидіти вдома. І не помилився. Тітка Параска – невисока, худа, гостролиця жінка, загнічена сонцем, – мила посуд у літній кухні. Вона підтвердила: бачила п'ятнадцятого травня вранці Роптонова на подвір'ї.

Дядько Онисько, хильнувши кварту вина власного виробництва, спав за хатою на тапчані. Трохи прочумавшись, гугнявив, наче стара платівка: «Крутиться, щоранку крутиться на подвір'ї». А коли я зауважив, що Геннадій працює і в першу зміну, дядько довго кліпав повіками, осмислюючи почуте, а потім знову заторочив: «Крутиться, цілими днями крутиться». Безумовно, таке свідчення до уваги не бралося.

На Роптанові-Корчі лежала підозра. Проте для його арешту і обшуку Топчію бракувало вагомих доказів. Слідчий був у розпачі. Він збирався йти до Шалапухи: складав папери у теку.

– Склероз! – несподівано вигукнув Анатолій. – Дзвонив же Махов! Просив зайти до нього.

Я підхопив й заспішив у прокуратуру. Чого викликав мене Гліб? Я міг його порадувати, бо дізнався, хто мешкав у квартирі до Шеляга. А от що було з Личаковим далі? Адже хвороби не продовжували віку…

Глібу жарко: вікно у кабінеті відчинене і він у самій сорочці з короткими рукавами (піджак на спинці стільця), на столі сифон, склянка і папери, папери. Темно-русявий чуб розкошланий – перша ознака, що Махов схвильований і довго міркував, запустивши, за звичкою, п'ятірню у волосся. Він глянув на мене відсутнім поглядом і втупився у стіл, та нараз скинувся.

– О, Арсен! – здивовано протяг. – А я тебе чекаю. Тут таке, таке… – покрутив головою, ляскаючи долонею по паперах.

– У мене теж є новина, – похвалився я, згораючи від цікавості.

– Давай спершу свою.

Я розповів, як у старого шахтаря довідався про Петра «Першого», потім про відвідини фотоательє. Гліб уважно вислухав і щасливо посміхнувся. Я подумав, що, мабуть, слідчий прокуратури зробив якісь далекоглядні висновки.

– Значить, Ламбуцький знав Петра «Першого», тобто Личакова, – підбив підсумок Махов. – Угу, в 1948 році захворів і з 1950-го постійно у лікарні… Личаков Петро… Темна особа – майстер жіночих портретів. Ось візьми, ознайомся, – подав мені теку.

У ній – документи експертизи. Я заглибився у них. Розчленованій жінці 21-23 роки, убита в 1945-1947 рр., у неї перелом передпліччя правої руки, що сталося раніше – у 1941-1943 рр. З пістолета «вальтер» застрелений у 1946 році водій, який супроводжував касирку приміського цегельного заводу. Жінку задушили. Номери купюр ідентичні пограбованим. Коштовності викрадені в 1946 році з ювелірного магазину… Я глянув на Гліба й розкрив рота поділитися враженням.

– Зачекай, – слідчий застережливо звів руку. – Я підняв справи про зникнення громадян у 1945-1947 роках, переглянув їх і надибав… – Гліб поклав переді мною стару, тонку, обтріпану папку.

«Справа про зникнення гр. Кодоли В. О.» – напис вицвілим фіолетовим чорнилом… Розгорнув – заява матері до міліції з проханням розшукати дочку Віру, свідчення хазяйки, у якої наймала кімнату Віра. До дівчини приходив Костя, продавець комерційного магазину «Бакалія». Показання завідуючого магазином: Костя Забильняк з 29 липня не з'являвся на роботі й десь подівся. Далі – пояснювальна записка: з 26 липня Кодола В. О. перестала прибирати у фотоательє, і невідомо де вона. Підпис… Я не повірив власним очам. Личаков! Дівчина прибирала у фотографії Петра «Першого»! А в його квартирі знайшли останки…

– Ну Гліб! – я захоплено дивився на слідчого. – Глибоко копнув. А які факти! Це ж коли припустити… Невже Личаков порішив Забильняка, щоб відвести від себе підозру? Мовляв, кудись утекла закохана пара.

– Можливо, – погодився Махов. – Лише треба довести, що останки – Кодола. Є одна надія.

– Мати Віри, – здогадався я і заглянув у справу. – Вона із села Кайданного. Варто туди навідатись.

– Тепер не Кайданне, а Щасливе, – зауважив Гліб. – І недалеко від міста.

У мене в грудях повільно розповзався холодок від передчуття значних подій. Подібно! справи мені не доводилося розслідувати. Певна річ, ми натрапили на сліди колишньої зграї злочинців, які, напевне, залишилися невикритими і, можливо, й досі вряди-годи займалися своїм страшним промислом. Махов помітив мою схвильованість і загадково посміхнувся.

– Це ще не все, Арсене, – багатозначно сказав. – Пам'ятаєш, там був якийсь зотлілий зшиток. Наші фахівці дещо зуміли прочитати, відтворити текст, – багатозначно сказав.

– Не тягни, Глібе, не тягни! – благав я.

Махов простяг мені прямокутник цупкого глянцевого фотопаперу. На ньому відзнято текст, видрукуваний на машинці. Ось він:

«СЬОГОДНІ РОЗКОЛОЛИ ЮВЕЛІРНИЙ МАГАЗИН. БАГЛАй УВІРВАВ СОБІ НАЙБІЛЬШЕ. СТОРОЖА ПРИШИВ ТЯГУН». «ВЗЯЛИ КАСУ КІНОТЕАТРУ «ПРОМІНЬ». Я ЗАДУШИВ КАСИРКУ». «ВИКОЛЯДУВАЛИ У ЗУБНОГО ЛІКАРЯ ГОРНЯ ЗОЛОТИХ ЧЕРВІНЦІВ. БАГЛАЙ ПАЛИВ ЙОМУ СВІЧКОЮ БОРОДУ, ПОТІМ ЗАРІЗАВ». «КВАЧ НАВІВ НА ПОЗИКУ. ХАПНУЛИ 500 ТИСЯЧ. І КАГЛУ ЗАТУЛИВ КВАЧ, І ВСЯ БРАТІЯ ВІДДАЛА БОГОВІ ДУШУ».

Приголомшений, перечитав… Баглай, Тягун, Квач… Баглай і Тягун…

– Ну як? – Гліб чекав, як я зреагую.

– Та я ж їх знаю! – скочив і пронизливо втупився у Махова.

Він схопився, й кілька хвилин ми мовчки, ошелешені, дивились один одному в очі. Оговтавшись, я докладно розповів про крадіжку з промтоварного магазину на ринку й пораненого Молостова, про характерний удар і, нарешті, виклав Глібу головне: зміст повідомлення на запит Топчія, де фігурували прізвища Баглай, Тягун і Страпатий. Наголосив, що відбитки пальців належали Тягуну. По тому настала черга сторопіти Махову…

• Предыдущая
• 19/58
• Следующая